Східна криза в 70-х рр. ХІХ ст

13 липня 1878 р., через місяць від  початку роботи конгресу, був  підписано Берлінський трактат, основні рішення якого залишалися у силі до балканських війн 1912-1913 рр. Конгрес не на користь Росії і південних слов'ян змінив умови Сан-Стефанского договору. Але його рішення підтверджувало: залишалися у силі статті про незалежність Румунії, Сербії, Черногорії. [13, с.253]

Болгарія по Балканському хребту ділилася на частини - північну і південну. Північна була визнана васальним князівством Туреччини зі своїми урядом, національної армією, та її територія скорочувалася на 2/3. Кількарічний термін перебування російської армії біля Болгарії скорочувався з 2 років до дев'яти місяців. Південна Болгарія під назвою «Східна Румелія» оголошувалася автономною турецькою провінцією з губернатором з християн, призначеним султаном. Австро-Угорщина отримала право окупувати Боснію і Герцеговину (термін окупації не вказувався), тримати там війська і будувати залізниці. Вона ставала фактично господарем на західній частині Балканського півострова. [1, с. 63]

 Питання судноплавства Дунаєм також було вирішено в користь Австро-Угорщини, якій доручали керівництво торгівлею у цій річці. Румунія, отримавши дельту Дунаю та Добруджу, також потрапила у залежність від Австро-Угорщини.

Західним державам вдалося змінити  рішення Сан-Стефанського договору у питаннях азіатських володінь Османської імперії. Домігшись повернення Туреччині Баязета, за це «сприяння» Порті султан погодився на окупацію Великобританією острова Кіпр. Хоча Батум залишався за Росією, він оголошувався «порто-франко» (вільним для безмитної торгівлі портом), що значно обмежувало доходи, отримані від володіння цим чорноморським портом. Росія отримувала також фортеці Карс і Ардаган. Але проходи через Соганлукський хребет, який веде до Эрзеруму, переходили до Туреччини, що затрудняло просування до Босфору на території Малої Азії.

Основні економічні та політичні вигоди від часткового розділу Туреччини  отримували Англія і Австро-Угорщина. Окупація Кіпру ставила під контроль Англії її володіння до Середземномор'я; захоплення Австро-Угорщиною Боснії й Герцеговини і контроль над судноплавством Дунаєм надавали їй великі переваги на Балканах. [16, с. 209]

Берлінський конгрес являвся перемогою англо-австрійского блоку, яку було досягнено не без сприяння Німеччини. Проте його постанови не задовольняли ні переможців, ні переможених.

Росія пішла з Берлінського конгресу незадоволеною. Вона сподівалася, що Німеччина  енергійно підтримає її тут і  що завдяки цій підтримці вона буде в змозі відмовитися від  деяких поступок, зроблених нею Англії та Австрії під час переговорів, які відбувалися після Сан-Стефанського договору і передували конгресу. Нічого подібного не сталося. Князь Бісмарк офіційно підтримував всі пропозиції російських уповноважених, не відмовляючись, однак, ні на хвилину від неупередженості та коректності, які він намагався виставляти напоказ під час засідань. У результаті Росія втратила значну частину переваг, придбаних за Сан-Стефанського договору, тим часом як Австрія, котра не брала участі у війні, зайняла на Балканському пів-острові становище, щонайменше рівне положенню Росії. [18, с.281]

Невдоволення в Росії  було дуже велике. Старий канцлер Горчаков заявляв, що Берлінський конгрес - "сама чорна сторінка" його кар'єри; преса  вела кампанію, повну гірких докорів  на адресу Німеччини й Австрії; сам  імператор Олександр II заявляв, що "пан  фон Бісмарк забув свої зобов'язання, дані в 1870 році". [22]

Позиції на Балканах були втрачені Росією. Балканські народи, навіть ті, які отримали незалежність, висловлювали незадоволення скороченням їх території і обмеженням прав порівняно з прелімінаріями. Англія і Австро-Угорщина, хоча й виграли дипломатичний «бій» з Росією, не почувалися господарями Сходу. Окупація Англією Кіпру, Австро-Угорщиною - Боснії й Герцоговини свідчила відхід цих країн від принципу статусу-кво. Ці захоплення позбавляли Лондон і Відень тієї широкої довіри, що вони раніше мали в султана. Поза «критикою» з боку турецького уряду залишалася одна Німеччина. Словесними заявами про незацікавленість у справах Сходу, і посередницькою ролю, яку грав Бісмарк на конгресі, німецький уряд отримав великий вплив на політику Порти. [8, с. 94]

Рішення Берлінського конгресу загострювали австро-російські протиріччя на Балканах, що показали хиткість Союзу трьох  імператорів і прискорили німецько – австрійське зближення, що намітилося вже після франко-пруської войни.

17 липня 1878 р. австрійські війська перетнули кордон Османської імперії і вступили на територію Боснії та Герцеговини, зустрівши при цьому відчайдушний опір як місцевих мусульман, так і православного населення краю, яке вбачало в австрійцях ще небезпечнішого іноземного загарбника, ніж турки. [19]

Католицьке населення  Боснії та Герцеговини, навпаки, вітало прихід нової влади. На відміну від інших районів краю, де для придушення опору довелося підтягувати великі резервні підрозділи, Герцоговину, де католики становили більшість населення, без жодних ускладнень зайняв не дуже численний загін австрійської армії на чолі з генералом Йовановичем. [14, с. 256]

Австро-Угорщина не приховувала  своїх намірів щодо Боснії та Герцоговини. Вже у 1879 р. рейхсрат висловився за остаточне приєднання тимчасово окупованих територій, незважаючи навіть на те, що Порта формально зберігала свій суверенітет над Боснією, а рішення щодо зміни статусу провінції могли прийняти тільки великі держави, які підписували Берлінський договір.

Після тимчасової окупації Боснії австрійськими військами на території краю було запроваджено режим особливого управління; верховним правителем став спеціальний імператорський намісник, у руках якого зосереджувалася як військова, так і цивільна влада. [5, с. 158]

В результаті Берлінського конгресу, македонські землі залишилися в рамках Османської імперії. За умовами  Берлінського договору, підписаного  на конгресі 1 / 13 липня 1878 р., Туреччина  повинна була провести в європейських вілайетах (тобто і в Македонії) певні реформи. Зокрема, стаття 23 Договору вказувала: "Блискуча Порта зобов'язується ввести сумлінно на острові Криті  органічний статут 1868 [По якому Криту  була надана часткова адміністративна  автономія, на ділі не реалізована. - Авт.] Зі змінами, які будуть визнані справедливими". Стаття 62 проголошувала рівноправність різних віросповідань в Османській імперії. [1, с. 63]

Рішення Берлінського конгресу викликало масові протести в Болгарії, де стали створюватися комітети "Єдність". Вони виступали за перегляд Берлінського трактату, зокрема, за звільнення Македонії  з під турецької влади. Восени 1878 р. в Константинополі депутацією болгарських державних діячів була вручена петиція від імені  народу Болгарії з протестом проти  Берлінського договору європейським державам.

Непросте становище Македонії, що раптом знову опинилася під османською владою, ускладнювалося тим, що на її територію ринув потік біженців-мусульман Болгарії, Сербії, Боснії і Герцеговини. Їх кількість досягала декількох десятків тисяч. Багато хто з них приєднався до банд, що діяли в Македонії, які  грабували християнські села. Тільки з липня і до кінця вересня 1878 р. в ході набігів розбійницьких зграй було спалено 12 сіл в Бітольском вилайеті і 30 сіл в прикордонних з Болгарією районах. [9, с.143]

Проте антиросійська і антислов'янська діяльність представників Англії, Австро-Угорщини і Туреччини на конгресі не могла закреслити позитивного значення війни для балканських народів. Російсько-турецька війна завершила національно-визвольну боротьбу цих народів їх визволенням від турецької тиранії. Для населення, що ще залишилося під владою османів, було відкрито шляхи до досягнення незалежності. [20]

Таким чином, рішення Берлінського конгресу, що стосувалися Македонії, визначили на роки і десятиліття  вперед основні форми і методи дій болгарського товариства з повернення цієї "споконвічної болгарської  землі" до складу Болгарії. На наш  суб'єктивний погляд, це безперечно сприяло  зростанню напруженості, як у самих  македонських вілайетах, так і на сусідніх територіях, а також постійно вносило і вносить розбрат між державами-претендентами на спірну територію.

Великі держави знову розпорядилися  долями інших народів, які мали законе право на власну державу, але замість  цього змінили одних поневолювачів  на інших.

За своїми об'єктивними  результатами процеси, які відбувалися в роки ХІХ ст. на Балканах, були рівнозначні буржуазно-демократичній революції.

 

ВИСНОВКИ

В ІІ половині ХІХ ст. розпочався новий етап національно-визвольної боротьби поневолених народів Східної і Південно-Східної Європи проти Австро-Угорської, Османської та Російської імперій. Найуспішнішою виявилася боротьба проти османського панування. Це було зумовлено слабкістю Османської імперії та зацікавленістю великих держав у розподілі її володінь. Започаткувало новий етап боротьби проти османського панування - повстання, яке вибухнуло у 1875 р. в Боснії та Герцеговині. У квітні 1876 р. воно охопило Болгарію.

Придушуючи повстанський рух, турецькі війська не жаліли ні дітей, ні жінок, ні старих. Знищували цілі села. Звірства турків викликали обурення в усьому світі. Влітку 1876 р. Сербія і Чорногорія оголосили Туреччині війну.

З патріотичного піднесення слов'янських народів для свого утвердження на Балканах вирішила скористатися Росія. У квітні 1877 р. вона оголосила війну Османській імперії, а влітку 1877 р. російська армія форсувала Дунай, оволоділа більшою частиною Болгарії. Основні бої розгорнулися в районі фортеці Плевен і на Шипкинському перевалі.

У січні 1878 р. російська армія  перейшла Балканські гори і стрімко рушила на Стамбул. Успішні бойові дії розгорталися також і на Кавказі: російська армія оволоділа фортецями Баязет, Ардаган, Каре. У війні на боці Росії виступали Сербія, Чорногорія, Румунія.

24 грудня Туреччина звернулася до Англії з проханням про посередництво. Англійський уряд повідомив про це Петербургу.

Прийняття перемир'я обумовлювалося попереднім прийняттям зобов'язань  майбутнього мирного договору. Російський уряд при цьому підтверджував свою готовність передати на осуд міжнародної конференції ті пункти угоди, які зачіпають загальноєвропейські інтереси.

8 січня 1878 р. Туреччина звернулася до російського головнокомандувача Миколи Миколайовича з проханням про перемир'я. Почалися переговори,  а поки вони йшли, російські війська продовжували просуватися до турецької столиці.

Російська армія розгорнула рішучий наступ, проникла в долину Марини та заволоділа Адріанополем.

Після цього Англія і Австро-Угорщина спільно зажадали передачі всієї сукупності умов російсько-турецького миру на обговорення міжнародної конференції. При цьому австрійці вказували на порушення Рейхштадтского і будапештського угод: в особі Болгарії.

Російський уряд не ризикнув піти на конфлікт з двома великими державами. Вся армія і запаси військового спорядження від війни сильно постраждали. Фінансове становище держави було не з легких.

Зважаючи на це російський уряд офіційно повідомив, що він готовий передати на обговорення міжнародного конгресу всі умови майбутнього мирного договору, які зачіпають загальноєвропейські інтереси. Під ними, в першу чергу, малось на увазі питання про чорноморські протоки. Побоюючись зіткнення з Англією, Олександр II наказав головнокомандуючому у разі прийняття турками умов перемир'я, утриматися від окупації Константинополя і зупинитися під його стінами.

31 січня 1878 р. в Адріанополі турки підписали перемир'я. Продовжуючи потім у відповідності з умовами перемир'я просуватися до Константинополя, російські війська зайняли містечко Сан-Стефано, розташоване в 12 кілометрах від турецької столиці, на березі Мармурового моря. 3 березня 1878 р. в Сан-Стефано було підписано мирний договір.

За Сан-Стефанським мирним договором утворювалася Болгарська держава. Чорногорія, Сербія та Румунія  отримували повну незалежність і  території. Росії дісталися Південна Бессарабія, Карська область і значна контрибуція.

Одностороннє зміцнення  становища Росії на Балканах викликало невдоволення інших великих держав. Улітку 1878 р. в Берліні зібрався міжнародний конгрес, на якому було переглянуто умови Сан-Стефанського договору.

Згідно з Берлінським  трактатом лише Північна Болгарія отримала державність, інша її частина залишалась у складі Османської імперії. Сербія і Чорногорія втратили частину територій, здобутих під час війни. Боснію та Герцеговину окупувала Австро-Угорщина, Англія захопила Кіпр.

Сербію 1882 р. було проголошено  королівством із династією Обреновичів, яка орієнтувалася на Австрію.

Румунію теж проголосили  королівством. Обидві держави були аграрними — в них зберігалися  значні феодальні пережитки.

Найвідсталішою в економічному й політичному аспектах серед  країн регіону була Чорногорія, де збереглися навіть патріархальні пережитки.

Війна та Берлінський конгрес  не вирішили проблем  для балканських  народів. Значні території, що були заселені слов'янами, залишалися під владою Османської імперії, Австро-Угорщини та Росії. Бажання народів отримати власну незалежну державу згодом призвело до нових міжнародних криз.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:

Джерела:

1. Хрестоматія по новій історії. Частина І./Упорядники: Г.О. Цвікальська та С.М. Ходорков. – К.: Радянська школа, 1973. – 160с.

Література:

2. Бовыкин В.И. Очерки истории внешней политики России, конец XIX в. 1914 г./ В.И. Бовыкин. М.: Мысль,  1960. – 413 с.
3. Дебидур А. Дипломатическая история Европы от Венского до Берлинского конгресса (1814 - 1878): Революция. Перевод с французского. Т. 2 / А. Дебидур.  М.: Иностр. Лит.,1947. – 544 с.
4. Виноградов В.Н. Балканская эпопея князя A.M. Горчакова. В.Н. Виноградов. М.: Наука, 2005.
5. Виноградов В.Н. Русско-турецкая война 1877-1878 гг. и освобождение Болгарии. / В. Н. Виноградов. М.: Наука, 1978. – 247 с.
6. Восточный вопрос во внешней политике России. Конец XVIII начало XX вв. // Отв. ред. Н.С. Киняпина. М.: Прогрес,  1978. – 89 с.
7. Золотухин М. Ю. Россия, западноевропейские державы и Османская империя в период международных кризисов на Балканах (1885-1888 гг.). / М. Ю. Золотухин. М.: Вече,  1996. – 176 с.
8. Зотова М.В. Россия в системе международных отношений XIX в./ М. В. Зотова.  М.: Мысль.  1996.
9. Историческое развитие современной Европы от Венского конгресса до нашего времени. Т. 2: 1850-1897 // Под ред.: И. В. Лучицкого . М.: Типо-лит. 1899. – 378 с.
10. История России. Теории изучения. Книга первая. С древнейших времен до конца XIX века. Учебное пособие. /Под. ред. Б. В. Личмана. Екатеринбург: Изд-во “СВ-96”, 2001. – 368 с.
11. Косик В.И. Русская политика в Болгарин, 1879-1886./ В. И. Косик.  М.: Мысль, 1991 – 147 с.
12. Костяшов Ю. В., Кузнецов А. А. Восточный вопрос в международных отношениях во второй половине XVIII начале XX в.  / Ю. В. Костяшов , А.  А Кузнецов. Калининград.:  1997. – 253 с.
13. Клиятина М.С. Зовнішня політика Росії у другій половині XIX в./ М. С. Клиятина. М.: Мысль, 1991. – 329 с.
14. Краткая история Болгарин: С древнейших времен до наших дней. // под ред. Ю. А. Писарева. Москва.:  Прогрес, 1987. – 893 с.
15. Малий В.В. Історія народів Росії (1861 р. – поч.. ХХ ст.) : Навчальний посібник. / В.В. Малий. Кам’янець – Подільський: Оіюм, 2006. – 464 с.
16. Орлов А. С., Георгиев В. А., Георгиева Н.Г. История России. Учебник. / А. С. Орлов , В. А. Георгиев. М.:«ПРОСПЕКТ», 1997.—544 с.
17. Улунян А. А. Россия и освобождение Болгарин от турецкого ига./ А.А. Улунян. М.: Наука, 1994. – 193 с.
18. Федоров В.А. История России 1861 – 1917. / В. А. Федоров. М.: Наука, 1999. – 417 с.