Вбивство з необережності

Отже, порівнявши злочини вбивство через необережність і тяжкі тілесні ушкодження, дійшли висновку, що вони мають досить схожий склад злочину, але кримінальним законодавством передбачено різну тяжкість вини і ступінь суспільної небезпечності, про що можна судити з того, як різняться санкції за порушення норм цих двох статей. Карається вбивство через необережність обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк, а в разі вбивства двох або більше осіб, – позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років. Нанесення тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, карається позбавленням волі на строк від семи до десяти років.

Також потрібно відмежовувати вбивство через необережність від казусу.  Казус (об’єктивний випадок) , як невинне заподіяння смерті іншій людині, має місце тоді, коли особа, яка його вчинила, не усвідомлювала і за обставинами справи не могла усвідомлювати суспільної небезпечності свого діяння, або за обставинами справи не передбачала, не повинна була чи не могла передбачити можливості настання смерті цієї людини. Казус на відміну від злочину вбивство через необережність  не тягне за собою кримінальну відповідальність.

Розділ 3 Особливості кримінально-правової кваліфікації вбивства, вчиненого через необережність

Більшість вбивств через необережність вчиняються особами як результат порушення ними правових норм, що закріплюють правила обережності, безпечного здійснення діяльності тощо. Саме з метою захисту суспільства від негативних проявів таких порушень законодавством багатьох країн передбачено кримінальну відповідальність за необережні злочини, в тому числі і необережне вбивство. Непоодинокими є випадки помилкової кваліфікації необережних вбивств правозастосовними органами, що прямо порушує права особи.

В даному розділі торкнемось аспектів кваліфікації даного злочину, оминувши інші проблеми, що стосуються необережного вбивства та є загалом достатньо дослідженими у науці кримінального права. 
Вбивство через необережність як кримінально – протиправне діяння передбачене як самостійний склад злочину (ст.119 Кримінального кодексу України , а також як складова (елемент) об'єктивної сторони іншого злочину (ч.3 ст.135; ч.2 ст.139; ч.3 ст.414 КК тощо).

Необережне вбивство характеризується необережною формою вини щодо наслідку, що зумовлено специфікою конструкції даного складу злочину як матеріального; з цього випливає, насамперед, те, що вина по відношенню до діяння може набувати і форми умислу.

З урахуванням наведеного доречно буде виділяти такі типові кримінально – правові ситуації, що виникають в процесі кваліфікації вбивства через необережність:

1. Діяння, що призвело  до заподіяння смерті потерпілому, має свідомий, цілеспрямований характер, але саме умисним злочином не є або таким не визнано. При необережній формі вини щодо наслідків (заподіяння смерті) вчинене кваліфікується лише за ч.1 ст.119 КК України. Правозастосовним орієнтиром в даній ситуації є п.26 Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи» від 7 лютого 2014 року №2 [6].

В цій ситуації має місце кваліфікація одиничного злочину за відповідною спеціальною статтею 119 КК України; приєднуємось до позиції щодо необхідності зміни законодавчого формулювання цієї норми та викладення даного складу злочину через більш точну та обґрунтовану категорію типу «необережне спричинення смерті», оскільки термін «вбивство» передбачає наявність умислу.

2. Діяння, що спричинило  смерть потерпілого, має свідомий, цілеспрямований характер і передбачене як ознака юридичного складу іншого умисного злочину, але цей злочин не охоплює смерть потерпілого або заподіяння йому тяжкого тілесного ушкодження як обов'язкову чи альтернативну ознаку його об'єктивної сторони (чч.1, 2, 3, 4 ст.296 КК України тощо). За наявності необережної форми вини щодо заподіяння смерті потерпілому вчинене має розглядатися як сукупність злочинів (згідно правил ст.33 КК України) і кваліфікуватися за відповідною статтею (частиною статті) Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за діяння, яке в даній ситуації призвело до смерті потерпілого, та ч.1ст.119 КК України. Такий підхід визнається і правозастосовною практикою, зокрема, п.13 Постанова Пленому Верховного Суду України «Про судову практику у справах про хуліганство» від 22 грудня 2014 року №10 [4]. Кваліфікація в даній ситуації, на нашу думку, видається обґрунтованою та відповідає правилам реальної сукупності.

3. Діяння, що призвело  до заподіяння смерті потерпілому, має свідомий, цілеспрямований характер, що передбачено як ознака іншого юридичного складу умисного злочину, і цей склад включає заподіяння потерпілому тяжкого тілесного ушкодження як обов'язкову чи альтернативну ознаку його об'єктивної сторони (ч.4 ст.187, ч.4 ст.189 КК України тощо). При наявності необережної форми вини щодо спричинення смерті потерпілому, вчинене має кваліфікуватися за сукупністю злочинів – за відповідною частиною статті Особливої частини КК України, що передбачає відповідну кваліфікуючу ознаку (на зразок «…поєднане із заподіянням тяжкого тілесного ушкодження…») і за ч.1 ст.119 КК України. При цьому необережне вбивство виступає як самостійний злочин, а також і як чинник, що зумовлює кваліфікацію за частиною статті із кваліфікуючою обставиною «заподіяння тяжкого тілесного ушкодження» (хоча формально останнє не мало місця).

У правозастосовній практиці така кваліфікація є загальноприйнятою в аналогічних ситуаціях, зокрема, орієнтиром виступає п.11 Постанови Пленому Верховного Суду України «Про судову практику у справах про злочини проти власності» від 6 листопада 2009 року №10. На нашу думку, не зовсім правомірним видається останній підхід, оскільки в даному випадку смерть потерпілого відображається при кваліфікації за ч.1 ст.119 КК України; діяння, що призвело до смерті – за статтею, що передбачає відповідний склад злочину, причому посилання на частину, яка передбачає заподіяння тяжких тілесних ушкоджень є зайвим і неправомірним, оскільки такі наслідки не лише вже відображені на рівні ст.119, а й характеризуються необережною формою вини – тому і не можуть бути кваліфікуючою обставиною в даному випадку. 

4. Діяння, що спричинило  смерть потерпілого, має свідомий, цілеспрямований характер, передбачене  як елемент юридичного складу іншого умисного злочину, і цей склад включає смерть потерпілого як обов'язкову чи альтернативну ознаку його об'єктивної сторони (ч.2 ст.121, ч.3 ст.258 КК України тощо). В даному випадку при необережній формі вини щодо смерті потерпілого вчинене кваліфікується лише за відповідною частиною статті КК України, що передбачає відповідальність за злочин, яким охоплюється необережне спричинення смерті; кваліфікація на рівні ст.119 КК України не відбувається. В наведених ситуаціях доречно користуватися і правилами конкуренції кримінально – правових норм (зокрема, загальної і спеціальної норми) Вважаємо, що такий підхід є правильним, адже він виключає подвійне інкримінування вчиненого діяння.

5. Діяння, що спричинило  смерть потерпілого має свідомий  цілеспрямований характер і передбачено як елемент об'єктивної сторони іншого складу злочину і цей склад передбачає наявність кваліфікуючої ознаки спричинення тяжких наслідків чи особливо тяжких наслідків (ст.ст.152, 153, 365 КК України). В разі необережного ставлення до наслідків (смерті потерпілого) вчинене кваліфікується відповідно за ч.4 ст.152, ч.3 ст.153, ч.3 ст.365 КК України – тобто за кваліфікуючою ознакою спричинення особливо тяжких чи тяжких наслідків.

 Очевидно, що  така кваліфікація випливає із  розміру санкцій зазначених статей та ст.119 КК України. Можна вважати, що в силу відсутності прямої вказівки закону на обсяг понять «особливо тяжкі наслідки», «тяжкі наслідки» доречно доповнити відповідні статті примітками із давших понять, пріоритетним видається закріплення в диспозиціях ст.ст.152, 153, 365 КК України смерті потерпілого як кваліфікуючої ознаки (альтернативної) з огляду на специфічність та важливість цього об'єкта кримінально – правової охорони. Підтвердженням наведеного, вважаємо, зокрема, проблемність ситуації кваліфікації за ч.2 (3) ст.15, ч.4 ст.152 КК України – тобто правомірність і обґрунтованість охоплення замахом на зґвалтування смерті потерпілого.

Отже, окремі із наведених підходів кваліфікації необережного вбивства потребують вдосконалення. Зокрема, у третій із описаних ситуацій слід здійснювати кваліфікацію за сукупністю, але без посилання на тілесні ушкодження (такі охоплюються необережним вбивством). А при необережному спричиненні смерті при вчиненні злочинів, передбачених ст ст.152, 153, 365 КК України слід посилатись на ст.119 КК України. Остання пропозиція є актуальною до визначення обсягу у КК понять «тяжкі наслідки», «особливо тяжкі наслідки».

Висновки

За результатами роботи можна зробити наступні висновки:

В теорії кримінального права немає єдиного розуміння поняття вбивства. За Кримінальним кодексом України, вбивство – це умисне або необережне протиправне заподіяння смерті іншій людині. Вбивству притаманні ознаки, які включають суб’єктивну та об’єктивну сторони, суб’єкт та об’єкт складу злочину.

Склад злочину, передбачений ст. 119 КК України, від усіх інших видів вбивства відрізняється лише ознаками суб'єктивної сторони. При цьому можливі обидві форми необережності – злочинна самовпевненість і злочинна недбалість.

Вбивство через злочинну самовпевненість має місце тоді, коли винний передбачає абстрактну можливість настання смерті, але розраховує її усунути, відвернути, вважаючи, що в даному випадку вона не настане. Винний розраховує на якісь певні реальні обставини (на своє вміння, свою фізичну силу, на властивості машин, механізмів, на поведінку тварин тощо). Але, як виявляється, цей розрахунок негодящий, невдалий. Вина особи, яка діяла таким чином, полягає у тому, що вона не була більш уважною, що покладалася на ненадійне. Найчастіше таке трапляється при порушенні різних правил - використання машин, зброї, вогню, вибухових речовин тощо.

У тих же випадках, коли винна особа передбачала хоч би й абстрактну можливість настання смерті потерпілого і розраховувала на те, що вона не настане, але цей її розрахунок був на якусь випадковість, а не на щось реальне, то таке вбивство визнається умисним.

Вбивство при злочинній недбалості вчиняється тоді, коли винний не передбачає, що від його дій може статися смерть, але за обставинами події він повинен був і міг передбачити такі наслідки своїх дій чи бездіяльності.

Виходячи з розуміння назви і змісту диспозицій норм статті 119 КК, її застосування стало проблемним для правоохоронних органів, оскільки одночасно наявність умисної та необережної форм вини під час вчинення одного конкретного вбивства унеможливлюється. Вихід з такої ситуації бачиться в двох варіантах: а) визначити в ч.1 ст.115 КК України вбивство як винне протиправне заподіяння смерті іншій людині, або б) змінити назву і диспозиції норм ст. 119 КК України, вилучивши з них поняття «вбивство» та замінивши його на поняття «позбавлення життя». Другий варіант видається доцільнішим. Вбивство через необережність вважається закінченим з моменту настання смерті іншої людини (потерпілого).

За таких обставин особа, що заподіяла смерть іншій людині, не підлягає кримінальній відповідальності за відсутністю складу злочину.

Суб’єктом вбивства через необережність є фізична осудна особа, яка до вчинення цього злочину досягла віку 16 років.

Відтак, вбивство через необережність – це протиправне заподіяння смерті іншій людині при вчиненні якого суб’єкт або передбачав можливість настання смерті іншої людини, проте легковажно розраховував на її відвернення, або не передбачав можливості настання смерті іншої людини, хоча повинен був і міг передбачити її настання.

Також порівнявши злочини вбивство через необережність і тяжкі тілесні ушкодження, дійшли висновку, що вони мають досить схожий склад злочину, але кримінальним законодавством передбачено різну тяжкість вини і ступінь суспільної небезпечності, про що можна судити з того, як різняться санкції за порушення норм цих двох статей. Карається вбивство через необережність обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк, а в разі вбивства двох або більше осіб, – позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років. Нанесення тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, карається позбавленням волі на строк від семи до десяти років.

Також потрібно відмежовувати вбивство через необережність від казусу.  Казус (об’єктивний випадок) , як невинне заподіяння смерті іншій людині має місце тоді, коли особа, яка його вчинила, не усвідомлювала і за обставинами справи не могла усвідомлювати суспільної небезпечності свого діяння, або за обставинами справи не передбачала, не повинна була чи не могла передбачити можливості настання смерті цієї людини. Казус на відміну від злочину вбивство через необережність казус не тягне за собою кримінальну відповідальність

Пропоную закріпити на загально державному рівні визначення випадку ( казусу) та його ознаки, також необхідно уточнити назву ст. 119 «Вбивство через необережність» на більш точну та обґрунтовану - «необережне спричинення смерті», оскільки термін «вбивство» передбачає наявність умислу.

Вище наведені підходи кваліфікації необережного вбивства потребують вдосконалення. Зокрема, у одній із описаних ситуацій слід здійснювати кваліфікацію за сукупністю, але без посилання на тілесні ушкодження (такі охоплюються необережним вбивством). А при необережному спричиненні смерті при вчиненні злочинів, передбачених ст ст.152, 153, 365 КК слід посилатись на ст.119 КК. Остання пропозиція є актуальною до визначення обсягу у КК понять «тяжкі наслідки», «особливо тяжкі наслідки».