Архипенко Олександр Порфирович

Живописна земля, орнаменти поля і краєвиду, що перегукуються із вишивкою матері, працелюбність і доброзичливість українців назавжди будуть прототипами загадкового авангарду Казимира Малевича.

Михайло Бойчук- біографія

В історію національної культури увійшов термін «бойчукізм» — самобутня школа, що вплинула на розвиток живопису, скульптури, мистецтва фрески, графіки, кераміки, різьблення, ткацтва, килимарства. Навіть у відродження українського лялькового театру внесли свою лепту бойчуківці.

Відомий художник, засновник вітчизняної школи монументального живопису Михайло Львович Бойчук розділив трагічну долю багатьох представників національного «розстріляного відродження» 20—30-х років. У радянських енциклопедичних виданнях указано вигадану (1939 рік) дату смерті митця. І місцем його кончини, як нині відомо, став не табірний барак у якомусь глухому закутку Радянського Союзу, а спецкорпус в’язниці НКВС у Києві. Саме там у середоліття 1937-го на життєве полотно Майстра ліг останній мазок — кривавий…

Михайло Бойчук народився в жовтні 1882 року в селі Романівка на Теребовлянщині (Тернопільська область). Там закінчив чотири класи народної школи. Директор, вражений мистецьким обдаруванням учня, порадив батькам хлопця відправити його в науку до Львова. Талант самородка з глибинки підтримало стипендією славнозвісне Наукове товариство імені Тараса Шевченка (НТШ), яке стало прообразом Національної академії наук в умовах територіального розчленовування українських земель і гонінь на «мазепинців» у царській Росії. Тоді ж юний художник познайомився з головою НТШ професором Михайлом Грушевським — висхідним світилом вітчизняної історичної науки.

Бойчук студіював малярство у Львові й Відні; вищу освіту здобув у Краківській академії красних мистецтв (1899—1904), яку закінчив зі срібною медаллю. Продовжив освіту в Мюнхені. А відтак служив у австрійській армії — на терені сучасної Хорватії.

На творчість Бойчука звернув увагу меценат, духовний лідер українців Галичини митрополит Андрей Шептицький. Знавець світового мистецтва, владика не лише матеріально підтримав дальше навчання художника в Мецці вільних живописців Парижі, а й дав змогу митцеві заробити грошей — замовив розпис каплиці Дяківської бурси у Львові (1911—1913). У Парижі Михайло «пропустив крізь себе» низку стильових форм: академізм, імпресіонізм, експресіонізм, кубізм… Творчо працював у колі молодих шукачів нових шляхів у мистецтві (колективне малярство однодумців експонувалося в салонах), у французькій столиці познайомився і з майбутньою супутницею життя — випускницею Петербурзької академії мистецтв Софією Налепинською. Перебування за кордоном збагатило також спілкуванням з національно свідомими діячами культури, з-поміж них — з письменником, ідеологом українських соціал-демократів Володимиром Винниченком.

За спогадами Ярослави Музики, знаної української художниці та громадської діячки, з часів життя Бойчука в Галичині (1914 рік) в одному з монастирів Золочівського району могла зберегтися фреска його роботи. І ось працівники Львівського облуправління охорони культурної спадщини у XXI столітті явили світові сенсацію! У каплиці колишньої обителі Василіанок (тепер у тих спорудах міститься ветлікарня) біля села Словіти Золочівського району експерти обстежили виявлений під шаром тиньку фрагмент настінного розпису. Сумнівів не залишилося — це та сама (єдина в Україні) не знищена фреска руки видатного маляра!

Але повернімося у XX століття. При лихій годині Першої світової війни не оминула чаша нещасть і Бойчуків. З наймолодшим братом Тимофієм (Тимком) Бойчуком , також талановитим живописцем, який помер 26-літнім, Михайла як австрійського підданого було вислано на Урал, до Західного Казахстану, де митцеві довелося поневірятися не один рік. Лише після повалення царату Бойчук повернувся до Києва. Став професором, одним з фундаторів Української державної академії мистецтв. Професорами в ній були Олександр Мурашко, Георгій Нарбут, Микола Бурачек, Василь і Федір Кричевські, інші знані митці. Обитель муз урочисто відкрили в листопаді 1917-го — після жовтневого перевороту в Пітері та проголошення Української Народної Республіки.

«То були пам’ятні для Києва дні, — описував добу націонал-революційної романтики мистецтвознавець і жертва більшовицьких репресій Федір Ернст, — час цілковитого занепаду, цілковитої дезорганізації всього суспільного життя. Щойно припинилися бої на вулицях Києва між козаками та юнкерами Керенського, військом Центральної Ради й робітниками, більшовиками. Життя не налагоджене, вугілля, хліба, води немає. З неймовірними труднощами дістали все, що потрібно, аби влаштувати першу виставку професорів молодої академії…

У залах Педагогічного музею сутеніє, збираються гості й публіка, але електрика ледве мигає — майже темно. Дістали десь свічки, поки нарешті стало світло. Залунали промови, вітання… Абсолютною новинкою були твори Нарбута й Бойчука…»

Поступово формувався новаторський творчий метод самобутнього художника-монументаліста, заснований на синтезі візантійського живопису, традицій раннього Ренесансу, князівського періоду Русі, іконопису й портрета XVII—XVIII століть, українського народного орнаменту. Творчість бойчуківців показала здатність національного мистецтва до саморозвитку, збагаченню за рахунок елементів культур інших народів і епох, його узгодженість з європейським рівнем.

Михайло Бойчук був революціонером не лише в художній творчості. Він відкинув консервативні підвалини академічної освіти, обравши формою передачі навичок початківцям майстерню з колективним методом навчання. Учні, як у старих іконописних школах, опановували всі етапи мистецького процесу від приготування фарб до спільної роботи над фресками.

Творчий злет

У роки, коли влада в Києві була нестабільною, притулком школи Бойчука став його будиночок зі старим садом на Куренівці. Жили комуною, згадували учні митця, разом малювали й ходили до музеїв, аналізували твори, вивчали літературу та дбали про хліб насущний у голодні роки лихоліття. Сам Бойчук, високий, ставний, із відкритим великим чолом, нагадував героя фресок майстрів епохи Відродження. Він мав незаперечний авторитет. Довкола нього панував дух новаторства, творчості, високого призначення людини мистецтва.

У 1924-му він став професором Київського художнього інституту. Відносний духовний плюралізм часів непу давав змогу існувати творчим спілкам різної орієнтації. Оплотом бойчуківців стала Асоціація революційного мистецтва України (АРМУ), що протиставлялася реалістам-побутовцям, оспівувачам соціалістичного будівництва, що групувалися довкола художників червоної України.

Першу всеукраїнську виставку АРМУ провели навесні 1927-го. Багато працювали художник і його учні, розписуючи споруди в Одесі (санаторій ім. ВУЦВК), Харкові, малювали декорації до театральних вистав Леся Курбаса. Вершиною творчості майстра вважається розпис Червонозаводського театру в Харкові (1933—1935).

Сприяв Бойчукові один із «батьків» політики українізації, народний комісар освіти УСРР Микола Скрипник. У 1927 році по лінії цього відомства митець і його послідовники Седляр і Таран поїхали у тривале закордонне відрядження. У Франції вони спілкувалися з активістами «Спілки українських громадян» художником Миколою Глущенком (відомий як живописець і патріот-антифашист, радянський розвідник), колишнім дипломатом УНР Олександром Севрюком.

Того ж року Бойчук відвідав у Львові митрополита Андрея Шептицького. Владика жваво цікавився життям у «підрадянській» Україні й особливо політикою українізації. Зустрівся митець з директором Львівського національного музею Лавріном Свенцицьким. Згодом закордонні контакти Михайла Бойчука відіграють фатальну роль у його долі…

9 березня 2013 року  виповнюється 127-ма річниця з дня народження Георгія Нарбута— видатного майстра української графіки, помітної постаті в історії мистецтва.

Проживши лише 34 роки, він зумів зробити фундаментальний внесок у розвиток українського мистецтва.

Універсальність обдарування та глибина інтелекту дали митцеві змогу працювати у царині акварелі й силуету, пера й олівця, шрифтової композиції й геральдичних знаків, кольорового естампа й книжкової ілюстрації, символічної картинки й анімаційної сценки.

Георгій Нарбут був творцем українського державного герба й печаті, грошових купюр і поштових марок. Йому належать дивовижної образності та яскравості екслібриси та архітектурні краєвиди.

Сама природа дала Георгію все необхідне, щоб стати графіком-віртуозом: міцні, рухливі руки, феноменальну пам'ять (складний орнамент, який бачив одного разу, міг безпомилково відтворити через кілька років), рідкісну працездатність, спокійну вдачу й дисциплінованість у праць. Він «народився графіком», опанувавши техніку самотужки.

Митець встиг проявити свій блискучий графічний дар з вичерпною повнотою, він створив власний художній всесвіт, в основу якого поклав український образотворчий фольклор – «козаки – Мамаї», килими, розписна кераміка, різьба по дереву.

Григорій Нарбут став яскравою творчою індивідуальністю, а його твори впізнавали за графічними прийомами, улюбленими мотивами. Художником було здійснено ілюстрування та оформлення добірних видань бездоганної «архітектури». Формат, папір, шрифт, бережки, місця розташування прикрас та ілюстрацій, спосіб друку, стилістика рисунків, добір фарб — усе було надзвичайно доцільним, як з естетичного, так і з економічного боку.

Нарбут був серед першовідкривачів української художньої старовини як естетичного явища. Захопившись козаччиною, Георгій Іванович не тільки пише в «українському стилі», а й починає говорити українською літературною мовою. Що далі, то більше заглиблюється він в українську історію, повертається до свого захоплення геральдикою. Майстер створює значну кількість гербів.

Головною у творчості митця була робота над графічною серією «Українська абетка», що стала найвищим злетом його обдарування. В малюнках до абетки виявилося властиве натурі художника поєднання фантастики, поетичності й гумору.

У п'ятнадцяти листах «Абетки» Нарбут демонструє велику, рідкісну різноманітність прийомів, що дали змогу в чорно-білих графічних аркушах втілити незліченну кількість персонажів, передати зачарування українською природою. Цю роботу було визнано справжнім шедевром.

Г. Нарбут виграв конкурс на кращий ескіз українських паперових грошей. Оформлюючи купюру, художник застосував орнаменти в дусі українського бароко XVII—XVIII ст., декоративні шрифти, зображення самостріла (герб Київського магістрату XVII – XVIII століть) і знака князя Володимира — тризуба, який згодом став державним гербом України.

Він є автором перших марок Української Народної Республіки. Цю копітку працю він поєднував з ілюструванням періодичних видань, книжок, створенням станкових графічних композицій.

Численні обкладинки і заставки до книг, зокрема до «Антології» М. Зерова, до журналів «Наше минуле», «Мистецтво», ілюстрації до «Енеїди» І. Котляревського.

Георгій Нарбут, маючи величезний авторитет у художніх колах, за короткий час зумів своєю творчістю кардинально змінити уявлення про місце книжкової графіки в культурному житті суспільства.

Уперше в Україні він ставив і практично вирішував завдання комплексного оформлення книги. Образи, відтворені Нарбутом в книжках та журналах, були в кожному домі. Доробок художника в галузі шрифту став вираженням епохи і на довгі роки наперед визначив розвиток цього виду мистецтва в Україні. Власними творами Георгій Нарбут дав творчий заповіт наступним поколінням українських графіків.

Українські гроші Нарбута

Георгій Нарбут створив ескізи українських грошей номіналом 10, 100 і 500 гривень. Друкувалися вони в Берліні, звідки їх доставляли в Україну літаками.

Працюючи над малюнком першого українського грошового знака, Георгій Іванович не копіював наявних банкнот, а створив особливий глибоко національний малюнок у стилі українського бароко.

Їх мистецьку вартість відзначали найкваліфікованіші майстри друкарства з Франції і Німеччини, тому нарбутівські банкноти можна вважати і художніми творами. В першій українській банкноті лише на одній зі сторін Нарбут використав 9 варіантів оригінального шрифту.

1919 р. уряд Директорії  під натиском ворога переїхав  з Києва до Кам’янця-Подільського, який став фактично столицею України. Керівництво Держбанку ухвалює друкувати в місті гроші. Друкарня розміщувалася в нинішнім будинку індустріального коледжу, Державна скарбниця — в будинку коледжу культури та мистецтв.

1919 р. в Кам’янці-Подільському було випущено в обіг так звані думські гроші, тобто місцева грошова одиниця, а також 100-гривнева банкнота за рисунком Нарбута, проект якої зроблено 1918 р.

Найціннішою вважається ескіз Нарбутової банкноти номіналом 100 гривень, на якій зображено молоду українську селянку зі снопом пшениці та чоловіка у фартуху, що спирається на молот, — символ українського робітництва, в обрамленні вінка з квітів, плодів, овочів, пшениці. На зворотному боці — тризуб у лавровому вінку.

 

Усього в 1917—1920 рр. в обіг було випущено 24 види грошових знаків-карбованців, гривень і шагів. 12 з них друкувалися за проектами знаменитого художника Георгія Нарбута, чиє ім’я відоме далеко поза межами України.

 

У 2006 році Національний банк України випустив пам’ятну монету номіналом 2 гривні, присвячену 120–річчю з дня народження Г.І. Нарбута, а поштою України та видавництвом «Марка України» було зроблено випуск комеморативної поштової марки з нагоди ювілею митця.

З прийняттям Україною незалежності геральдика і шрифти Г. Нарбута знову зайняли поважне місце в усіх сферах життя. У більшості державних документів України дотепер використовується нарбутівський шрифт.