Східна криза в 70-х рр. ХІХ ст

 

ПЛАН

Вступ …………………………………………………………….….3-6

Розділ І. Східна криза в 70-х рр. ХІХ ст…………………………………7-15

І.1. Близькосхідне питання  в політиці великих держав……….....7-11

І.2. Російсько – турецька війна 1877 – 1878 рр……………..…....12-15

Розділ ІІ. Берлінський конгрес – причини та наслідки………………...16-25

Висновки…………………………………………………………...26-28

Список використаних джерел та літератури…………………….29-30

 

ВСТУП

 

Проблема історії зовнішньої політики держав і міждержавних відносин

є одним з пріоритетних напрямків дослідження в історичній науці.

У 70-і рр. в Європі склалася нова політична ситуація - могутня Франція була розгромлена, в центрі Європи утворилася нова, сильна в економічному і військовому відношенні держава - Германська імперія. Але з самого початку об'єднання Німеччина стала проводити агресивну зовнішню політику, щоб зайняти саме чільне місце в Європі, створити свої колоніальні

володіння. Але світ вже був поділений між Німеччиною та Англією. Між цими державами а також Францією виникли протиріччя.

На Балканах активізувала свою політику Австро-Угорщина. Росія побоювалася посиленої мілітаризації Німеччини, та активної політики Австро-Угорщини на Балканах. Для Росії виникла небезпека опинитися в політичній ізоляції. Потрібно було шукати собі союзників. Росія вирішила йти на подальше зближення з Німеччиною. Німеччина зробила їй крок на зустріч, сподіваючись за її сприяння остаточно розгромити Францію і заволодіти її колоніями.

Остання чверть XIX — початок XX ст. були доленосними для слов'янських народів Південно - Східної Європи.

Берлінський конгрес, штучно перекроївши карту Балканського півострова, створив численні приводи для нових конфліктів у цьому районі і загострення міжнародної ситуації в цілому.

Балканські країни і після свого звільнення залишалися ареною суперництва великих європейських держав. Європейські держави втручалися в їх внутрішні справи, активно впливали на їх зовнішню політику. Балкани стали «Пороховим погребом Європи», який рано чи пізно мав підірвати мирне співіснування великих держав.

Актуальність  теми: В умовах утвердження України як поліетнічної демократичної держави, яка орієнтує свій зовнішньополітичний вектор розвитку зростає інтерес до різноманітних проявів міжнародних відносин минулих століть. За таких обставин, у контексті аналізу і переосмислення попереднього досвіду, надзвичайно пізнавальною є ситуація періоду Східної кризи, яка розпочалася із національно-визвольних повстань на Балканах у 1875-1876 рр. і завершилась російсько-турецькою війною 1877-1878 рр., за результатами якої було скликано Берлінський конгрес, на якому й було визнано незалежність Сербії та Чорногорії, автономію князівства Болгарія.

Актуальність проблеми поглиблюється  тим, що аналіз виникнення, еволюції та втілення в життя різноманітних  інтерпретацій „слов’янських” ідей, їх наслідків, є надзвичайно важливим для України, оскільки наша держава сьогодні є однією з найбільших слов’янських країн із значною кількістю православного населення, та бере активну участь у міжнародних миротворчих акціях.

Мета дослідження. Метою роботи є дослідження особливостей формування та розвитку  зовнішньої політики Європейських держав в процесі виникнення політичних протиріч, формулювання і практичної реалізації дипломатичних маневрів впродовж ІІ половини ХІХ ст., та наукового осмислення історії міждержавних стосунків. Також мета дослідження полягає у здійсненні узагальнюючого аналізу висвітлення Берлінського конгрес, причини його скликання та наслідки для усіх учасників Близькосхідної кризи. Відповідно до методологічних підходів, які використано в роботі, ми намагалися в контексті головної мети вирішити ряд принципових завдань:

• дослідити та проаналізувати процес виникнення, формування і розвитку Близькосхідного питання;
• розкрити суть та особливості міжнародних відносин напередодні російсько – турецької війни 1877-1878 рр;
• з’ясувати роль та значення  Берлінського конгресу.

Методологічна основа дослідження. Методологічну основу курсової роботи становлять концептуальні положення сучасної, зарубіжної, пострадянської політичної науки. В курсовій  роботі застосований історичний та логічний методи дослідження, а також системний підхід, що дало змогу всебічно дослідити особливості  зовнішньої політики в динаміці їх виникнення та становлення. Застосування в курсовій  роботі порівняльного методу аналізу дало змогу з’ясувати особливості зовнішньополітичних конфліктів  у зв’язку з певними історичними умовами їх функціонування та специфікою держав.

Об’єктом дослідження  є  політичні відносини між великими європейськими державами в ІІ половині ХІХ ст..

Предметом дослідження є особливості скликання Берлінського конгресу 1878 р. та його підсумки.

Практичне значення одержаних результатів пов’язане з характером поставлених завдань, що мають науково – прикладне та навчально – методичне значення. Висновки і фактичний матеріал можуть мати практичний інтерес для вчителів історії загальноосвітніх шкіл при викладанні всесвітньої історії в старших класах, проведенні факультативних занять з історії нового періоду, а також під час підготовки студентів історичних факультетів до семінарських занять.

Історіографічний  огляд За період розгляду дослідниками вказаної теми накопичилося чимало наукових розробок, які розкривають прямо чи опосередковано таку тему, як «Берлінський конгрес та його підсумки». Під час написання даної курсової роботи використовувались підручники з історії країн Європи таких авторів як Дебидур А. [3]. Використано багато наукової літератури з історії Росії: Бовыкин В.И. «Очерки истории внешней политики России, конец XIX в.» [2],  Зотова М.В. «Россия в системе международных отношений XIX в.» [8].   Зміст даної роботи опирається також на матеріали праці Малого В. В. «Історія народів Росії…» [15].  Вагомий  вклад в дослідження теми Близькосхідної кризи в загальному та  Берлінського конгресу зокрема,  зробив відомий російський історик Виноградов В.Н. [4],[5].  Потрібно відзначити і праці   Улуняна А. А. «Россия и освобождение Болгарин от турецкого ига» [17]. По даній темі можна використовувати також багато узагальнюючих праць з історії.

Структура роботи побудована за хронологічно - проблемним принципом, підпорядкована поставленій меті та розв’язанню визначених завдань. Робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури.

 

 

РОЗДІЛ І. Східна криза в 70-х рр. ХІХ ст.

І.1. Близькосхідне  питання в політиці великих держав

Ріст національно - визвольного руху народів Балканського пів - острова проти османського ярма і втручання європейських держав в балканські справи викликав у середині 1970-х років ХІХ століття «балканську кризу» .

Турецький уряд, використовуючи суперечності європейських держав на Близькому Сході, не виконував обіцяних ще в 30-50 –  х роках  ХІХ ст. реформ щодо рівності християн з мусульманами. Християни, як і раніше, були позбавлені прав на земельну власність, їх не брали в армію, але вони були зобов’язані платити спеціальний податок за звільнення від військової служби. У 1873 р. султан видав декілька указів, які обмежували права християн у справі народної освіти в Боснії і Герцоговині, що викликали хвилювання в цих провінціях. Порта, у свою чергу, перейшла до арештів хрстиян, звинувачуючи їх у змові.

У 1874 – 1875 рр. турецький уряд посилив  утиски християн:  збільшив податки  з християнського населення, незважаючи на неврожаї останніх років. Збирачі  податків вдавалися до репресій, якщо жителі відмовлялися платити.  Незадоволені бралися до зброї. [15, с.161]

Навесні 1875р. спалахнуло стихійне повстання на Герцоговині,  що згодом перекинулося  у Боснію. У Сербії та Чорногорії почався рух надання допомоги в Боснії й Герцеговині. Невдовзі повстання було жорстоко придушене турецькою владою. Наприкінці 1875  р. австрійський уряд від імені  Росії, Німеччини і Австро-Угорщини зажадав від турецького султана проведення цілої низки реформ: запровадити свободу віросповідання для християн, ліквідувати відкупну систему при стягуванні податків, поліпшити становище сільського населення, витрачати стягнуті у Боснії й Герцеговини податки із населення лише на потреби цих областей. Турецький уряд хоч і погоджувався на проведення цих заходів, проте не поспішав з їх виконанням. До того ж реформи не задовольняли балканські народи, які прагнули до  повної незалежності.

У 1876 р. спалахнуло повстання в Болгарії, що було жорстоко придушене: понад 34 тис. болгар вбито, їх селища спалені. Дії турецьких карателів у Болгарії викликали обурення європейської громадськості. Не припинялися розправи турецької влади з населенням Боснії й Герцоговини. У травні 1876 р. Росія, Німеччина, та Австро-Угорщина підписали «Берлінський меморандум», яким Туреччину змушували провести реформи для полегшення становища слов'янського населення на Балканах. [6, с.54]

Султанові пропонувалося на два  місяці припинити військові дії  і почати переговори з делегатами від Боснії.  Меморандум підтримали Франція та Італія, але відкинула Англія. Турецький уряд відповів посиленням каральних заходів проти слов'янського населения.

У міру поглиблення національно  – визвольного руху на Балканах, політика держав Заходу по відношені до Порти ставала більш примирливою. Та безжальне придушення османами повстання в Болгарії викликало обурення європейської громадськості. [15, с. 161]

Сербсько - турецька війна посилила небезпеку загальноєвропейського вибуху. Якщо б перемогла Туреччина, втручання Росії стало б неминучим. При цьому їй було б не легко уникнути конфлікту з Австро – Угорщиною. Якщо б перемогу отримала Сербія це викликало б  падіння Османської імперії. У цьому випадку навряд чи вдалося відвернути жорстоку сутичку великих країн за турецьку спадщину. Політика царського уряду в другій половині 1876 р. намагалася вирішити непросте дипломатичне завдання: надати підтримку балканським слов’янам, але при цьому не зіткнутися з інтересами Австро – Угорщини.

Першою спробою вирішити це завдання після початку сербсько – турецької війни стала зустріч  Олександра ІІ і Горчакова з Францем  – Йосифом і Андраші в Рейхштадському замку 8 червня 1876 року.

В Рейхштаді не було підписано жодної формальної конвенції. Підсумки австро – російської зустрічі були записані під диктовку Андраші російським послом в Відні, незалежно від цього вони були продиктовані Горчаковим комусь із супроводжуючих його чиновників. Ці два записи, ніким не завірені і при цьому в ряді пунктів було чимало розбіжностей, були єдиними документами, в яких  закріплювалися результати рейхштадського побачення. [3, с.136]

Значення рейхштадських  таємних переговорів зводилося  до розгляду можливих варіантів результатів  війни і виробленню сумісних подальших дій. За умови перемоги повсталих, Болгарія, Боснія та Герцоговина повинні були одержати автономію, територія Сербії, Чорногорії і Греції збільшувалася. Обидва уряди зобов’язувалися не сприяти утворенню великої словянської держави. Росія одержувала Південну Бесарабію, відторгнуту від неї в результаті Кримської війни. Австро – Угорщина, за російським записом угоди, одержувала частину турецької Хорватії і деякі прикордонні з нею області Боснії як компенсацію за згоду на розширення території слов’янських князівств. У разі перемоги Туреччини, сторони зобов’язувалися зажадати від неї введення для Боснії і Герцоговини такого устрою, який обумовлювався грудневою нотою 1875 року і в Берлінському меморандумі 1876 року, при збереженні колишніх кордонів для інших областей Османської імперії. [15, с. 164]

Рейхштадтський договір приховував в собі зародки багатьох непорозумінь та конфліктів. В серпні 1876 р., після того як серби зазнали декілька поразок, Горчаков запропонував Бісмарку взяти на себе ініціативу скликання міжнародної конференції для розробки умов сербсько – турецького миру. Але Бісмарк зовсім не бажав, щоб Росії вдалося без війни розіграти роль покровительниці слов’ян. Навпаки, він дуже хотів щоб Росія поглибше загрузла в східних справах. Тому Бісмарк відхилив пропозицію Горчакова. Він усіляко провокував ускладнення стосунків між Росією, з однієї сторони, і Англією та Туреччиною – з іншої. [3, с.136]

31 жовтня 1876 р. російський  уряд в ультимативній формі  зажадав від Порти протягом 48 годин укласти з Сербією шеститижневе  перемир’я, інакше – війна.  Султан прийняв умови Росії  і погодився на скликання Константинопольської  конференції. Ультиматум Росії   урятував Сербію від розгрому.

У грудні 1876 р. в Константинополі, в будинку російського посольства, під головуванням Ігнатьєва проходили засідання європейських делегацій з вироблення умов договору з Туреччиною. За даними умовами, Сербія зберігала колишню автономію, Чорногорія одержувала невеликі територіальні поступки, Боснія і Герцоговина об’єднувалися в одну автономну область, Болгарія ділилася на дві частини: Східну – зі столицею в Тирново, і Західну – із столицею в Софії. Коли проект угоди був прийнятий державами – гарантами, на конференцію був запрошений турецький делегат. Але гарматний залп, несподіваний для більшості делегатів, сповістив про обнародування султаном Конституції, що затверджувала рівність християн з мусульманами. [16, с.207]

Проте, ще протягом місяця велися переговори  в Константинополі  про гарантію з боку Туреччини  в проведенні обіцяних султаном реформ. Туреччина, упевнена в своїй силі і підтримці з боку Англії, відмовилася  приймати рекомендації Європи. Східна криза вступила в новий етап.

 

І.2.Російсько  – турецька війна 1877 – 1878 рр.

Війна ставала неминучою. Щоб не допустити  утворення ворожої до Росії коаліції, Петербурзький кабінет вкотре звернувся безпосередньо до Австро-Угорщини, домагаючись її нейтралітету у війні. Після тривалих переговорів у Будапешті 3 січня 1877 р. була підписана таємна російсько- автрійска конвенція, через яку Австро-Угорщина зобов'язувалася дотримуватися по відношенню Росії позиції доброзичливого нейтралітету і «паралізувати» шляхом дипломатичного впливу спроби втручання інших держав в разі російсько - турецької війни. Ця умова Будапештської конвенції мала важливе значення як для Росії, так і  для балканських народів, оскільки надавала  гарантії ненападу з боку ворожого Заходу.