Феодалізм. Еволюція форм феодальної ренти

У XIV ст. у Фландрії та Італії зародилася нова форма організації промислового виробництва - мануфактура підприємство з ручною інструментальною технікою, поділом праці за виробничими операціями і використанням найманої робочої сили. Мануфактурна система сформувалася в сукняному та металургійному виробництві, де забезпечила різке зростання продуктивності праці.

Отже, середньовічні міста були політичними та адміністративно-судовими округами з різним рівнем політичної самостійності, але їх об'єднували специфічне міське право та господарська діяльність у вигляді однакових форм організації ремесла та торгівлі (комунально-цехова система). Історична роль міст полягає у тому, що вони були територією та чинником розпаду феодальних і формування ринкових відносин, оскільки:

а) сприяли юридичній та економічній свободі жителів міста, розвитку громадянської свободи;

б) у них зародилася приватна індивідуальна власність, концентрувалися промисловість і торгівля, формувалися такі економічні інститути, як вільний особистий і майновий найм, промисловий та оборотний капітал, господарська і підприємницька діяльність, прибуток;

в) у містах утворювався новий клас - буржуазія та відбувалося становлення нового економічного світогляду;

г) міста були центрами товарного виробництва, промислового й оборотного (торговельно-купецького, лихварсько-кредитного) капіталу, носіями товарно-грошових відносин.

2.ЕВОЛЮЦІЯ ФОРМ ФЕОДАЛЬНОЇ  РЕНТИ

Першим етапом підпорядкування князям, боярам, ​​дружинникам підвладного населення було полюддя, а пізніше і впорядкований збір данини з населення. Данина являла собою першу форму залежності населення від держави. Нею обкладалися як завойовані князівства, так і власне населення - вільні жителі сільських громад, які віддавали князю і його дружинникам частину свого продукту. Це зближувало данину з феодальною рентою.

Період раннього середньовіччя характеризувався досить низьким рівнем розвитку продуктивних сил, що визначало форми особистої та поземельної залежності селянина від феодала. Основною формою взаємин феодала та селянина була так звана феодальна рента, яка виступала в трьох видах:

• відробіткова рента (панщина) - селянин знаходився під прямим наглядом і примусом власника або його представника, він жив у безпосередній близькості від нього й відпрацьовував визначену кількість днів у тиждень на його землі.

• продуктова рента (натуральний оброк) - селяни самі розпоряджалися своїм часом, вирощували врожай і розплачувалися з хазяїном продуктами.

• грошова рента (грошовий оброк) - відносини між селянами і земельним власником базувалися на договірній основі, причому перші перетворювалися або в орендарів землі, або у власників, або в незаможних батраків, що наймалися за гроші.

У XII-XIII ст. з залежних селян стягувалася продуктова рента - і в меншій мірі - проводилися відпрацювання в панському господарстві.

У XIV - XV століттях головними формами ренти були відробіткова і продуктова, роль і розміри якої залежали від місцевих умов господарювання і ступеня зрілості феодальних відносин. У цей період в Новгородській землі переважною формою ренти залишався натуральний оброк, в землях Північно-Східної Русі спостерігалося зростання питомої ваги відробіткової ренти. Остання могла полягати в роботі на панському полі (панщина) під наглядом осіб з вотчинної адміністрації, або ж в обробці приданого до надільної селянської землі і оброблюваного селянами разом зі своїми наділами ділянки, весь урожай з якого надходив в панський двір. Джерела дозволяють припустити, що панщина була більше пов'язана зі "старими селами", а натуральний оброк був більш характерний для нових поселень на пустищах.

В другій половині-кінці XV століття з розвитком ринку, в період трансформації феодальних відносин у капіталістичні починає переважати рента грошова. Процес переходу до грошової ренти від двох перших форм рентних відносин називається комутацією ренти. При цьому феодальна залежність селян звичайно зменшувалась або зовсім знищувалась (за викуп). Подібного типу господарства переважали у більшості країн Західної Європи.

У господарствах з виробництвом додаткового продукту переважно в панському господарстві (домені), як правило, превалювала відробіткова рента (і не лише панщина на панському полі, а й обслуговування панських млинів та інших підприємств). У такому разі феодальна залежність доходила до прикріплення селян до землі (кріпосництва). Для цього потрібні були відповідні економічні та політичні умови, в першу чергу вигідні для феодала поставки місцевої сільськогосподарської продукції (найчастіше хліба) на більш або менше віддалений ринок, а також могутня централізована держава, здатна прикріпити селянство до землі. Господарства подібного типу переважали в Східній Європі, де ці умови були в наявності.

Основними характеристиками розвитку аграрної сфери в цілому був процес швидкого освоєння нових земель, відомий в історії як процес внутрішньої колонізації. Він сприяв не лише кількісному зростанню економіки, але й серйозному якісному прогресу, адже повинності, що накладалися на селян на нових землях, мали переважно грошовий, а не натуральний характер. Це сприяло зростанню господарської самостійності та підприємливості селян, підвищенню продуктивності їхньої праці. Розширюються посіви олійних та технічних культур, отримали розвиток виноробство та виготовлення олії. Врожайність зернових зростає. Зростання селянської активності та розширення селянського господарства приводили до скорочення господарства феодала, як

в нових умовах виявлялося менш вигідним.

Прогресу в сільському господарстві також сприяло звільнення селян від особистої залежності. Рішення про це приймалося або містом, поблизу якого жили селяни і з яким вони були тісно пов’язані (як соціально, так і економічно), так і сеньйором-феодалом, на землях якого вони жили. Зміцнювалися права селян на їх наділи, якими вони могли вже певною мірою розпоряджатися: передавати у спадок, закладати, здавати в оренду і навіть продавати або дарувати. Так поступово формується і зростає земельний ринок.

В ІХ—Х ст. посилюється суспільний поділ праці, що сприяло нагромадженню виробничого досвіду та вдосконаленню продукції, яка вироблялася. У великих маєтках з’являються спеціалісти як сільськогосподарського виробництва (виноградарі, скотарі тощо), так і, що найважливіше, професіонали-ремісники. Як і селяни, вони були спочатку утримувачами землі, яку обробляли для задоволення власних потреб, проте саме їх ремісничі вироби ставали тією рентою, яку вони сплачували феодалу.

Саме розподіл праці стає основою для виникнення товарного виробництва, тобто виробництва продукції на продаж. Поступово професіонали-ремісники починають обслуговувати своїми продуктами не лише феодалів, але й місцеве селянство, що веде до утворення місцевих ринків, які спочатку були дрібними. Власне, це створює передумови для переведення ремісників на грошову ренту, адже розвиток обміну збільшує й грошові потреби феодалів.

Переведення на оброк ремісників відриває їх від землі й змушує йти в ті місця, де, перш за все, був стійкий збут їх продукції або постійні замовники. Ремісники осідали на перехрестях доріг, поблизу феодальних замків та монастирів, що врешті-решт приводить до відродження старих та появи нових міст у Західній Європі.

Виникнення міст стало результатом розподілу праці, відокремлення ремесла від сільського господарства, а також комутації феодальної ренти.

Докладний перелік повинностей селян у феодальному господарстві утримується в статутній грамоті митрополита Кипріяна:

«УСТАВНАЯ ГРАМОТА

МИТРОПОЛИТА КИПРИАНА ВЛАДИМИРСКОМУ

ЦАРЕВОКОНСТАНТИНОВСКОМУ МОНАСТЫРЮ,

1391 г., ОКТЯБРЯ 21

Се яз Киприан митрополит всеа Руси дал семь ею грамоту монастырю своему святому Костянтину и игумену, что ми били челом сироты монастырские на игумена на Ефрема, так ркучи: наряжает нам, господине, дело не по пошлине*, чего, господине, при первых игуменах не бывало, пошлины, господине, у нас емлет, чего иные игумены не имали.

А игумен митрополиту так рек: яз, господине, хожу по старой пошлине, как было при первых игуменех, а здесь, господине, на Москве игумен Царко, тот игуменил у святого Костянтина наперед мене, того, господине, и вопросы. И митрополит послал Окинфа к Царку игумену, занеж товды Царко неиздоровел, велел вспросити, какова пошлина в святом Констянтине и как людем монастырским дело делати.

И Царко игумен так отвечал Окинфу: при моем игуменстве так было в святом Констянтине; большим людем из монастырских сел церковь наряжати, монастырь и двор тынити, хоромы ставить, игумнов жеребий весь рольи орать взгоном, и сеяти, и пожати, и свести, сено косить десятинами и в двор ввести, ез бити и вешней и зимней, сады оплетать, на невод ходити", пруды прудить, на бобры им в осенине поити, а истоки им забивати, а на велик день и на Петров день приходят к игумену что у кого в руках".

А пешеходцем из сел к празднику рожь молоти, и хлебы печи, солод молоть, пива варить, на семя рожь молотить, а лен дасть игумен в села, и они прядут сежи и дели" неводные наряжают, а дают из сел все люди на праздник яловицу", но одинова ми, господине, добили челом, а не в пошлину, тремя бараны, и яз их пожаловал за яловицу, занеж ми была не надобе яловица, а по пошлине по старой всевды ходит яловица на празник. А в которое село приедет игумен в братшину и сыпци дают по зобне овса конем игуменовым. (...)

И Киприан митрополит всеа Руси так рек игумену и христианом монастырском: ходите же вей по моей грамоте, игумен сироты держи, а сироты игумена слушайте, а дело монастырское делайте. (...)»

Селяни були зобов'язані працювати на монастирській ріллі, косити луки, обмолочувати зерно, варити пиво для монастиря, пекти хліб, ловити рибу, проводити будівельні роботи у монастирі.

Крім зайнятості у вотчині селяни зобов'язані були платити державні данини і виконувати ряд повинностей: брати участь в будівництві міських укріплень (городове справа), надавати підводи для державних потреб (підводна повинність) і ін.

У XVI ст. на власницьких землях з населення стягувалися різні види феодальної ренти. Більшість даних свідчить про посилення панщинних повинностей, що було пов'язано з розвитком помісної системи. Коли наприкінці XV ст. в новгородські землі прийшли московські поміщики, відбувся перехід від існуючих раніше грошових оброків до панщинної залежності селян. Як і раніше широке розповсюдження мали натуральні та грошові оброки. Монастирі збирали мита за належні їм (у більшості випадків) млини, річкові переправи. Одиницею оподаткування залишалася соха.

3.СПАДКОВІСТЬ ГОСПОДАРСЬКОГО РОЗВИТКУ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ ВІД АНТИЧНОСТІ ДО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ.

Народи країн Західної Європи пройшли надзвичайно складний шлях свого культурного розвитку. На думку багатьох дослідників, витоки західних цивілізації слід шукати саме в античності.

Раннє Середньовіччя — це час росту самосвідомості варварських народів, що вийшли на арену європейської історії. Культура раннього Середньовіччя пережила складний процес синтезу пізньоантичної, християнської та варварської традицій. Після загибелі Західної Римської імперії (V—VII ст.) Захід опинився у становищі занепаду та варварства. Цю територію заселяли варварські племена, в основному германського походження. Вони утворили на зайнятих територіях ряд самостійних, але недовговічних держав, що змінювали одна одну. У Галлії та частинах нинішньої Німеччини поселилися франки, на півночі Іспанії — вестготи, в північній Італії — остготи, в Англії — англи та сакси. Ці народи мали власні багатовікові художні традиції. Доторкнувшись до класичного античного мистецтва, вони не втратили своїх традицій та їх значення, а навпаки, склали основу, на якій формувалось мистецтво середньовічної Західної Європи. В цьому процесі важливу роль відігравали художні традиції цих «варварських» народів, мистецтву яких характерна перевага декоративності над образотворчістю, а також динамізм форм і підвищена експресивність.Характерною рисою античності є поєднання різних економічних, політичних моделей та укладів: демократії і деспотії, аристократії і олігархії, республіки і монархії військової та адміністративно-бюрократичної систем управління тощо.

Економіка мала переважно натуральний характер, основна маса населення була зайнята сільськогосподарською, насамперед землеробською працею. Водночас поступово зростали масштаби ремісництва (гончарства, ковальства, будівництва), розвивались товарно-грошові відносини і торгівля, здійснювались широкомасштабні кредитні операції тощо. Такий же розвиток був і в епоху Середньовіччя. Провідну роль відіграє сільське господарство. Соціальну структуру античного суспільства становили великі землевласники та рабовласники (аристократи, патриції), а в Середньовіччі  їх називали феодалами; дрібні землевласники (демос, плебеї), в Середньовіччі дрібними землевласниками були селяни раби, що часто мали в приватній власності основні засоби виробництва, худобу; ремісники та торговці, заняття яких вважалось ганебним та недостойним вільних громадян, а пізніше ці заняття набули вагомішого значення, але все ж переважав аграрний сектор. У період пізньої античності з’явились колони (раби, переведені на орендні відносини, залежні землевласники), люмпени (громадяни, позбавлені самостійних джерел існування, яких утримувала держава або приватні особи в обмін на політичну чи силову підтримку), чиновницько-бюрократичний апарат управління тощо.