Східна криза в 70-х рр. ХІХ ст

12 квітня 1877 р. у ставці російського  командування у місті Кишиневі  Олександр ІІ  підписав маніфест  про війну з Османською імперією.

За планом російського командування, війна передбачалася наступальна  і швидка, щоб запобігти небезпеки втручання Англії й Австро-Угорщини. З іншого боку, її затягування загрожувало посилити революційні настрої  в країні. Російсько-турецька війна, яку народ сприймав як війну за звільнення слов'ян, була популярною у Росії. Балканські народи з великою надією зустріли повідомлення про оголошення Росією війни Туреччині, вбачаючи у ній звільнення від османського гніту. [7, с.132]

За планом Порти, складеного напередодні розриву дипломатичних відносин, передбачалося затягти російські війська у глиб країни, а там уже остаточно розгромити. При будь - якому результаті турецький уряд розраховував не пропустити російську армію далі лінії Рущук - Шумла - Варна - Сілістрія. Цей план  будувався на системі оборонних фортець для виснаження сил супротивника.

Військові дії розгорнулися одночасно  на  двох  театрах - Балканському і Закавказькому: з 450 тис. військ турецької  армії 338 тис. перебувало на Балканах і  майже 70 тис. - у Малій Азії; російське  командування понад 250 тис. надіслало  на Балкани і 55 тис. - на Кавказ. [10, с.268]

Росія почала війну без союзників: Сербія, потерпівши воєнні поразки, у  лютому 1877 р. уклала мир із Туреччиною; Румунія вступила у війну після  проголошення своєї відносної незалежності у травні 1877 р.

Перейшовши річку Прут, російські війська вступили  на територію Румунії. У травні - червні 1877 р. російська армія з болгарськими ополченцями, долаючи сильний вогонь ворога між Зимницей (лівому березі) і Систовом (правому), форсувала Дунай. Це була важка і блискуче проведена операція.

У 1877 р. через Хаінський перевал загін Гурко подолав Балкани і планував  атакувати Шипку з півдня, тоді як інші частини армії мали підійти до Шипки із півночі. Шипка мала виняткове значення у військових діях: вона пов'язувала Північну Болгарію з Південною, через Шипку йшов найкоротший шлях до Адріанополю. З іншого боку, Шипкинський перевал був зручний для проходу військ з артилерією. [19]

Оборона Шипки перекрила шлях туркам в Північну Болгарію, запобігла винищуванню болгарського населення османами. Оборона Шипки допомогла завершити бої, розпочаті влітку 1877 р. за Плевну, й надалі - переходу через Балкани.

Західна армія Криденера після заняття Нікополя направилася до Плевни  - потужному укріпленню, куди сходилися шляхи від Рущука, Систова, Софії, Ловчи. Звідси йшов шлях на Шипкинський перевал.

До Плевни швидким маршем підходив загін талановитого турецького воєначальника, бойового начальника Османа-паши. Повільність Криденера турки використовували задля зміцнення фортеці і підтягування нових сил. Перше зіткнення однієї з угрупувань Криденера (9 тис.) з турками (15 тис.) 8 липня 1877 р. закінчилася поразкою росіян. Отримавши підкріплення із Росії та досягнувши домовленості із румунським князем Карлом, російське командування вирішило штурмувати Плевну знову.

Невдача уже третього штурму Плевни викликала розгубленість у російському генеральному штабі, висловлювали навіть припущення про відступ за Дунай. На вимогу військового міністра Д. А. Мілютіна було вирішено  змінити тактику: від штурму фортеці перейти до її блокади. [18, с.279]

Наприкінці листопада 1877 р. Осман-паша вирішив вибратися з облоги і прорвати кільце. У результаті бою турки були відкинуті російсько-румунськими військами. Після цієї  невдачі Осман-паша віддав наказ капітуляції. 10 грудня 1877 р. понад 40 тис. солдатів здалися в полон союзним войскам.

Бої за Плевну показали високий бойовий дух російських, румунських і болгарських воїнів, перевагу нової тактики ведення бою. Під час боїв за Плевну російська і румунська армії втратили до 40 тис. людей, османи - 20 тис. кращої армії з її воєначальником Осман-пашой. [10, с.269]

Взяття Плевни було вирішальною  перемогою під час війни.

Проти Туреччини знову виступили  Сербія й Чорногорія, котрі раніше  припинили активні воєнні дії. Спроба султана укласти мир із балканськими народами і використовувати їх задля боротьби з Росією зазнала невдачі.

Успіхи Росії викликали тривогу в держав Заходу. У Лондоні посилили війську підготовку; англійський флот був готовий ввійти у Дарданелли. Але султан, побоюючись, що дії англійців приведуть до захоплення росіянами Константинополя, відмовив Лондону у його проханні ввести англійський флот у протоки. У турецької армії зростало дезертирство; почали посилюватися суперечності в турецькому уряді; ширилися національно-визвольні змагання на Балканах. В даних умовах султан вимушений був запропонувати Олександру II припинити військові дії та розпочати переговори. [5, с.156]

Ворожа позиція урядів Заходу змусила Петербурзький кабінет погодитися на підписання перемир'я з Портою. Перемир'я було підписано в Адріанополі 19 січня 1878 р. Згідно з умовами Болгарія оголошувалася автономним князівством; Румунія, Сербія, Чорногорія, раніше отримавши автономію, ставали незалежними; Боснія і Герцеговина проголошувалися автономними областями. Росія за понесені під час війни втрати, повинна була одержати або контрибуцію, або територіальне відшкодування. Про форми цього відшкодування передбачалося домовитися пізніше. [12, с.85]

Умови перемир'я викликали протест низки урядів. Австро-Угорщина заявила про порушення умов Рейхштадтскої і Будапештської конвенцій, Англія побачила в умовах перемир'я зазіхання на Паризький договір і цілісність Туреччини.

РОЗДІЛ ІІ. Берлінський  конгрес – причини та наслідки.

19 лютого 1878 р. у містечку Сан-Стефано, за  12 км. від столиці Османської імперії, було підписано прелімінарний російсько-турецький договір, який сформулював нову програму Росії у балканському питанні. На відміну від колишніх планів російського уряду, що передбачали  автономію балканських народів, в Сан-Стефано була висунута вимога про  їх незалежність. За договором, Сербія, Чорногорія та Румунія звільнялися від васальної Туреччини й отримували незалежність. Болгарія ставала автономним князівством. Її зв’язки з Портою обмежувалися сплатою данини, турецькі війська звільняли її землі, а турецькі фортеці знищувалися. Для контролю над виконанням Туреччиною договору в князівство терміном на два роки (до утворення нового уряду) вводилися російські війська у кількості 50 тис. чоловік. Порта зобов'язувалася провести реформи у Боснії й Герцеговині та інших землях, що входили до складу Туреччини, і навіть знищити турецькі фортеці, розташовані по Дунаю.

Друга група питань стосувалася змін в Малій Азії. Там Росія отримала міста: Ардаган, Карс, Баязет, Батум і територію до Саганлука. Включення цих територій у склад Росії сприяло торговельному і промисловому розвитку Закавказзя і мало важливе стратегічне значення. [9, с.139]

Через  російсько-турецьку війну 1877 - 1878 рр. багато балканських народів отримали незалежність; народи, які залишалися у складі Туреччини, отримували ряд прав і їм відкривалися можливості економічного і культурного розвитку. Умови договору являли суттєві вигоди для Росії. Вони зміцнювали російське становище на сході, підірване Кримською війною.

Особливого значення під час проектування договору російський уряд надавав створенню «Самоуправління князівства Болгарії з християнським урядом і земським військом, князь якого обирався населенням Болгарії, затверджувався Портою з дозволу європейських держав». Вироблення конституції нового князівства мало проводитися під наглядом російського комісара, що дозволило б Росії впливати на політику болгарського князівства, територія якого ближче за інші землі була розташована до Константинополя та проток.[20]

Західноєвропейські уряди висловили  свою незгоду з умовами договору. Особливо вони протестували проти створення  Болгарського князівства з виходом в Чорне та Егейське моря, вважаючи, що це рішення суперечить умовам російсько – австрійської угоди в Рейхштадті. [15, с.165]

Британський уряд побоювався, що, включивши Болгарію до сфери  свого впливу, Росія стане середземноморською державою. До того ж нові кордони  Болгарії так близько підійшли до Константинополя, що протоки і турецька столиця опинялися під постійною  загрозою удару з болгарського плацдарму. Зважаючи на це Сан-Стефанський договір  зустрів з боку Англії різко негативне  ставлення.

Так само мало відповідав Сан-Стефанський  договір і інтересам Австро-Угорщини. У Рейхштадській і Будапештській конвенції від 15 січня 1877 було домовлено, що не буде допущено створення великої слов'янської держави на Балканах. Щоб попередити утворення такої держави, Константинопольська конференція розділила у своєму проекті Болгарію на дві частини по меридіальному напрямку; західна Болгарія повинна була увійти в сферу австрійського впливу. Російський уряд  не побажав рахуватися з цими проектами. За його планом Болгарія повинна була стати єдиною державою, яка охоплювала б більшу частину Балканського пів-острова. [3, с.138]

Після підписання Сан-Стефанского  договору східна криза вступає  у  свою останню, заключну стадію. Західноєвропейські уряди протестують проти умов Сан-Стефано. Особливо вони обурювалися з приводу створення князівства Болгарії з виходами в Чорне й Егейське море. Англія і Австро-Угорщина не визнали договору, бо вважали його порушенням умов Паризького договору. Вони зажадали скликання конгресу до обговорення всіх статей прелімінарії.

У Дарданелли направилися нові англійські кораблі нібито з метою допомоги султанові. Глава Лондонського кабінету Біконсфілд виступив у палаті лордів із закликом вимагати окупувати англійськими військами Кіпр, розглядаючи його як ключ до Сходу. Не змирившись із поразкою, розділяла войовничі настрої Лондона і Туреччина. [12, с.86]

Перед Росією постала реальна загроза нової жахливої війни, до котрої вона була абсолютно не готова. Економічні та військові ресурси країни виснажилися; у Росії назрівала нова революційна ситуація (1879-1881). Російський уряд був змушений погодитися на скликання загальноєвропейського конгрессу, місцем якого був обраний Берлін – столиця держави, глава якої - Бісмарк - зовні не виявляв зацікавленості у справах Сходу. Він словесно заявляв про роль «чесного маклера».

До відкриття конгресу російський уряд прагнув дипломатичними засобами розколоти англо-автрійский блок й недопустити ізоляції Росії. Для цього він пішов на сепаратні переговори з найбільш небезпечними противниками - Австро-Угорщиною й Англією. Переговори у Відні не дали результату. У Лондоні вони (ціною поступок Росії) закінчилися підписанням 18 травня 1878 р. секретної англо-російської угоди. Перші його статті стосувалися Болгарії. Петербурзький кабінет був змушений погодитися на  пропозицію Лондона про поділ Болгарії на Південну і Північну; Північна Болгарія отримувала самостійне управління, Південна - адміністративну автономію, губернатора з християн, обраного з дозволу європейських урядів. У Анатолії (Мала Азія) Росія поступалася Туреччині Баязетом і Алакшерскою долиною. [11,  с. 97]

Англійський уряд виступав в переговорах з Росією в ролі «захисника» Порти і вимагав від султана певної компенсації за це. Йшлося про острів Кіпр - важливу стратегічну базу і транзитний центр Східного Середземномор'я. Окупація Кіпру призводила до зміцнення позицій Англії та Азіатської Туреччини, на шляхах до Єгипту і Перської затоки й до того ж послаблювала вплив Росії у Малій Азії. Здійснити окупацію Кіпру Англія прагнула  з допомогою та згодою султана. Для цього Лондон запропонував Порті підписати таємну англо-турецку конвенцію, зміст якої зводився до захисту нібито володінь Туреччини від захоплення їх Росією. За цю «допомогу» султан передавав Кіпр Англії. 4 червня 1878 р. конвенція, отримавши в історії назву «Кіпрська», була підписана. Після цього  6 червня 1878 р. Англія уклала договір з Австро-Угорщиною, суть якого полягала в спільних діях двох держав у болгарському питанні і підтримці Англією планів Австро-Угорщини, котра прагнула до окупації Боснії й Герцеговини. Англійська дипломатія перемогла. Вона прив'язала до колісниці своєї політики не лише Туреччину, Австрію, а й Росію.[17, с.104]

13 червня 1878 р. у Берліні під  головуванням Бісмарка відкрився конгрес, у якому брали участь держави, які підписали Паризький трактат 1856 р. Мета конгресу для урядів Заходу зводилася до того, щоб применшити значення перемоги Росії у російсько-турецькій війні та затвердити власний вплив на Близькому Сході. Водночас вони домагалися ослаблення слов'янських держав на Балканах, передусім Болгарії.

З перших днів роботи конгресу виявилася  повна ізоляція Росії. Англія, всупереч умовам англо-російської  угоди, очолила  антиросійський блок держав. Лондон підтримував  претензії Австро-Угорщини  на території  Боснії й Герцеговини,  та її плани з витіснення Росії із Балкан. Бісмарк, лише на словах виступаючи посередником між англо-австрійским блоком і Росією, фактично допомагав Лондону і Відні. Франція, не проявлявша після франко- пруської війни великого інтересу до східного питання, на конгресі підтримувала Англію і Австро-Угорщину. Побоюючись за капітали у Туреччині, вона не хотіла самостійності балканських держав. [21]

Питанням, що викликало найбільшу  полеміку, було звісно що болгарське. Йдеться не лише про кордони, але й про політичний статус обох частин Болгарії. Зменшення території і прав Болгарського князівства тягло за собою посилення англо-австрійского впливу і обмежувало права болгар та Росії. Пропозиція російської делегації (Росію представляли міністр закордонних справ А. М. Горчаков і посол у Лондоні П. А. Шувалов) про надання широких автономних прав не лише Північній, а й Південній Болгарії була відкинута представниками Західної Європою і Портою. Опинившись в ізоляції, побоюючись можливої війни з об'єднаною Європою й Туреччиною, російська делегація була безсила відстояти умови Сан-Стефанского договору.