Культура україни 17 століття

11).  Книжна справа та книгодрук в Україні (ХVІ-ХVIІ ст.). Полемічна література. Гуманістично-реформаційні ідеї у духовній культурі ХVІ – початку ХVІІ ст.

 

Підставу постійного книговидання в Україні пов'язують з ім'ям московського першодрукаря Івана Федоровича (Федорова)

Зазнавши переслідувань в Московії, він на початку 70-х років XVI ст. прибув до Львова

У 1574 р. у Львові Іван Федорович видав Апостол і перший український друкований підручник для навчання грамоти - "Буквар"

У 1581 р. в Острозі Федорович видав справжній шедевр серед стародруків - Острозьку Біблію.

До середини XVII ст. в Україні діяло 25 друкарень у 17 різних містах і селах

Спочатку було чимало малих приватних друкарень, але поступово видання книг зосередилося в найбільших друкарнях Києво-Печерської лаври, Львівського братства, Михайла Сльозки, Львівського єзуїтського колегіуму

У першій половині 17 століття найбільшим центром книговидання в Україні стала друкарня Києво - Печерської лаври. Заснував її 1615 році архиманрит лаври Єлисей Плетенецький. Для потреб новоствореної друкарні він побудував папірню в Радомишле. Лаврська друкарня видала першу книгу 1616 року "Часослов". Друкарня Києво - Печерської лаври проіснувала понад 300 років.

У 15 столітті в Україні відбувся значний сплеск літературного процесу - виник жанр полемічної літератури, як реакція на експансію католицької церкви. На розвиток полемічної літератури вплинули такі події як реформа календаря з наказу папи Григорія у 1581 році та офіційне оповіщення унії на Берестейському Соборі 1596 року. Особливого розвитку полемічна література набула в 16-17 століттях. У полемічною літературою розуміють сукупність художньо-публіцистичних творів, які були написані у формі церковно-історичних трактатів, відкритих листів, послань, промов, есе. Така форма літератури закликала до дискусії, суперечки протилежних сторін, тобто до полеміки.

Письменники-полемісти Мелетій Смотрицький ("Тренос", "Календар римський новий"), Герасим Смотрицький («Ключі царства небесного"), Захар Копистенський ("Палинодия"), Іван Вишенський ("Рада з очищення церкви", послання до єпископів », «Послання до всіх обще в Лядській землі живущих»).

Однак полемісти не обмежувалися проблемою боротьби з наступом католицизму. У своїх творах вони порушували питання реформування самої православної церкви, колективного управління її справами, висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим.

наприкінці XVI століття в Україні розпочинається якісно новий етап розвитку духовної культури, який можна назвати Реформацією. Реформаційний рух на українських землях, широко поширений серед різних верств населення.

 

Розробка цілісного комплексу реформаційних ідей на ґрунті греко-слов'янських культурних і релігійних традицій здійснювалася в Україні в рамках двох напрямків. Представники першого, усвідомивши всю небезпеку ситуації, в якій опинилося позбавлене державної підтримки східне християнство в кінці XVI століття в його українсько-Білоруський формі й українська культура в цілому перед обличчям зіткнення з високорозвиненою культурою західноєвропейських країн в умовах агресивного наступу католицької контрреформації і впровадження Берестейської церковної унії, стали пошуки відповіді на виклик латинського Заходу. Цей відповідь вони знайшли, з одного боку, на шляху самобутнього розвитку традиційних культурних форм, систематизації та перегляду свого розуміння релігійних питань з точки зору історії східної церкви і російського народу, з іншого - у здійснюваній ними або свідомому або переважно стихійному переосмислення та засвоєння на вітчизняному грунті деяких вихідних положень навчань західної Реформації, що відбувалося на тлі конфесійних конфліктів і зіткнення різних релігійних і культурних традицій. Останнє дало поштовх до оновлення православного релігійного вчення в Україні, приведення його до вимог часу, що почасти сприяло усвідомлення необхідності обґрунтування соціальної активності людини як засобу опору спроб полонізації і покатоличування народу, допомагало створенню конкурентоспроможної української культури.

 

 

 

12. Феномен українського козацтва як культуротворчої сили. Культура козаччини. Козацтво у літературі й фольклорі.

На початок XVII ст. козацтво виступає вже добре зорганізованою національно-політичною силою, з якою мусив рахуватися світ.

Недарма історики називали Запорізьку Січ республікою (щоправда з авторитарною владою), українською Спартою, що викохала національне військо. Чужоземці ж того часу писали про неї як про “державу в державі”. Зокрема польський хроніст з прикрістю зазначав, що це справжня “Руська Річ Посполита”, адже вона “призначала собі консулів і проконсулів, дивні присяги чинила, від послушенства владі відприсягала, сама собі свої суди і кари встановлювала”.

Тим-то зрозуміло, що саме козацтву стало з часом під силу взяти на себе оборону віри і прав, культури українського народу. Саме туди, де козацтво підняло голос і справою довело, що здатне захистити православне населення і його храми (зокрема, на Київщині), уніати навіть заглянути не сміли. Київ завдяки цьому залишився головним вогнищем православ´я. Тут із 1620 р. був поставлений митрополит та інші православні церковні владики.

Козацтво протягом півтора століть відігравало не тільки визначну політичну роль доблесного захисника волі і прав українського народу, а й сили, що яскраво виявила себе у культурній розбудові держави. Саме з козацького середовища вийшла нова провідна верства, нова національна аристократія, нова інтелігенція, яка взяла на себе і утвердження власної державності (вся гетьманщина і особливо Богдан Хмельницький), і розвиток освіти, спорудження та реконструкцію храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом тощо.

Прагнення надолужити втрачене Україною за роки колоніального існування спонукало багатьох діячів епохи до активності в галузі культури. Чимало хто з козацької старшини, наприклад, захопився організацією шкіл і майстерень при монастирях. Почалося ж з того, що у 1620 р. до Київського братства записався уславлений козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, а з ним і все Військо Запорізьке. У цих умовах — боротьби за незалежність, за розбудову державності і культури — змужнів інтелект нації, зродилася когорта видатних її діячів. Крім уже згадуваних, це й Михайло Дорошенко, Кшиштоф Косинський, Іван Сулима, Пилип Орлик, Петро Могила, Іван Мазепа, були й інші особистості ренесансного масштабу за силою пристрасті, розумом, мужністю, освіченістю, обдарованістю. Хоча належали вони вже іншій культурній добі — добі Бароко. Саме козацькі часи в історії України називають добою Бароко (з великої літери, як Ренесанс, Просвітництво), маючи на увазі не лише мистецький стиль, а значно ширше духовне поняття: світовідчуття. Українське Бароко виявилося співзвучним історичному часові, що переживав народ, і тому так повно виразило і його філософію, і психологію, й естетику. Більш того, національний варіант бароко в Україні прямо називають “козацьким”. Які є для цього підстави?

По-перше, саме козацтво того часу було носієм нового художнього смаку. По-друге, воно виступало в ролі основного і багатого замовника. По-третє, козацтво мало власне творче середовище. По-четверте, воно виступало творцем художніх цінностей. Серед них маємо: козацькі думи, пісні, поеми, козацький танок, портрет, ікони, козацькі собори.

З другої половини XVII ст. почався період піднесення літературної творчості, її ідейної та естетичної переорієнтації. Характерні риси літератури нового часу такі: 1) зберігся зв'язок літератури з релігійним світоглядом; 2) мистецтво слова, зокрема література, поступово ставало самостійною галуззю творчості; 3) все виразніше виявлялися світські й естетичні функції літератури, вироблялися нові форми і способи художньо-словесного зображення; 4) головна увага письменників зосереджувалася на людині, а також її зв'язку з Богом, утверджувалися нові жанри художньої літератури, що розвивались під впливом соціально-економічних і культурно-освітніх умов.

Феномен українського літературного бароко пов'язаний з іменами К.Транквіліона-Ставровецького, І.Гізеля, Л.Барановича, І.Галя-товського, П.Мамки, Г.Сковороди та інших видатних письменників і філософів.

В багатогранному та змістовному художньому житті Запорозької Січі чільне місце належало музиці, співу і танцям. Високого рівня досягла військова музика. Вагоме значення мали духові й ударні інструменти: труби, сурми, литаври, барабани, бубни. Духова музика супроводжувала походи Війська Запорозького, а також різні урочистості. Труби та сурми разом з "ударними інструментами використовували як сигнали у походах, боях, а також при зустрічах послів, гостей.

В духовній культурі козацької держави високого розвитку досягло хорове мистецтво. Думи і народні пісні набули активнодійового характеру завдяки "кобзарям", які часто не лише виконували, а й творили музику. Кобзарство — це своєрідне явище української народної культури, визначне мистецьке досягнення запорозького козацтва. Кобзарям належить славне місце в історії духовної культури українського народу. Особливою популярністю в козацькому середовищі користувалися танці. Найулюбленішим з них був гопак. Його виконували лише чоловіки.

Козацька культура — унікальне і неповторне явище. її феномен має барокове забарвлення. "Химерний" стиль був породжений непростими, бурхливими соціально-історичними обставинами. Визвольна війна середини XVII ст., постійні військові походи, перебування на межі життя і смерті породили в козацькому середовищі типово бароковий світогляд. Його особливістю було сприйняття світу, людського життя як швидкоплинного і скоро-минущого явища своєрідної гри, сповненої ілюзій, химер і вигадок. Звідси — намагання прожити барвисте та яскраве життя, прагнення до веселощів і радості. Цей стиль був покликаний розбурхати людські почуття, збудити уяву, викликати контрастні емоції. В ньому завжди поряд добро і зло, любов та ненависть, Бог і диявол, життя і смерть, радість і смуток.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

13. Європейське бароко та формування українського (козацького) бароко як власне національного художнього стилю.

Стиль бароко виник в Італії наприкінці XVI ст. і прийшов на зміну стилю Відродження в результаті кризи гуманістичної ренесансної культури. У XVII ст. бароко поширився в більшості європейських країн.

Стиль бароко був суперечливим і неоднозначним. В бароко в порівнянні з ренесансом класичні форми набувають інший характер і інше композиційне бачення. На зміну раціональній тектоничности приходить атектоничность, ренесансна графічність змінюється живописністю, пластика, що стала основним засобом художньої вислови-ності, створює неспокійну гру світлотіні, у планах і формах панують складні криволінійні обриси, статичність ренесансних композицій змінюється бурхливою динамікою форм, групуються колони-ни і пілястри , фасади й інтер'єри будинків насичуються скульптурами, в інтер'єрах широко використовується позолота, ліплення, різьблення, мальовничі плафони, які ілюзорно зображують небо з летять по ньому ангелам, разверзшимися склепіннями та ін.

На Україні бароко характеризується своєрідними особливостями, зокрема використанням традицій народного мистецтва. Його самобутній стиль найбільш яскраво проявився в архітектурі Лівобережжя і Слобожанщини, возз'єднаних із Росією у результаті визвольної війни українського народу 1648-1654 рр.

На західних землях України, що залишилися під владою польських магнатів, справа йшла інакше. Іншими були замовники, їх смаки і вимоги, іншими були й архітектори, в основному іноземці, іншими були традиційні прийоми будівництва й будівельні матеріали, посилювалася політика католицької експансії . Саме цією політикою пояснюється будівництво великої кількості католицьких монастирів у Галичині, на Волині, Поділлі та Правобережжі.

Одним з перших будівель, що повністю відповідали архітектурному стилю бароко, був єзуїтський костьол Петра і Павла у Львові, побудований у 1610-1630 pp. італійським зодчим Джакомо Бріано. У плані -- це базиліка із типовим для середньовічної архітектури, високо піднятим центральним нефом та аркбутанів над бічними нефами, тобто рисами, висхідними до готичної архітектурі

Після завершення визвольної війни і возз'єднання України з Росією почався но-вий етап в історії української архітектури. На возз'єднаних землях бурхливо ростуть міста, розвиваються ремесла, торгівля, формується новий уклад життя. На землі Лівобережжя та Слобожанщини з Правобережної України, що залишилася під владою Польщі, цілими селами і містами переселяється українське населення, засновуються нові міста і села, ростуть і забудовуються старі. Західні центри української культури -- Львів, Луцьк, Острог поступово втрачають своє значення, поступаючись місцем Києву, Чернігову, Перяславу, Полтаві й новозбудованим Харкова, Сум. Незважаючи на те, що приїжджі майстри принесли в архітектуру створюваних ними будівель певні риси, властиві їх творчої індивідуальності, стиль, що сформувався на Україні в другій половині XVII ст., мав свої особливості, мав стійкою спільністю конструктивних і худо-жественных рис, що дає повну підставу назвати його українським бароко.

Забудова міст Наддніпрянщини і Лівобережжя носила садибний характер. Це різко відрізняються-ло її від забудови європейських міст, де найчастіше дотримувалася регулярна система вулиць і суцільна забудова з тісно притиснутими один до одного будинками. У приднепровных містах зберігався принцип давньо-руської планування-радіально-порядкової, що носила мальовничий характер.

Чудовою пам'яткою житлової української архітектури кінця XVII ст., чудово зберігши-шим свої первісні форми, є будинок Якова Лизогуба в Чернігові -- великий, одноповерховий, перекритий високим двосхилим дахом і трикутними фронтонами на торцевих фасадах, які расчлене-ни пілястрами, огороджувальними структуру плану. Фронтони прикрашають плоскі фігурні ніші, полуко-лонки і трикутні сандрики над вікнами. Пластика фасадів і фронтонів близька за характером до форм російської архітектури XVII ст., але значно більший і соковитіше її, що створює мальовничу гру світлотіні.