Трагедія "Розстріляного відродження"

1924 рік розпочався з бурхливих дискусій. 3 січня на культкомісії Всеукраїнської Академії наук М. Зеров виголосив доповідь «Українська література в 1923 році»; 20 січня відбувся диспут, на якому опонентами доповіді Дмитра Загула «Криза сучасної української лірики» виступили Микола Зеров, Юрій Меженко, Григорій Косинка, Михайло Івченко. Лідер «неокласиків» оцінював 1923-й як «рік літературного оживлення». Адже з'явилася низка яскравих імен, нових книг і журналів. На думку Зерова, йшов нормальний розвиток української літератури. Йому опонував Д. Загул, який, фактично, обстоював необхідність уніфікації та суворої регламентації як вибору ідеї твору, так і художніх засобів її вираження. Виразно окреслювалася конфронтація, що згодом трагічно відбилася на розвитку всієї української літератури.

Того ж 1924 року було надруковано «Камену» — першу збірку віршів Зерова, до якої, втім, було включено й перекладний розділ. Автор скромно виправдовував це перед сучасниками потребою розробляти мову і стиль, удосконалювати техніку й синтаксичну гнучкість української поезії, називаючи свої сонети «сухарями» на розкішному бенкеті поетичної фантазії.

Глибоке проникнення у  філософську сутність буття, вишукана мова, висока версифікативна майстерність творів Зерова вражали сучасників. Щоправда, багато хто поетові закидав, що він несучасний, байдужий до актуальних проблем. Підстави для таких тверджень давали не тільки його вірші, а й перший випуск історико-літературного нарису «Нове українське письменство» і монографія «Леся Українка», також видані 1924 року. Все це, вважали противники Зерова, належить минулому, яке треба відкидати.

До попередніх докорів  додавалися й нові: мовляв, Зеров  майже не виступає як літературний критик. Проте 1925 рік можна вважати вершиною літературно-критичної діяльності М. Зерова. Тільки журнал «Життя і революція» вмістив 17 його матеріалів. А ще ж були публікації в інших часописах, виступи, лекції перед студентами.

У ніч із 27 на 28 квітня 1935 року Зерова було заарештовано під Москвою на станції Пушкіне. 20 травня його доправлено до Києва для слідства. Зерова звинуватили в керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією. Наприкінці зими Зерова та засуджених з ним за тією ж справою відправлено до Карелії за маршрутом: «Ведмежа Гора-Кем-Соловки». В пункт призначення вони прибули у червні 1936 року. Як згадували ув'язнені, спершу режим у таборі був «ліберальним». За станом здоров'я М. Зеров не міг працювати лісорубом і тому прибирав кімнати господарської служби. Після закінчення роботи, у комірчині сторожа міг займатися перекладами та історико-літературними студіями. За багатьма свідченнями, він завершив багаторічну роботу над українською версією «Енеїди» Вергілія. (Рукопис цього перекладу пропав або був знищений). Про це пише в листах до дружини. Останній з них датований 19 вересня 1937 року.

9 жовтня 1937 «справа Зерова та ін.» була переглянута особливою трійкою УНКВС по Ленінградській області. Засуджено до розстрілу. Зеров разом з багатьма іншими представниками української культури був розстріляний в селищі Сандармох 3 листопада 1937 року. З документів відомо, що Миколу Зерова застрелив капітан держбезпеки Міхаїл Матвєєв.

Ухвалою Військової Колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 року вирок Військового трибуналу КВО від 1-4 лютого 1936 р. і постанова особливої трійки УНКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 року скасовані, справу припинено «за відсутністю складу злочину».

Символічна могила Миколи Зерова знаходиться  на Лук'янівському кладовищі в Києві (ділянка 12) разом зі справжньою могилою його сина — Котика (Констянтина) Зерова.

Перша публікація Зерова з'явилася 1911 року, а жовтнем 1929 року датується  власноручна картотека його публікацій, що нараховувала 109 карток. Реєстр публікацій був доповнений бібліографами Тамарою Волобуєвою (89 карток), Федором Максименком (25 карток) та істориком Сергієм Білоконем (посмертні публікації з 1973 року)^[1].

• Антологія римської поезії,"Друкар", Київ, (1920)
• Нова українська поезія, Антологія, «ДВУ», Київ, (1920)
• Перец І. Л., Народні оповідання, переклад з єврейської М. Зерова і О. Гера, «ДВУ», Київ, (1920)
• Камена, «Слово», Київ, (1924; 2-ге вид. 1943)
• Нове українське письменство, вип. 1, «Слово», Київ, (1924)

 

• Леся Українка, «Книгоспілка», Київ, (1924)
• Сяйво (хрестоматія), упор. М. Зерова, Київ (1924).
• Григорій Сковорода, Вірші латинською мовою, переклад М. Зерова, «Червоний шлях», 3, (1924)
• Валерій Брюсов, 1873–1924, «ДВУ», Київ, (1925) — 14 перекладів М. Зерова.
• До джерел, Збірник статей, «Слово», Київ, (1926, 2-ге вид. 1943)
• Словацький, Мазепа, Трагедія на п'ять актів, переклад і вступна стаття М. Зерова, «Слово», Київ, (1926)
• Наші літературознавці і полемісти, «Червоний шлях», 4, (1926)
• Квітка й украінська проза, «Життя й революція», XII, (1928)
• У справі віршованного перекладу, «Життя й революція», IX, (1928)
• Літературна позиція Старицького, «Життя й революція», VI, (1929)
• Від Куліша до Винниченка, Збірник статей, «Культура», Київ, (1929)
• [До джерел, Краків-Львів, (1943)]
• [Sonnetarium, (1948)]
• [Catalepton, (1952)]
• [Corollarium, (1958)]
• [Нове українське письментство, Мюнхен, (1960)]
• Вибране, (1966)
• [Лекції з історії української літератури, Оквіл, (1977)]
• Твори: В 2 т. — К.: Дніпро, (1990)
• Антологія римської поезії. Камена. Сонети і елегії, — Київ, «Час», (1990) — репринтне видання
• Українське письменство / Микола Сулима (упоряд.) . — К. : Видавництво Соломії Павличко «Основи», (2003). — 1301с.
• Українське письменство XIX століття. Від Куліша до Винниченка: Лекції, нариси, статті. — Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», (2007). — 568 с.

ВНЕСОК

Оригінальна творча спадщина Миколи Зерова колосальна. Створені в найтяжчі для нього роки

близько 90 сонетів  під його пером набули філософської глибини, інтелектуальної напруги, доверше-

ності і відповідають творчому кредо неокласиків і  власне автора: «класична пластика», «контур 

строгий», «логіки  залізна течія» [1, 71–72, 75]. У збірнику 1920 р. він опублікував загальний  огляд 

української поезії початку ХХ ст. Монографічні нариси М. Зеров зібрав в окрему книжку «Від

Куліша до Винниченка», маючи в планах скласти «Історію української літератури». У своїх  літера-

турно-критичних  виступах Микола Костьович розкривав  читачеві та й самим авторам, що таке

література, ґрунтовно  аналізуючи літературну продукцію. Недарма М. Рильський, даруючи йому

свою книгу, надписав на ній:

Закоханий у  вроду слів,

Усіх Венер  єдину піну,

Ти чародійно  зрозумів

І мідних римлян, і Тичину.

Творчість та культурна  діяльність Миколи Зерова й інших  неокласиків пов’язані з Києвом, його

антуражем, рельєфом, творіннями Растреллі, Шеделя та інших  гігантів минулого. Критик і поет

Михайло Доленго  одним із перших помітив цю топографічну обумовленість української неокласики,

зауваживши ще в 1926 р. в газеті «Культура і побут», що неокласицизм являє собою специфічне

київське явище. І справді, Зеров любив Київ щиро, показував гостям Софійський собор, Києво-

Печерську лавру, милувався мармуровим саркофагом Ярослава Мудрого та цвітом каштанів навес-

ні.

Перекладацька діяльність М. Зерова – етап освоєння світової класики. Він перекладав із латини,

білоруської, російської, польської, французької, італійської  та англійської. Під час перебування  в ленінградській тюрмі в 1936 р. він  складав плани перекласти «Юлія  Цезаря», «Бурю» й «Зимову казку» Шекспіра, «Баладіну» Ю. Словацького. На Соловках хотів засісти за німецьку, щоб перекла-

дати Гете

Його внесок до нашої культури великий і коштовний, а заплачено йому за нього мученицькою смертю на Соловках. Час усе розставив на свої місця. По праву вершинною ми вважаємо зерівську творчість - літературознавчу, перекладацьку, поетичну, схиляємось перед його громадянським подвигом...

Лесь  Ку́рбас (повністю — Олександр-Зенон Степанович Курбас; * 25 лютого 1887, Самбір — † 3 листопада 1937, Сандармох) — український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач. Народний артист УРСР (1925).

Народився 25 лютого 1887 року в місті Самбір (тепер Львівської області) у родині акторів галицького театру Степана та Ванди Курбасів (за сценою Яновичі). Батько його, хоча й був мандрівним українським актором, проте і в бідності своїй прагнув дати Олександрові гарну освіту.

Навчався у Тернопільській гімназії, у Віденському та Львівському університетах. Тому цілком природно, що Лесь увібрав у себе все те, що могла дати йому європейська культура. Вже тоді Курбас мріяв працювати на Наддніпрянській Україні, де існував сильний демократичнийтеатр Садовського (Київ) і де поруч була висока театральна культура. 1916 року його мрія здійснилась, він вступає до цього театру. Акторська творчість Курбаса в театрі Миколи Садовського обіцяла розвинутися, але сталося так, що він приніс свій акторський талант у жертву режисерському. Головна увага й енергія молодого митця були скеровані на організацію студії молодих акторів, з якої виріс згодомМолодий театр. Назва «Молодий театр» з'явилася вже влітку 1917 року. Молодий театр — це театр пошуків нових форм втілення сучасної та класичної драматургії. З цього театру взяли початок кілька українських театрів — з них Молодий український театр, в Одесі співорганізатором 1918 був Г. Гловацький.

У 1917 р. був відповідальним секретарем тижневика «Театральні Вісті».

Влітку 1920-го Лесь Курбас зібрав своїх кращих акторів, хто добровільно приєднався з Київського театру ім Шевченка, і під назвою «Кийдрамте» (Київський драматичний театр) трупа почала своє турне по містах Київщини. Спочатку осіли у Білій Церкві, потім в Умані.

Лесь Курбас був засновником  спочатку політичного (1922–1926), а потім  і філософського (1926–1933) театру в Україні. У виставах свого філософського театру «Березіль» (Харків) Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях. В листопаді 1922 у Києві в державному народному театрі відбулася прем'єра вистави Т. Шевченко «Гайдамаки» (режисер Л. Курбас). В червні 1924 Всеукраїнське кіно-фото управління запросило його на один рік режисером до Першої державної одеської кінофабрики.^[1]

Лесь Курбас і «березільці» знайшли  свого драматурга, п'єси якого були співзвучні їхнім естетичним засадам. Таким драматургом ставМикола Куліш. Першою його п'єсою, що побачила світло рампи на сцені театру «Березіль», стала «Комуна в степах» (Київ). Творча співпраця тривала і в Харкові.

Кульмінація здобутків Курбаса  пов'язана з драматургом Миколою Кулішем (1892–1937) і художником Вадимом Меллером (1884–1962).

У Києві «Березіль» мав під своїм крилом майстерні, плинні півавтономні одиниці. У Харкові все було під одним дахом і під одним проводом — Курбасовим. У театрі діяв мюзик-хол (спектаклі «Шпана», «Алло на хвилі», «Чотири Чемберлени»), агітпроп. Було підготовлено серію «Костюмовані історії» (спектаклі «Жакерія», «Сава Чалий», «Король бавиться», «Змова Фієско»).

П'єса М. Куліша «Народний Малахій», «Мина Мазайло», на жаль, не знайшла розуміння у критики. Проти Леся Курбаса були висунуті звинувачення в «похмурості», викривленні оптимістичної радянської дійсності.

Багато чого з творчих пошуків  Курбаса не розумілося широкими масами глядачів. Це стосується і його вистави «Маклена Граса», яка досягає справжньої філософської глибини. Але незважаючи на несприятливу для творчості атмосферу нерозуміння, недоброзичливості, Лесь Курбас не занепадав духом, він до останньої можливості вів боротьбу з поширеними у той час тенденціями спрощенства, вульгаризації мистецтва. Опоненти ж щонайменшу невдачу Л. Курбаса завжди розцінювали як цілковитий провал театру.

Можливо, саме тому, що режисер не відступив, не поступився своїми переконаннями, його було наклепницьки обмовлено, звільнено  з посади керівника «Березолю» і  заарештовано у Москві, де він кілька місяців працював у Соломона Михайловича Михоелса в Московському державному єврейському театрі на Малій Бронній. Його було вислано на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу на Медвежу Гору, потім його відправили наСоловки. 3 листопада 1937 року після повторного суду його було розстріляно в урочищі Сандармох, а 1957 року посмертно реабілітовано.

21 грудня 1991 р. Кабінет Міністрів України постановою № 367 скасував постанову Ради Народних Комісарів УСРР від 17 грудня 1933 р. «Про позбавлення Л. Курбаса звання народного артиста УСРР».

1989 року на фасаді Харківського державного академічного українського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка було встановлено меморіальну дошку в пам'ять про Леся Курбаса, а «Мала сцена» театру знову отримала назву «Березіль».

Львівський  академічний театр названо на честь Леся Курбаса.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Лесь Курбас

 

 

 

Микола Костянтинович  Зеров