Історія держави і права України

В 1245 р. військо Данила Галицького здобуло блискучу перемогу в битві з військом угорського короля та його союзниками коло М.Ярослава на Сяні. Ярославська битва, в якій Данило підтвердив славу хороброго воїна і здібного полководця, надовго зупинила агресію угорських феодалів на північ від Карпат. Близько 1250 р. між Данилом і угорським королем Белою налагодились дружні стосунки, які були закріплені шлюбом сина Данила Льва з дочкою Бели Констанцією [9, c. 49].

Але спроба організувати достатньо сильний союз проти ординців не вдалася. Не маючи змоги виставити достатньо надійний опір переважаючим силам Золотої Орди, Данило був змушений поїхати на переговори до хана Батия в його столицю Сарай (поблизу гирла Волги). Хан прийняв Данила з почестями, але сучасники розуміли, що ця поїздка означала визнання залежності від орди. „О, гірша будь-якого зла честь татарська!" — написав з цього приводу літописець. Подальша діяльність Данила засвідчує, що він тільки в крайніх обставинах йшов на підпорядкування орді, щоб тим самим отримати передишку і зібрати сили для вирішальної боротьби. Саме з цією метою було споруджено низку укріплених міст, які мали, за словами літопису, бути опорою „проти безбожних татар". Поступово, спершу дуже обережно, Данило знову починає шукати союзників для боротьби з ординцями. В 1254-1255 рр. війська Данила, його брата Василька і сина Лева здобули міста, що піддалися татарам (Болохівські міста в районі Случі і Тетерева), а коли загони хана Курем-си перейшли в контрнаступ, вони були відтіснені в свої кочовища. Однак після приходу 1258 р. величезного війська Бурундая Данило і Василько були змушені розібрати укріплення найбільших фортець на доказ того, що вони „мирники" орди. Лише столичний Холм не скорився і зберіг свої фортифікації [8, c. 239-241].

1.3 Галицько - Волинське князівство в кінці XIII— на початку XIV ст.

     Після смерті Данила Галицького (1264 р.) його син Шварно Данилович на короткий час  об'єднав Галицьке князівство з Литвою. Лев Данилович (помер 1301 р.), який успадкував Львів і Перемишль, а після смерті Шварна — Холм і Галич, значно розширив свої володіння, приєднавши до них Люблінську землю і частину Закарпаття з м. Мукачевим. У Володимирі правив у цей час Володимир Василькович (1270-1288), у Луцьку Мстислав Данилович (з 1289 р. також у Володимирі).

На початку XIV ст. Волинське  і Галицьке князівства знову об'єднались в руках одного князя - Юрія І Львовича, внука Данила Галицького.

Скориставшись з внутрішніх заколотів в Золотій Орді, Галицьке-Волинське  князівство змогло на деякий час знову пересунути південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Буга. Показником могутності Юрія І було те, що він, як і Данило, прийняв королівський титул, іменуючи себе королем Русі (тобто, Галицької землі) і князем Володимирії(Волині). Йому вдалося домогтися від константинопольського патріарха встановлення окремої Галицької митрополії, до якої входило кілька єпархій — володимирська, луцька, перемишльська, турівсько-пінська (перед тим вся Русь входила до складу однієї митрополії — київської). Утворення Галицької митрополії сприяло розвиткові традиційної культури і допомагало захищати політичну незалежність об'єднаного князівства. До речі, перший галицький митрополит Петро пізніше став першим московським митрополитом.

У 1308-1323 рр. в Галицько-Волинському князівстві правили сини Юрія — Лев II і Андрій. З їх іменами пов'язана важлива сторінка історії Закарпаття. В 1315 р. тут почалося повстання місцевих феодалів проти короля Угорщини Карла-Роберта, основоположника нової династії — Анжуйської. Ряд істориків припускають, що в повстанні взяли участь

і селяни Закарпаття. На чолі повстанців стали над-жупан  Землинського і Ужанського комітатів  Петро, син Петра Петуні, а також  палатин Копас. Близько 1315 р. Петро  їздив до Галицької землі, щоб запросити на угорський престол одного з Галицьке-Волинських князів — Андрія або Лева Юрійовича. Повстання охопило значну частину Закарпаття, але, не отримавши достатньої підтримки, потерпіло поразку. В 1320 р. на заклик наджупана Петра повстання розгорілось знову, але бл. 1322 р. було придушене.

На міжнародній арені Галицьке-Волинське  князівство за Андрія і Лева Юрійовичів орієнтувалось на союз з Тевтонським орденом. Це було корисно як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв'язку з тим, що все більш відчутним був натиск Литви на північні окраїни князівства. Збереглась грамота Андрія і Лева 1316 року про підтвердження союзу з Орденом, якому галицько-волинські князі обіцяли захист від Золотої Орди. Отже, хоч галицько-волинське князівство мусило визнавати формальну залежність від Золотої Орди, фактично воно вело самостійну зовнішню політику. Польський король Владислав Локетко називав своїх східних сусідів князів Андрія і Лева „непоборним щитом проти жорстокого племені татар". Виснажлива боротьба із зовнішніми воргами, гострі внутрішні конфлікти князів з боярами і війни князів між собою ослаблювали сили Галицько-Волинського князівства, і цим скористувалися сусідні держави. Після смерті останнього Галицько-Волинського князя Юрія II польський король Казимир III напав на Львів, пограбував княжий палац на Високому Замку (звідки вивіз „дві корони величезної вартості, оздоблені дорогими каміннями і перлами, а також мантію і трон"), але скоро був змушений відступити. Правителем Галицької землі став боярин Дмитро Детько, натомість на Волині укріпився князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедимінович, який прийняв мову і звичаї місцевого населення.

В боротьбі за галицькі землі, яка йшла із змінним успіхом, симпатії більшості галичан були на боці Любарта. Все ж сили були надто нерівними. В 1349 р. Польща знову захопила Галицьке-Холмське та Перемишльське князівства, а король польський Казимир проголосив себе „правителем Королівства Русі", тобто Галичини. Великий князь литовський Альгірдас (Ольгерд Гедимінович) у 60-х рр. XIV ст. підпорядкував собі інші українські землі — Поділля, Київщину, Переяславщину. Галицьке князівство з 1370 р. опинилось під владою Угорського королівства, причому в 1372-1378 і 1385-1387 рр. тут правив як васал угорського короля онімечений князь із Сілезії Володислав Опольський. Він прагнув незалежності від Угорщини і навіть почав карбувати у Львові монету з гербом Галичини і власним ім'ям. Однак 1387 року Галицька земля і західна частина давньої Волині (Холмщина) були надовго захоплені Польським королівством [10].

2. Система органів  влади і управління

Органами влади в Галицько-Волинському  князівстві були князь, боярська рада і віче [3].

2.1. Верховна влада

На чолі держави стояв  князь, якому належала верховна влада. Він мав право приймати законодавчі акти, мав право вищого суду, здійснював центральне управління державою, очолював військову організацію, через його уповноважених збиралися податки, чеканились монети, здійснювалось керівництво зовнішньо-політичними відносинами з іншими країнами.

Однією з форм правління  князівством був дуумвірат, коли з 1245р. і до своєї смерті Данило-Галицький  правив разом з братом Васильком,  який володів більшою частиною Волині.

В кінці ХІІІ ст. була можливість встановити дуумвірат Лева Галицького і Володимира Волинського, але через їхні чвари вона не була реалізована. Спільно виступали в зовнішньо-політичних питаннях сини князя Юрія – Андрій та Лев. Авторитет великих князів підтримували королівські титули, якими їх іменували папа римський та правителі європейських держав.

В зосередженні всієї  державної влади в руках великого князя не було зацікавлене заможне  боярство, особливо галицьке, воно намагалося всіляко   обмежити його владу  і князь був змушений допускати  бояр до управління державою.  

 В окремі періоди Галицько-Волинської держави значення князівської влади знижувалось настільки, що князі не могли зробити ані кроку без згоди з місцевим боярством, що походило з племінної знаті, на відміну від бояр інших князівств – вихідців з княжих дружинників [11, c. 18-23].

Незважаючи на це, в цілому боярська аристократія підтримувала владу великого князя, оскільки він був виразником їх соціальних інтересів і захисником їх земельних володінь.

2.2. Боярська рада

Постійним державним  інститутом влади була Боярська рада, що діяла вже з першої половини ХІV ст. До її складу входили заможні бояри-землевласники, галицький єпископ, суддя князівського двору, деякі воєводи і намісники. Збиралася Боярська рада з ініціативи самого боярства, але іноді і за вимогою  самого князя. Але князь не мав права її скликати проти волі бояр. Раду очолювали найбільш впливові бояри, які намагались  регулювати діяльність великого князя, що привело за правління Юрия-Болеслава до фактичного спільного правління князя і боярськоїх олігархії. В окремі періоди вся повнота влади належала боярам, так під час князювання малого Данила Галицького державою фактично правив боярин Володислав Кормильчич [14].

2.3. Віче

Також існувала така форма  виявлення народної волі, як віче, але  воно не отримало великого впливу на політичне життя, не мало чітко визначеної компетенції та регламенту роботи. Частіше віче збирав князь. Так Данило Галицький під час боротьби за Галичину скликав віче в Галичі і запитав, чи може розраховувати на допомогу населення. Іноді віче збиралося стихійно. Це було в випадках, коли державі загрожувала небезпека з боку зовнішніх ворогів. За вічем було закріплене формальне право – право заключення договору (“ряду”) з кожним новим князем, що заступав на престол. Тим самим віче признавало владу князя, який зобов’язувався не перевищувати традиційних меж своєї влади [1, c. 58].

Приймати участь в вічі мали право  всі голови родин, але тон на них  задавала купецька еліта.

2.4. Система управління

Центральне та місцеве  управління Галицько-Волинської землі  склалося раніше, ніж в інших землях Русі. Це була система двірцево-вотчинного управління зі сформованими двірцевими чинами.

Центральною фігурою  серед них був двірський - своєрідний заступником князя у військових, адміністративних і судових справах, противага боярській опозиції. Він управляв княжим двором і стояв на чолі апарату управління господарством. Від імені князя двірський часто здійнював судочинство, був “суддею князівського двору”

І в цій якості входив до Боярської ради. В його обов’язки входило також супроводжувати князя під час його поїздок за межі князівства [3,59].

Також в літописах  згадується канцлер (печатник), який відповідав за князівську печатку, складав тексти грамот, або керував процесом їх складання. Він також зберігав князівські грамоти та інші державні документи великого значення, відповідав за їх доставку на місця.

Серед чинів князівства згадують стольника, який відповідав за своєчасне надходження доходів  з земельних володінь, оружейника, який відповідав за князівське військо, отроків, що супроводжували князя у військових походах

Системою місцевого  управління у містах керували тисяцькі і посадники, яких князь. В їхніх  руках зосереджувалася адміністративна, військова та судова влада. Вони мали право збирати з населення данинута різні податки, що складали важливу частину князівських доходів.

Важливою системою державної  системи було військо, яке перш за все використовувалось для боротьби з зовнішніми агресорами, а іноді  і для  придушення внутрішніх виступів невдоволеної частини населення. Ця функція князівської влади здійснювалася при допомозі дружини і боярських загонів. На заклик князя бояри повинні були з’являтися на чолі своїх загонів. Для послаблення залежності від боярства Данило Галицький в середині 40-х років ХІІІст. створив регулярну піхоту з числа середніх та дрібних бояр та їхніх селян. Під час війни з зовнішнім ворогом широко використовувалося народне ополчення [15, c. 12].

Як правило, військо  очолював сам князь, а також воєвода, що призначався князем і був йому підлеглим. Під час військових дій князь міг збирати військову раду [12, c.15-19].

  Все це дозволяє зробити висновок, що Галицько-Волинське князівство  за формою правління було монархією обмеженою впливом аристократичного олігархічного боярства і мало розвинену систему центрального та місцевого управління, що надійно виконувала свої функції.

Судові функції в  Галицько-Волинському князівстві тісно  перепліталися з адміністративними. Вищими судовими інстанціями були князь, та Боярська рада, на місцях – воєводи, волостелі, намісники. Право суду також мали чини центрального та місцевого управління. Також існував і церковний суд, юрисдикція якого визначалась церковними уставами Ярослава та Володимира Мономаха. Церковному суду були підсудні шлюбно-сімейні та деякі майнові справи.

В системі судочинства панував  обвинувально-змагальний процес. Для цього процесу характерна активна участь у ньому осіб, зацікавлених у вирішенні конфліктів, що виникли. Суд виконував функції посередника в судовому процесі. Панування в Давньоруській державі обвинувально-змагального процесу пояснюється, з одного боку, відносно невисоким рівнем класових протиріч, а з другого — недостатньою розвиненістю державного механізму. Однак нема сумніву в тому, що у справах про злочини, які глибоко зачіпали інтереси класу феодалів і князівську владу, використовувалися форми розшукового (слідчого) процесу . Князі і їх прибічники самостійно здійснювали розслідування і судили таких злочинців. Елементи розшукового процесу використовували і церковники при розгляді справ про злочини проти релігії і церкви  .

У обвинувально-змагальному процесі  сторони називалися позивачем і відповідачем. Особливо активну роль у процесі грав позивач, за заявою якого, як правило, починалося судочинство. пояснюється, з одного боку, відносно невисоким рівнем класових протиріч, а з другого — недостатньою розвиненістю державного механізму. Однак нема сумніву в тому, що у справах про злочини, які глибоко зачіпали інтереси класу феодалів і князівську владу, використовувалися форми розшукового (слідчого) процесу . Князі і їх прибічники самостійно здійснювали розслідування і судили таких злочинців.

Отже, незважаючи на формалізм, часто  тільки зовнішню об'єктивність давнього судочинства, воно в кінцевому рахунку послідовно відстоювало інтереси пануючого класу феодалів. Феодал міг привести в суд найбільшу кількість послухів і більш успішно організувати "звід" і "гоніння сліду”. Він мав кращу зброю і кращого бойового коня, міг розраховувати на перемогу в судовому поєдинку і, звичайно ж, на його боці завжди стояли судді — представники того ж пануючого класу.

Територіальний поділ Галицько-Волинського  князівства був здійснений на основі воєводств з воєводами на чолі, воєводства були поділені на волості, на чолі яких стояли волостелі. І тих і інших призначав князь. В межах своєї компетенції вони володіли адміністративними, військовими та судовими повноваженнями.

Тисяцькі, посадники, воєводи, та волостелі мали в своєму розпорядженні  допоміжний адміністративний персонал, на який вони спирались у виконанні обов’язків  з управління підвладною територією.  В сільській місцевості управління здійснювали місцеві старости, які повністю підкорялися місцевій князівській адміністрації [14].