Культура україни 17 століття

Набілиш парадну форму барокового малярства становлять розписи іконостасу - неповторні й високі досягнення староукраїнської культури, що мають світове значення. Вони сповненні розгорнутою символікою, яка прочитується у виразних, театрально піднесених жестах, урочистих постатях, світлових ефектах, лініях драпірування тощо.

Провідне місце у культурному житі тодішнього суспільства посідав жанр портрета, який також можна віднести до яскравих і самобутніх явищ національної художньої культури. Художня мова відтворення портретного образу своєрідно переплітала барочні ідеї та національні традиції, яким також були притаманні риси театралізації, умовності, певна символічна система.

Вишуканий стиль бароко якнайкраще виражав духовні інтереси української козацької старшини і вищого духовенства, їх прагнення до рафінованої аристократичності. Значною мірою через портрети сотників і полковників, видатних політичних і культурних діячів епохи козацької автономії ми маємо уявлення про Україну тих часів.

 

 

17. Блискуче Мазепинське Бароко. Стилістичні особливості бароко як світогляд епохи.

В історії  України  період  другої  половини  XVII  -  XVIII  століття  отримав назву «українське бароко». Цей стиль охоплює всі види мистецтва : музика, малярство, скульптура, література. Але  особливого розквіту набуває саме архітектурна  галузь, де також  виникає  часто вживаний  термін  «козацьке бароко». Та найчастіше його називають  «мазепинським бароко», оскільки найбільшого свого розвитку і довершення воно набуло саме в добу гетьманування  І.С. Мазепи (1687 - 1704 р.р.). Гетьман  Мазепа є  одним з найбільших меценатів в українській історії, і за масштабами своєї культуро творчої діяльності мало з ким може порівнятися. Значне культурне піднесення України – Гетьманщини  зумовлено активним фінансуванням  багатьох  економіко – соціальних та мистецьких галузей гетьманським урядом. Згідно з висновками відомого українського дослідника культури  України доби  Мазепи  Федора Ернста, випливає, що вперше з часів  Київської Русі на території України відновилася традиція будівництва значної кількості великих соборів і монастирських церков.

Українське бароко відрізняється від західного більшою лаконічністю форм і виразністю ліній. Споруди характеризуються складними конструкціями і присутністю вишуканого декорування. Головним досягненням  Мазепинського бароко є поєднання європейського досвіду мистецтва бароко з українськими традиціями  дерев`яного  будівництва  храмів. Саме в цей період нового вигляду набувають  багато українських міст, зокрема  Чернігів, Львів, зміцнює свої позиції Київ, як культурний і духовний центр. Найяскравішими зразками  українського бароко  є  Успенський собор Києво - Печерської лаври, Михайлівський  Золотоверхий собор, Софія Київська, Межигірський монастир, Мгарський монастир, Успенський собор Почаївської  лаври, собор  св. Юра  у Львові. Також  відбувалась громадська забудова,до якої належить Києво - Могилянська  академія.

Мазепинська  епоха досягла високого рівня і в живописі, декоративно- прикладному  мистецтві, особливо в гравюрі та кам`яному різьбленні, що прикрашало численні собори. До цього часу належать такі відомі імена, як Іван Мигура, Йосип Старченко, Прокіп Корнієвич, тощо. Розвиваються в свою чергу і дві промисловості внутрішнього ринку - залізорудна і скляна, спостерігається розвиток паперової промисловості. Також відбувається виникнення великої кількості письменників і публіцистів: Іоан  Максимович, Антоній Стаховський, Пилип Орлик, Лаврентій Горка, Дмитро Туптало, Афанасій Збруцький, Самійло Мокрієвич.

Українське козацьке бароко  створило синтез західноєвропейських барокових елементів з національними традиціями гетьманської України. Ця епоха стала всеохоплюючим мистецьким і соціальним процесом, що створив передумови для майбутньої побудови державності козацької України.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

18. Специфіка  розвитку та сутність українського романтизму (початок ХІХ ст.)

Романтизм, як жоден інший літературний напрям, сприяв «пробудженню» молодих або відірваних від новішої європейської культури народів. Зокрема, визначну роль відіграв романтизм в пробудженні або відродженні слов’янських народів. Інтерес до народної поезії, до народного побуту та висока їх оцінка, інтерес до минулого та знову висока оцінка занедбаних, недооцінених сторінок минулого, інтерес до національно-своєрідного, любов до некультивованої природи – це ті моменти, які мусили звернути увагу представників східноєвропейських народів на їх старовину, на їхню народну поезію та народний побут, на їх власні країни. Тому не можна дивуватися, що романтизм – складними шляхами – вплинув й на українську літературу та що українська романтична література, порівняно неширока, наклала помітний відбиток на весь дальший літературний розвій та широко увійшла в народну свідомість.

З одного боку, світогляд романтизму мав надзвичайне значення для розвитку українознавчих студій у всіх галузях. Історичне минуле – різні епохи його – лише в світлі романтичного ставлення до минулого зробилися факторами національної свідомості. Тому студії минулого були в добу романтики складовою частиною національного руху. З іншого боку, народна дійсність явилася романтикам надзвичайно повною, високоцінною та багатою. Не лише збирання етнографічного матеріалу, але й використання його в різних сферах культури – передусім у літературі – стало також завданням національним. Народ та історія – основні теми української романтики – разом з тим – основні проблеми національного руху [2, 19]. Розвиткові української літератури дуже сприяв той факт, що її письменники, зокрема Шевченко, далеко тісніше були зв’язані з справжнім народним життям, аніж переважна більшість західних романтиків та й романтиків сусідніх народів. Отже, вони справді могли користуватися скарбами народної поезії ширше та вільніше, аніж це було в романтиці багатьох інших народів. Певні елементи романтичної поетики українські поети навіть не потребували переймати з романтичної теорії поезії, бо ці елементи, як це поетам почасти здавалося, а почасти й було насправді, можна було просто прийняти до літератури з народної поезії.

Складніше стояло питання про мову. Перші українські романтики були втрачені для української літератури, між ними – такий геніальний письменник, як Гоголь, бо вони писали російською мовою. Нечисленна література українською мовою, що існувала до 1825 р. та належала до травестійних ґатунків, не могла викликати у захоплених ідеологією романтики молодих письменників великого бажання розвивати саме її. Почасти не без підстав вони почували в цій літературі «глузування» з народу, народної поезії та й української мови. Але романтикам удалося це глузування з українського провінціалізму замінити «модою» на все українське. Лише дальше поглиблення романтичної ідеології привело молоде покоління українських романтиків до творчості українською мовою.

Розвиток українського романтизму є складним та зв’язаним з різними особистими змінами долі окремих письменників та з політичними умовами тієї важкої доби. Романтичний культ особистої приязні та романтичний індивідуалізм поруч із слабкостями зв’язків поміж окремими центрами українського життя привели до того, що романтичний рух розпадається на історію окремих гуртків, а почасти на біографії окремих осіб, як це було, до речі, і в романтизмі західному.

Зароджується українська романтична література та ідеологія на межі 20-х та 30-х років у Харкові, де літературний рух майже завмирає вже на початку 40-х років. У кінці 30-х років починається хоч і неширокий романтичний літературний рух в Галичині. В Києві в 40-х роках романтичний рух блискуче розвивається в лоні «Кирило-Мефодіївського братства», але його припиняє адміністративне переслідування. Жевріючи протягом дальших років та тримаючись на індивідуальній праці окремих письменників, романтичний рух знаходить ще наприкінці свого існування новий і останній осередок у Петербурзі під час існування «Основи» [8, 202]. Після цього часу на Україні вже немає ширшого літературного романтичного руху, хоч окремі романтики залишаються вірними своїй ідеології, змінюючи ті лише почасти під впливом зовсім нових часів.

До важливих рис праці українських романтиків належало надзвичайно серйозне прагнення перебороти історично зумовлену «неповноту» української літератури. Свідоме плекання різноманітних літературних ґатунків та прагнення безпосередньо встановити зв’язок (шляхом власного вивчення та перекладів) з літературою світовою, належать до найважливіших заслуг українських романтиків перед українським літературним розвитком. Українська література часів романтики, незважаючи на вузькість своєї літературної продукції, вже наближається до ідеалу літератури «повної», тобто такої, що хоче задовольнити духовні потреби всіх суспільних груп. Ця перемога української романтики була лише тимчасовою: політичні умови зробили неможливим справжнє здійснення романтичної програми, а ідеологія та літературні погляди реалістів спричиняли нове звуження тематики української літератури.

 

Український романтизм має багато спільного з романтизмом загальноєвропейським. Але водночас це є глибоко національне явище, живлене українським корінням, українським світосприйняттям і українською історією. Окрім цього, “романтизм як етнокультурна домінанта першої половини 19 століття в Україні народився з власних національних джерел філософської думки, успадкувавши весь її попередній розвиток” [2, 17]. Як європейський романтизм вибудовував свої естетичні погляди на філософії Гердера, так український романтизм послуговувався філософією Сковороди. Для нього характерна значна сакралізація сфери естетичного. ”Поезія єсть винайдення іскри божества в дійствительності”[20, 399]. Якщо поезія сприймалася як божественне одкровення, то поет уявлявся пророком.

Центральною фігурою романтичної поетики стає людина. Людина сприймалася насамперед як витвір природи, а вже потім як продукт соціальної діяльності. Українським романтикам людина уявлялася сходинкою до божественного. Народ же в уявленні романтиків виступав певним об’єднанням всебічно розвинених особистостей. За таких умов вони вважали можливим існування гармонійного суспільства.

Жанрові пошуки романтиків зосередились на ліричних модифікаціях. “Лірика і була тим жанром, який в практиці романтиків підпорядковував собі всі інші жанри. Роман став ліричним, драма стала ліричною” [1, 35]. Романтики значно збагатили її можливості, “широко застосувавши суб’єктивно-ліричну типізацію, глибокий психологізм, контраст і синтез, двопланову конструкцію образу, асоціативність”[12, 9]. Істинним пізнанням вони вважали пізнання чуттєве, емоційне.

Таким чином, на українському ґрунті витворився літературний напрям, який водночас був глибоко національним і вписаний у загальноєвропейський контекст розвитку романтичної літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

19. Романтизм як світоглядна основа нового українського письменництва. Письменники Харківської громади  (кінець ХVІІІ - початок ХІХ ст.).

Романтизм — літературний напрям, що виник наприкінці XVIII століття в Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій по­ловині XIX століття. Термін "романтизм" упроваджують безпосередньо його перші представники — німецькі романтики. Причому поняття романтизму, або ж ро­мантичного мистецтва, означало сучасну літературу й мистецтво. До того ж, нове поняття мало протиставити себе класичному мистецтву. Саме слово "романтизм" походить від іспанського "романс", що позначало ліричний жанр, який виник в іспанській літературі ще в середні віки. Згодом "романс" починає означати епічний жанр роману.

 Романтизм як явище  художньо-стильове означав поворот  до життя к конкретності, безпосередньої  чуттєвої реальності, на противагу  класицизмові та просвітницькому  моралізаторському мистецтву, які  перебували у світі умовностей  та раціональних принципів. Спочатку  це виразилося в протиставленні  французької культури з її  витонченими раціональними конструкціями, рафінованим мистецтвом слова  та галантними поведінковими  умовностями німецькій культурі  з її «справжністю», безпосередністю, чистотою та грубуватою щирістю  почуття.

Віколомним в історії відродження української культури С. Єфремов назвав 1798 рік, коли вийшла «Енеїда» І. Котляревського, яка завершила попередню еволюцію національного життя в Україні і стала вихідним пунктом для подальшого його розвитку, ствердження духу демократизму і людяності, боротьби за право людини і нації, простування до добра і волі. Отже, романтизм – світоглядна основа нового українського письменства.

Осередком першої романтичної групи на Україні став харківський університет, що відігравав уже й до того часу певну роль у розвитку духовного життя України, уперше занісши сюди ще на початку віку плідну для національного розвитку німецьку «ідеалістичну» філософію, між іншим – і романтичну (Шеллінґ). Але розвиток української літературної романтики не зв’язаний безпосередньо з цими початками філософування. В кінці 20-х років коло молодого росіянина Ізмаїла Срезневського (1812 – 1880), студента, а пізніше талановитого професора, збирається невеликий гурток студентів. Модерна література, переважно російська та польська, релігійні проблеми та німецька філософія приводять їх до міркувань над проблемами філософії історії, а етнографічний інтерес, насамперед Срезневського, підводить їх безпосередньо до студіювання та захоплення українською народною поезією. Український матеріал, зібраний Срезневським самим та іншими членами гуртка, перші друковані збірки та знайомство зі ставленням західних романтиків до народної поезії, „приводять харків’ян до розуміння своєрідності українського народу” [22, 11]. Срезневський приймає народну поезію як суто романтичну – в ній «все дике, як діброви та степи», «все поривчасте, як літ степного вихоря», в ній немає «чопорного сладкогласія» класичної поезії. Український бандурист нагадує йому знайому з романтичної літератури та етнографії постать співців Скандінавії. Поруч із Срезневським стають трохи пізніші Амвросій Метлинський (1814 – 1870) та Микола Костомаров (1817 – 1885), обидва пізніше теж професори, їх філософічні думки сягають глибше – для Метлинського, який поєднує ідеї Гердера, романтики та Геґеля, народна поезія – «вияв вічних думок людської душі», вона щільно зв’язана з усім життям та звичаями і побутом народу, а мова – одна з найважливіших сил розвитку народу, основа і «самобутності» й навіть буття народу. Харків’яни починають і літературну діяльність народною мовою, – це спроба самим стати народними співцями, взяти участь у витворенні того найвищого скарбу народного, яким, на їх думку, є поезія. Але вони не пішли шляхом простого наслідування народної поезії. Зразки романтичної поезії інших, передусім слов’янських, народів приводять їх до творчості „в дусі народному, але для освіченого суспільства” [16, 39].