Кримінально правова характеристика насильницьких злочинів проти власності

 

МВС України

Харківський національний університет внутрішніх справ

Навчально-науковий інститут права та масових комунікацій

 

 

Кафедра економіки та фінансів

 

Курсова робота

 

З дисципліни: «Кримінальне право»

 

На тему : «Кримінально-правова характеристика насильницьких злочинів проти власності.»

 

 

Варіант № 16

 

 

 

Студент: Ситникова Анастасія  Валеріївна

  Курс: 2

  Група: ПЗзм 12-3 

  Семестр: 3                                     

 

 

     

                   

 

 

 

 

 

 

 

 

Харків 2013року

 

ЗМІСТ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Конституція України проголошує, що кожен має право володіти, користуватися  й розпоряджатися своєю власністю  і що ніхто не може бути протиправно  позбавлений цього права, оскільки право приватної власності є непорушним (ст. 41). Гарантована Конституцією України охорона приватної власності, її захист від злочинних, особливо корисливих, посягань була й лишається одним з найважливіших завдань судів України.

У науці кримінального права  приділяється чимало уваги протидії злочинам, у тому числі й тим, які  спрямовані проти права власності.

Практика застосування законодавства  про відповідальність за злочини  проти особи і власності має  істотні недоліки. Найбільш поширеним з них є недостатнє з'ясування під час попереднього слідства та в суді спрямованості умислу винного і мотивів злочину, помилки в кваліфікації умисних вбивств, скоєних з корисливих або хуліганських мотивів чи способом, небезпечним для життя багатьох осіб, у розмежуванні окремих видів розкрадання, зокрема відмежування розкрадань від інших злочинів, закінченого розкрадання від замаху на нього, у з'ясуванні вартості викраденого тощо.

Уважний аналіз свідчить, що такі недоліки стосуються, у більшості випадків, кваліфікації цих злочинних дій, коли дається невірна оцінка їх кваліфікуючим ознакам.

Об’єктом дослідження є кримінально-правові  відносини, що виникають у зв’язку  з вчиненням злочинів проти власності, побудовою і застосуванням кримінально-правових санкцій.

Предметом дослідження виступають норми чинного кримінального  законодавства та практика їх застосування, система наукових поглядів і розробок щодо регулювання кримінальної відповідальності за злочини проти власності, їх генезис, а також поняття і категорії, пов’язані з кримінально-правовими санкціями.

1. Суспільна небезпечність злочинів проти власності

Власність складає основу будь-якої економічної системи. Саме відносини  власності визначають тип держави, формують зміст будь-якого суспільства. В цілому, домінуючі форми власності багато в чому визначають політичне, соціально-економічне, правове життя конкретної країни. Тому право власності є одним з найбільш пріоритетних інститутів, яке повинно регулюватися і охоронятися державою, в зв`язку з чим його охорона знаходиться в центрі всієї правової системи законодавства, в тому числі і кримінального.

Кримінальне законодавство, як галузь публічного права, в своїх приписах створює необхідну правову базу для протидії злочинам проти власності. При цьому необхідно враховувати, наскільки точно в кримінальному законодавстві формулюються елементи суспільно-небезпечних дій, які в своїй сукупності являються підставою для залучення особи до кримінальної відповідальності.

Право власності в Україні охороняється законом. Зокрема, у розділі VI Кримінального кодексу України (далі - КК) встановлено, які саме суспільно небезпечні діяння проти власності є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили. Злочини проти власності становлять одну із найпоширеніших груп злочинних дій.

Родовим об'єктом злочинів, передбачених розділом VI Особливої частини КК, є право власності, зміст якого  становлять володіння, користування і  розпорядження своїм майном. Об'єктами злочинів, які вчиняються з використанням  насильства або погрозою його застосування (насильницький грабіж, розбій, вимагання, погроза знищення майна), є також життя, здоров'я, психічна або фізична недоторканність людини.

Предметом злочинів проти власності  є, як правило, майно, яке має вартість, ціну і перебуває у чужій для винної особи власності. Предметом таких злочинів також можуть бути гроші, цінні папери, документи, які є еквівалентом вартості, та документи, які засвідчують право певної особи на майно.

Суспільно небезпечні наслідки, залежно  від характеру і обсягу шкоди, заподіяної вчинками об'єкту, можуть бути поділені на наслідки у вигляді реальної шкоди і наслідки у виді створення загрози (небезпеки) заподіяння шкоди. Більшість злочинів заподіюють реальну шкоду. Це типова ситуація. Крадіжка, грабіж, своїм наслідком мають конкретну і реальну шкоду, що заподіюється відповідному об'єкту кримінально-правової охорони.

Головною об’єктивною ознакою  злочинів проти власності є те, що відносини власності — це головний безпосередній об’єкт посягання. Інші об’єкти, яким злочинами проти власності заподіюється шкода, наприклад, здоров’я при розбійному нападі, є додатковими безпосередніми об’єктами посягання.

Другою головною ознакою злочинів проти власності є їх суб’єктивна  сторона. Переважна більшість злочинів проти власності скоюється умисно.

Факультативними ознаками тут є  мотив і мета. Так, в основі більшості  злочинів проти власності лежать корисливий мотив і корислива  мета. Відсутність корисливих мотивів  і корисливої мети при заволодінні  майном може свідчити про відсутність злочину проти власності і необхідності кваліфікувати діяння за ознаками інших складів злочинів.

Законодавець повинен враховувати  не тільки обставини, які впливають  на ступінь суспільної небезпеки  злочинця і його суспільно небезпечного діяння, але й на характер та розмір заподіяної злочином шкоди; особливо звертається увага на визначення критеріїв ступеня матеріального збитку.

 

 

2. Види окремих злочинів проти власності

У ст. 185 КК ("Крадіжка") передбачено  відповідальність за таємне викрадення чужого майна. Таємним вважається викрадення, коли воно вчинюється за відсутності особи, у власності чи під охороною якої знаходилося майно, що викрадається, або у присутності такої особи непомітно для неї, а також у присутності сторонніх осіб, які не усвідомлюють факту викрадення майна і не можуть дати йому належної оцінки (психічно хворі, малолітні). Викрадення є таємним і в тому разі, коли воно вчиняється у присутності особи, якій доручено майно, але вона перебуває в такому стані, який виключає можливість усвідомлювати значення того, що відбувається (сон, непритомність, сильне сп'яніння тощо). Суди допускали помилки у кваліфікації викрадення при так званому змішаному способі вчинення злочину, коли воно було розпочато таємно, а продовжено відкритим способом.

Таємним також є викрадення в присутності осіб, які усвідомлюють, що вчиняється крадіжка, але суб'єкт знає, що ці особи не будуть йому перешкоджати, а також коли дії особи фактично помічені іншою особою, але суб'єкт цього не усвідомлює і вважає дії таємними. Разом з тим суди помилково кваліфікували як грабіж за ст. 186 КК дії винних осіб, які, вважаючи свої дії таємними, вчиняли викрадення чужого майна, не усвідомлюючи, що їхні дії помічені іншими особами. Щоб розрізнити крадіжку від грабежу необхідно брати до уваги умисел винної особи і дані про те, чи усвідомлювали потерпілий або інші особи характер вчинюваних винним дій.

Грабіж (ст. 186 КК) - це відкрите викрадення чужого майна у присутності потерпілого  або інших осіб, які усвідомлюють протиправний характер дій винного, а він, у свою чергу, усвідомлює, що його дії помічені, та оцінюються як викрадення. Підвищена суспільна небезпека грабежу порівняно з крадіжкою зумовлюється тим, що грабіжник не приховує свого наміру протиправно заволодіти майном, діє відкрито для сторонніх осіб, ігноруючи волю потерпілого чи осіб, у володінні чи під охороною яких перебуває майно. Частина 2 ст. 186 КК передбачає відповідальність за грабіж, поєднаний із насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого, або з погрозою застосування такого насильства. Відповідно до п. 9 постанови Пленуму від 25 грудня 1992 р. N 12 "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності" насильством, що не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого, слід розуміти заподіяння легкого тілесного ушкодження, що не призвело до короткочасного розладу здоров'я або короткочасної втрати працездатності, а також вчинення інших насильницьких дій (нанесення ударів, побоїв, обмеження чи незаконне позбавлення волі за умови, що вони не були небезпечними для життя чи здоров'я в момент заподіяння). Такі насильницькі дії, вчинені в процесі грабежу, повністю охоплюються ч. 2 ст. 186 КК і додаткової кваліфікації за іншими статтями КК не потребують. Однак, трапляються випадки, коли суди у разі заподіяння в процесі грабежу вказаних тілесних ушкоджень помилково кваліфікували дії винних осіб за сукупністю злочинів.

При відмежуванні крадіжки від грабежу  належить виходити із направленості  умислу винної особи і даних про  те, чи усвідомлювали потерпілий або інші особи характер вчинюваних винним дій. У зв'язку з цим викрадення належить кваліфікувати як крадіжку не лише тоді, коли воно здійснюється у відсутності потерпілого чи інших осіб, але й тоді, коли воно відбувається у їх присутності за умови, що винна особа не знає про це чи вважає, що робить це непомітно для них, а також тоді, коли потерпілий чи інші особи не усвідомлюють (в силу сп'яніння, малолітства тощо) факту протиправного вилучення майна.

Крадіжку  і грабіж належить вважати закінченими з моменту, коли винна особа вилучила майно і має реальну можливість розпоряджатися чи користуватися ним (заховати, передати іншим особам тощо).

Застосування до потерпілого з  метою вилучення у нього майна  наркотичних, психотропних речовин  без його згоди, що призвело його до стану несвідомості та становило небезпеку для його життя чи здоров'я (що усвідомлював винний), повинно кваліфікуватись як розбій.

Психічне насильство при розбої полягає у погрозі негайно  застосувати фізичне насильство, небезпечне для життя чи здоров'я особи, яка зазнала нападу (погроза вбити, заподіяти тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, легке тілесне ушкодження з розладом здоров'я або втратою працездатності). Погроза вчинити вбивство, заявлена під час розбою з метою подолання опору потерпілої особи охоплюється диспозицією ст. 187 КК і не потребує додаткової кваліфікації за ст. 129 КК. При цьому погроза повинна мати реальний характер і сприйматися потерпілим як така, що може бути негайно реалізована.

Вимагання (ст. 189 КК) полягає у незаконній вимозі передати чуже майно чи право на майно, або вчинення будь-яких дій майнового характеру з погрозою насильства над потерпілим чи його близькими родичами, обмеження прав, свобод або законних інтересів цих осіб, пошкодження чи знищення їхнього майна або майна, що перебуває в їхньому віданні чи під охороною, або розголошення відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці.

Обов'язковою  ознакою об'єктивної сторони вимагання  є спосіб його вчинення - погроза заподіяння шкоди потерпілому або його близьким родичам, зміст якої може бути різним. Це не тільки погроза насильством, а й обмеженням прав, свобод або законних інтересів зазначених осіб, їхнього майна або майна, що перебуває в їхньому віданні чи під охороною (наприклад, спалити гараж), або розголошенням відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці (наприклад, оголосити дані про усиновлення потерпілим дитини, про наявність захворювання, про інтимне життя тощо). Ці відомості можуть бути правдивими або вигаданими, ганебними чи ні, важливо лише, щоб потерпілий або його близькі родичі бажали зберегти їх у таємниці.

Погроза вчинити вбивство, висловлена в процесі  вимагання, повністю охоплюється ч. 2 ст. 189 КК і додаткової кваліфікації за ст. 129 КК не потребує.

Погроза насильством при вимаганні полягає  у погрозі негайно або в  майбутньому застосувати насильство до потерпілого або близьких йому родичів. Така погроза має сприйматися  потерпілою особою як дійсна та розцінюватися як реальна небезпека для її життя чи здоров'я або близьких їй родичів. Визнаючи реальність погрози, необхідно виходити із суб'єктивного ставлення до неї винного і суб'єктивного сприйняття її потерпілим. Не завжди у вироках міститься підтвердження реальності сприйняття погрози потерпілими особами.

Для розрізнення вимагання від грабежу  чи розбою, необхідно виходити з  того, що під час грабежу і розбою насильство або погроза його застосування спрямовані на заволодіння майном у  момент їх застосування. При цьому погроза - це такі дії чи висловлювання, які виражають намір застосувати фізичне насильство негайно. Дії, що полягають у насильстві або в погрозі його застосування, спрямовані на одержання майна в майбутньому, а також вимогу передати майно, поєднану з погрозою застосувати насильство до потерпілого або до близьких йому осіб у майбутньому, належить кваліфікувати як вимагання.

Якщо погроза насильством або  саме насильство були застосовані з  метою заволодіння майном потерпілого  в момент нападу, але у зв'язку з відсутністю у нього майна вимога про передачу останнього винною особою була перенесена на майбутнє, дії такої особи слід кваліфікувати залежно від характеру погроз чи насильства як розбій або як замах на грабіж і за відповідною частиною ст. 189 КК (якщо подальші дії являли собою вимагання).

Предметом шахрайства (ст. 190 КК) може бути як чуже майно, так і право  на нього. Особливістю шахрайства є  те, що винний заволодіває чужим  майном, спонукаючи самого потерпілого  шляхом обману чи зловживання довірою до передачі йому чи уступки права на майно.

Обман як спосіб шахрайства - це повідомлення неправдивих відомостей або замовчування відомостей, які мають бути повідомлені, з метою заволодіння чужим  майном або для придбання права  на майно. Зловживання довірою полягає у недобросовісному використанні довіри з боку потерпілого: для заволодіння чужим майном чи правом на нього винний використовує особливі довірливі відносини, які склалися між ним та власником чи володільцем майна.

Добровільна передача потерпілим майна чи права на нього є обов'язковою ознакою шахрайства, хоча ця добровільність, по суті, фіктивна, оскільки такі дії власника майна чи майнових прав зумовлені введенням його в оману чи невиправданою довірливістю. Якщо обман або зловживання довірою були лише способом отримання доступу до майна, а саме вилучення майна відбувалося таємно чи відкрито, то склад шахрайства відсутній. Такі дії слід кваліфікувати відповідно як крадіжку або грабіж.