Культурний розвиток України

Саме в колах  інтеліґенції виникає опозиційний  рух, названий дисидентським, члени  якого головним своїм завданням  вважали відстоювання прав людини: свободу слова, свободу совісті. У 1976 р. була створена Українська Гельсінська  група.

Особливого розвитку в ці роки досяг український кінематограф. Його вершини — фільми С. Параджанова  «Тіні забутих предків», Л. Осики  «Захар Беркут», Ю. Ільєнка «Білий птах з чорною ознакою», Л. Бикова «В бій  ідуть одні старики», І. Миколайчука  «Вавілон ХХ». У той же час на екран  не допускалися неприйнятні для  режиму фільми, майстрам нав"язувалася  тематика.

5. Культура незалежної  України

Після початку проведення політики перебудови, гласності і  демократизації в Україні відбувається широке національно-демократичне піднесення. З середини 80-х років в умовах піднесення національної самосвідомості, становлення демократії багато українських  літераторів активно включилися у громадсько-політичне життя. У 1989 р. було засноване Товариство української  мови імені Т. Шевченка, метою якого  стало утвердження української мови у всіх сферах суспільного життя, її всебічного розвитку, охорона чистоти і самобутності мови. Відбувається справжній газетно-журнальний бум. Народ наново відкриває свою історію, проходять широкі дискусії про гетьмана І. Мазепу, про діяльність Центральної Ради, радянсько-німецький договір 1939, уперше публікуються матеріали про голод 1932—1933 рр. Друкуються раніше заборонені книги, виходять на екрани фільми. Встановлюються перші контакти з діаспорою. Творча інтеліґенція взяла активну участь у створенні Народного Руху України.

Після здобуття Україною незалежності в 1991 р. почався новий  етап розвитку українського суспільства. Україна стала суверенною демократичною  державою, почалися радикальні реформи. Головною особливістю сучасного  періоду можна вважати його перехідний характер. Ми можемо говорити про те, що в суспільстві склалася нова соціокультурна ситуація, яка характеризується іншими соціально-економічними умовами, формами  власності, характером стосунків між  людьми, соціальною структурою, системою цінностей. Принципово новий статус в наші дні отримала національна  культура. У той же час серйозно впливає на всі сфери суспільного  життя економічна криза, яку переживає  наша Україна в кінці ХХ століття

Одним з найважливіших  для розвитку культури є питання  про національну мову. У 1989 р. Верховною  Радою був ухвалений «Закон про  мови в Українській РСР». Статус української мови як державної закріпила  Конституція України. З прийняттям нового законодавства почався процес переходу на українську мову державних  органів, засобів масової інформації, установ культури, освіти. Життя  вже виявило багато труднощів, які  стоять на цьому шляху. За переписом 1989 р. українці становили 72 % населення  республіки, серед них рідною українську мову назвали 67 %, російська мова переважає  на сході України, в Криму. Але  дуже показовим є ставлення росіян в Україні до української освіти своїх дітей — за даними американського соціолога І. Бремера (1994), 54 % росіян у Львові і 65 % у Києві згодні з  тим, щоб їхні діти навчалися в  українських школах і майже всі  росіяни у Львові та Києві (відповідно 96 та 91 %) визнають, що їхні діти повинні  вільно володіти українською мовою. У Симферополі так думають 54 % росіян. Це по суті говорить про підтримку  процесу еволюційної українізації неетнічними українцями.

Нові можливості відкриваються перед українською  культурою в зв"язку з формуванням  в Україні громадянського суспільства. Новий громадський (так званий «третій» — на відміну від перших двох — державного та комерційного, бізнесового) суспільний сектор — це сума недержавних  неприбуткових організацій, які  сьогодні вже здатні впливати на хід  суспільних, зокрема культурних процесів.

Принципово змінилися  відносини держави і церкви. Конституція  України гарантує громадянам свободу  совісті і віросповідання, зберігаючи відокремлення церкви від держави  і школи від церкви.

ХХ сторіччя в  історії української культури, як і у всьому світі, повне протиріч, досягнень і втрат. Особливістю  розвитку національної культури є визначальна  роль політичного чинника. Основні  його етапи співпадають з основними  етапами політичної історії. Нові можливості відкриває перед культурою утворення  української незалежної держави. Однак  досі (до кінця ХХ століття) їх використання було утруднене кризою. Вихід з  неї — завдання не тільки економіки, але й культури.

Висновки

Отже, можна зробити  наступні узагальнення:

У будь-якій національній культурі основоположною і базисною є народна культура. Потім на її основі поступово формуються професійні наука, література, мистецтво. Внаслідок  труднощів історичного шляху  України (монголо-татарське завоювання в ХIII ст., польсько-литовська експансія  в ХIV - ХVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій в ХIХ - ХХ ст.) у вітчизняній традиції народна  культура зіграла виключну роль. І  в ХVI ст., коли феодально-боярська знать  сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця ХVIII ст., коли верхівка козацької старшини русифікувалася, українське суспільство розвивалося  значною мірою без повноцінної  національної культурної еліти. Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися низи суспільства. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали  фольклор, народні традиції, які  додавали їй особливої чарівності і  колориту. Особливо яскраво це виявилося  в мистецтві - народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню  традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в ХVI - ХVII ст., і культурне відродження в ХIХ ст. У той же час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв"язували своє подальше життя і творчість з російською, польською, іншими культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих наук був виражений слабше, ніж у гуманітарній.

Разом з тим, самобутня  і старовинна система освіти, яка  досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично  суцільну грамотність населення, давня  традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема  на Візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов"янському світі, а  також як центру наук і вищої освіти в добу Козаччини завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних  державників – К.Острозьким, П.Конашевичем-Сагайдачним, І.Мазепою та ін. – все це дозволило  піднести українську культуру до рівня  світового явища, створити ряд класичних  шедеврів у галузі друкарства, архітектури, мистецтва, досягти значних успіхів  у науці.

Відомий дослідник  української культури І. Огієнко  зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість  світу, відсутність ксенофобії (боязні чужого) і гуманізм. Говорячи про  гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система  цінностей даної культури в період її активного розвитку (ХVII - ХIХ ст.) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Г. Сковороди, Ф. Прокоповича, П. Куліша. У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про  значення людського існування. На відміну  від філософської думки інших  європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур"я мислилося  подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою  зусиль освічених монархів і соціального  експериментування, українські мислителі  закликають до іншого. “Споріднена  праця” і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання  переваги духовному над матеріальним - ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували  провідні українські мислителі. Сьогодні такі підходи набувають особливого значення для всього людства.

Список  використаної літератури

1. Воропай П. Звичаї  українського народу. — К.:Оберiг, 1993. — 590 с.

2. Гріненко Г. В.  Хрестоматія по історії світової  культури. — М.: Юрайт, 1998. — 669 с.

3. Грушевський М.  С. "Нарис історії українського  народу. — К.:Либідь, 1991. — 398 с.

4. Iсторiя свiтової  культури. — Либiдь, 1994. — 320 с.

5. Iсторiя української  лiтератури ХХ століття — У  двох книгах. /за ред. В. Г.  Дончика.- К.:Либiдь, 1994.

6. Iсторiя української  культури /За загал. ред. I. Крип"якевича.  — К.: Либiдь, 1994. — 656 с.

7. Ковальчук О.  В. Українське народознавство. —  К.:Освiта, 1992.