Культурний розвиток України

Найважливішим чинником, який впливав на розвиток культури в Україні в цей період, була національно-визвольна боротьба українського народу.

Неоднозначною у  розвиткові української культури в XVI ст. - першій половині XVIII ст. була позиція  соціальної еліти. Своєю меценатською діяльністю прославилися князь Костянтин (Василь) Острозький, князь Юрій Слуцький, Єлизавета (Галшка) Гулечівна.

Всенародна війна  за свободу України 1648-1657 рр. безпосередньо  відбилася і на культурному житті. Патріотичні почуття, спільні походи, масове переселення - все це сприяло  культурній інтеграції різних регіонів. У ході війни міцніла нова українська державність, що спиралася на козацькі традиції. Хоч Гетьманщина включала тільки частину національної території, але саме її існування вело до зростання національної самосвідомості.

На зламі історичних епох, при переході від Середньовіччя  до Нового часу у всіх європейських країнах надзвичайно гостро стояло питання про роль церкви і релігії.

Вплив ідеології  Відродження і Реформації знайшов  відображення у розвиткові літератури і книгодрукування. Винахід І.Гуттенберга, перехід від папірусу і пергаменту до паперу у XV ст. були передумовами активного  розвитку книжкової справи у Європі. Більшість книг, особливо наукових, в цей період друкувалися латиною.

Друкарська справа отримала розвиток у всій Україні. Вже  в першій половині XVII ст. тут нараховувалося близько 20 друкарень, найбільшою з яких була друкарня в Києво-Печерській лаврі. Друкарні створювалися на кошти меценатів, Війська Запорозького. Активно займалися  організацією типографій братства.

Своєрідним літературним жанром були літописи. Не будучи історичними  дослідженнями в повному розумінні, літописи поєднують риси науки і  мистецтва.

Однією з характерних  рис української культури XVI-XVIII ст. є особливий інтерес, який виявляло суспільство до питань освіти.

Оскільки культура розвивалася в умовах польської  експансії, зіткнення католицької  і православної церков, то кожна  з сторін прагнула використати всі  засоби для посилення свого впливу. Своєрідним результатом такого протистояння стала широка мережа різноманітних  шкіл.

Становлення професіональної  художньої культури України за своєю  складністю порівнянне з розвитком  науки. Якщо в Західній Європі мистецтво XVI ст. - це мистецтво пізнього Відродження, то в українській культурі деякі  ренесансні тенденції перепліталися  з середньовічними.

В архітектурі національні  традиції міцніше за все зберігалися  і яскраво виявлялися в дерев"яному  зодчестві. У той же час з середини XVI ст. виразними стали основні  тенденції загальноєвропейського  культурного процесу, у XVII ст. в архітектурі  з"являються елементи стилю бароко. Він передбачає велику кількість прикрас зовні і всередині будівлі, складність архітектурної конструкції, розробку складних просторових ансамблів, синтез різних видів мистецтва.

В архітектурі Західної України переважала загальноєвропейська  стилістика, національне начало було виражено відносно слабко (наприклад, собор Святого Юра у Львові).

Традиційність (підлеглість  архітектурі, релігійний зміст, канонічність), яка переважала в образотворчому мистецтві у XVI ст., поступово витісняється новими віяннями.

У XVI-XVII ст. в Україні  складається декілька шкіл церковного монументального живопису та іконопису. П

Абсолютно особливим  жанром стала "народна картина". Це - в першу чергу серія козацьких  образів: "Козак з бандурою", "Козак Мамай". Як елемент народного  побуту такі картини зберігалися  до початку ХХ ст.

Значний розвиток отримало музичне мистецтво. Вже у XVI ст. в  Україні широко використовувалися  ноти. Популярними були друковані  збірки святкових пісень – ірмологіони. Нотну грамоту вивчали студенти колегіумів, а у XVIII ст. музичною столицею Лівобережжя став Глухів. Тут була відкрита музична школа, де вивчали  вокал, гру на скрипці, флейті, гуслях, арфі. Більшість випускників потрапляла за традицією до Москви і Петербурга. Наприклад, половину хористів царської капели склали вихідці з України. У XVIII ст. місцева знать також прагнула створювати в своїх маєтках вокальні та інструментальні капели.

Отже, XVI - перша половина XVIII ст. були важливим етапом розвитку української культури. Продовживши  традиції давньоруської культури, українська культура виявилася в умовах, які, здавалося б, повинні були привести її до зникнення, асиміляції іншими культурами. Але в народі знайшлися сили, які  забезпечили не тільки виживання  національної культури, але і подальше її піднесення як самобутньої, з властивими тільки їй рисами. Розвиток української  культури відбувався у тісному взаємозв"язку з національно-визвольним рухом  проти Речі Посполитої, піком якого  стала війна 1648-1657 рр. Однак розділ українських земель між двома  імперіями, згортання автономії  України російським царатом, ліквідація гетьманщини, заборона публікацій українською  мовою, русифікація верхівки українського суспільства до кінця XVIII ст. знову створили важку ситуацію для української культури.

4. Украї́нська культу́ра  ХХ століття —  початку ХХІ століття

Однією з принципових  особливостей української культури ХХ століття є визначальна роль політичного  чинника. Поворотне значення мали Перша  світова війна, Лютнева революція  і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917—1920 рр., створення СРСР, Друга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи, отримання  Україною незалежності. У радянський період, який зайняв більшу частину  сторіччя, українська культура пройшла  складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне піднесення 20-х років, трагедію у роки сталінської диктатури, хрущовську «відлигу», брежнєвський «застій», горбачовську перебудову. Внаслідок  одержавлення всіх сторін життя суспільства, його бюрократизації, централізації  влади провідну роль відігравала  особа першого керівника комуністичної  партії і, відповідно, всієї держави.

У 1991 відбулося не тільки проголошення незалежності України, але й почалися докорінні зміни  суспільного ладу.

На початку ХХ століття культура України, з одного боку, продовжувала розвивати народні, демократичні традиції XIX століття, а  з іншого — йшов активний пошук  нових форм, використання досягнень  інших національних культур. Це конкретно  виявилося у двох орієнтаціях:

1) збереження національно-культурних  традицій (народницька теорія);

2) орієнтація на  західноєвропейський процес в  царині художньої культури («європеїзація», «космополітизм», «модернізм»).

Традиційні тенденції  в царині літератури — романтизм  і неореалізм поєднувалися з розвитком  футуризму, символізму. Так, фахівці  виділяють «нову школу» української  прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська).

Початок нашого сторіччя характеризувався прогресом в галузі музичної культури. Формується національний стиль, який об"єднує динаміку фольклорної  виразності і кращі традиції класики. У цьому напрямі розвивалася  творчість М. Леонтовича, К. Стеценка, Я. Степового, які по-новаторському осмислили творчу спадщину М. Лисенка.

В Україні в галузі живопису і графіки активно працювали  такі майстри, як О. Мурашко, О. Новаківський, І. Труш, П. Ковжун, М. Сосенко, М. Бойчук. Більшість з них мали європейську  освіту і перебували під впливом  сучасних їм художніх тенденцій. Міжнародного визнання досяг український скульптор  О. Архипенко — творець нового напряму в мистецтві.

У цей час значні досягнення характерні для розвитку національного театру. У 1904 році М. Лисенко  започаткував у Києві музично-драматичну школу, з 1907 р. там же функціонував український  стаціонарний театр М. Садовського, у 1915 році І. Мар"яненко заснував Товариство українських акторів.

В Україні продовжувався  прогрес науки. В умовах піднесення національно-визвольного руху активізувалися історики, етнографи, філологи. Д. І. Яворницький  пише історію Запорозької Січі, історію  періоду козаччини — І. Крип"якевич, ряд визначних праць зі сходознавства  — А. Кримський. Наукове товариство імені Тараса Шевченка, яке очолив М. Грушевський, випустило з 1892 по 1917 роки понад 100 томів «Записок наукового  товариста», 35 томів «Етнографічного  збірника», 15 томів «Матеріалів з  української етнології», 15 томів  були підготовлені історико-філософською секцією.

Культура України  розвивалася в умовах русифікації, що тривала. Хоча у 1904 кабінет міністрів  Росії визнав шкідливим заборону української мови, до 1917 в Україні  не було жодного державного навчального  закладу, де викладання велося б українською  мовою. На початку першої світової війни  активізувався наступ на українство: заборона мови, масові арешти і заслання інтеліґенції. Це насамперед стосувалося  території Галичини, зайнятої Росією в ході воєнних дій.

Розвиток живопису в Україні у післяреволюційні роки проходив у боротьбі художніх течій і напрямів. Поряд з тими, хто стояв на позиціях традиційного реалізму, творили прихильники футуризму, формалізму (наприклад, розписи В. Єрмілова Харківського партійного клубу). Крім масових агітаційних форм образотворчого мистецтва, помітного прогресу досягла  станкова графіка та малярство. У  галузі станкової графіки працювали  М. Жук, І. Падалка, Володимир Заузе. У малярстві найбільш відомими були полотна К. Костанді, Ф. Кричевського, О. Мурашко, М. Самокиша. Г. Нарбут оформив перші українські радянські книги і журнали «Мистецтво», «Зорі», «Сонце труда». У Західній Україні в перші післяреволюційні роки працювали такі художники, як І. Труш, О. Монастирський, І. Курилас.

У розвиткові скульптури головний акцент робився на її пропагандистських, ідеологічних можливостях. Практично  в кожному місті, селищі міського типу були поставлені пам"ятники В. Леніну. У конкурсах на проект пам"ятника Т. Шевченку взяли участь скульптори різних регіонів СРСР. Переміг М. Манізер, пам"ятник якого у 1935 встановлений в Харкові, він — автор пам"ятників  Т. Шевченку у Києві і Каневі. На Донбасі добре відомий пам"ятник  Артему І. Кавалерідзе, встановлений в  Святогорську.

Активним було музичне  життя України. Були створені Республіканська  капела під керівництвом О. Кошиця, капела «Думка», які багато зробили  для пропаганди української музики. Почалася діяльність музично-театрального інституту в Києві, перша оперна трупа з"явилася в Києві  і Харкові. У цей період проходив процес жанрового збагачення української  музики. Це значною мірою пов"язане  з творчими пошуками Л. Ревуцького, В. Косенка, Б. Лятошинського, О. Чишка. Високого рівня досягла українська виконавча культура. Серед виконавців широко відомими були співаки М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинський, О. Петрусенко, З. Гайдай, Б. Гмиря. Розвитку української музики, як і культури загалом, заважала політика влади з її пропагандистським  ставленням до мистецтва, бюрократичною  регламентацією, утилітаризмом і  недовір"ям до «буржуазної естетики». Виникла велика кількість музичних об"єднань, які часто вороже ставилися  один до одного без достатніх на те причин і діяли на кон"юнктурній  основі.

У кінці 50-х років  на державному рівні було усвідомлене  і визнане відставання Радянського  Союзу від провідних західних країн, що вступили до того часу в етап науково-технічної революції.

Поступально, але  суперечливо розвивалися всі  сфери художньої творчості. Найбільш повно характерні риси епохи відобразила  література. З одного боку, в художній прозі стали утверджуватися аналітичність, проблемність, відхід від описовості, звернення до сфери тонких почуттів, співвідношення морального і духовного. Насамперед це стосується творчості  О. Гончара, П. Загребельного, Ю. Збанацького, В. Козаченка. 60-70-і роки, за оцінкою авторів «Історії української літератури ХХ століття», були періодом «плідним, хоч і суперечливим, періодом поглиблення її гуманістичних основ, посилення аналітичного й синтезуючого начал, утвердження нових форм, стилів, засобів». На повний голос заявили про себе Іван Драч, Ліна Костенко, В. Симоненко, М. Вінграновський. Склалася школа українського літературного перекладу, яка має високий міжнародний авторитет.

У той же час творчість  продовжувала жорстко регламентуватися, зазнавати цензури, новаторство  часто діставало негативну оцінку у офіційній критиці. Українські читачі, як і раніше, були відлучені  від творчості письменників, які  емігрували з України і продовжували писати за кордоном. Особливе місце  серед письменників-емігрантів займає І. Багряний. До війни він зазнавав репресій, у Німеччині в 1948 р. організував  Українську революційно-демократичну партію, яка боролася за національне  звільнення України. Романи І. Багряного  «Тигролови», «Сад Гетсиманський», «Людина  біжить над проваллям», його повісті, поеми, публіцистика тільки в наші дні  стали надбанням читача, були оцінені  критиками як серйозний внесок в  українську культуру.