Автор работы: Пользователь скрыл имя, 25 Ноября 2013 в 22:03, курсовая работа
Цаконська мова або цаконський діалект — діалект новогрецької або окрема мова якою говорять у Цаконії, Пелопоннес, Греція. Мова названа на честь її носіїв, цаконців, які є нащадками лакодемонян — хоча цаконці традиційно не використовують цей етнонім. Вважається, що екзо-лакедемоняни і цаконці взаємно змішалися.
Цаконська мова.
Понтійська мова.
Румейська мова.
Урумська мова.
Література.
Власне в Криму грецька мова з’явилася ще за часів давньогрецької колонізації, продовжуючи підтримувати свої позиції і за часів панування Візантії, коли центром грецького Криму стає Херсонес. Після послаблення Візантії в результаті Четвертого хрестового походу 1204 року, християни Криму (Константинопольського патріархату) продовжують існувати в межах князівства Феодоро.
Проте масова міграція греків в Північне Приазов’я відбулась наприцінці XVIII століття. В Криму в умовах політичного (і частково економічного) татарського домінування частина греків перейшла на своєрідну тюркську мову, близьку до кримсько-татарської — так звану урумську, при цьому грекомовні румеї, як правило, володіли одночасно обома мовами, уруми ж, навпаки, частіше не знали румейської. Тим не менше вплив урумської мови відчувається тільки в лексиці румейської. Терміни «румейський» та «урумський» є самоназвами й у науковий вжиток увійшли відносно пізно; раніше використовувалися невдалі чи громіздки описові звороти «маріупольські грецькі діалекти» (неправильно через те, що саме місто Маріуполь було якраз переважно татаромовним), «приазовські грецькі діалекти», «мова приазовських греків» (в Приазов’ї існували й носії понтійського діалекту) тощо. Самі греки Приазов’я розрізняли себе за мовною ознакою термінами «базарьоти» (татарофони; мешканці «базару», тобто Маріуполя) і «тати» (елінофони; слово темного походження; принаймні з кавказькими татами нічого спільного не має).
В добу радянської політики коренізації румейська мова виявилась істотним етноутворюючим чинником і була більш популярною, ніж урумська. Про це свідчать такі факти: викладання в школах 30-х років вводилося румейською мовою і ніколи не вводилося урумською; румейською видавалися газети, друкувалися книги (у бібліографії С. О. Калоєрова містяться відомості про 23 грецьких письменників України, з них тільки двоє пишуть урумською). Існував Маріупольський грецький драматичний театр, де п’єси йшли румейською, а не на урумською мовою. Таким чином, саме румейська на противагу урумській виявляється мовою, з якою пов’язана у приазовських греків поняття своєї етнічності.
Мовознавець Олена Всеволодівна Перехвальська відзначає, що для румеїв на сучасному етапі домінуючою мовою — письмовою та мовою спілкування на виробництві, у школі та в громадських місцях є російська мова, і, спілкуючись своєю етнічною мовою, носій румейської не може вийти за вузькі рамки повсякденних тем. Загалом румейська мова функціонує і, відповідно, передається виключно як мова діалогічної мови. Дослідниця припускає, що румейська мова передається і запам’ятовується як набір формул «питання = відповідь», які спочатку запам'ятовуються як цілісні кліше. Саме з цим пов’язаний той факт, що більшості інформантів під час польових досліджень було важко перекладати окремі лексеми — їм доводилось відтворювати цілі фрази, які включають у себе дану лексему, і тільки після цього вони називаюли необхідне слово.
До двадцятих років XX століття румейська мова не мала писемності. Освічені приазовські греки користувалися на письмі новогрецькою мовою, малозрозумілою для загалу; в школах викладалася грецька у формі кафаревуси, вже зовсім незрозумілої, як і мова богослужінь у церквах. Щоправда, існував фольклор і (що важливо) народна авторська поезія, а вона іноді записувалася авторами або шанувальниками. Але усталеної норми не існувало.
Ситуація змінилася під час кампанії так званої коренізації. 1927 року було створено абетку на основі сучасної грецької, але значно спрощеної: в основу було покладено фонетичний принцип, і для звука [e] використовувалася лише літера ε (незалежно, чи походив цей звук від історичного ε чи αι), для звука [i] — ι (історично це могли бути ι, η, υ, ει, οι, υι) тощо. Літера η взагалі не вживалася, υ використовувалася для позначення звука [u] (замість сполучення ου, яке використовується у «власне» грецькій), грецькі діграфи αυ та ευ замінялися на αβ (αφ) та εβ (εφ), літера σ вживалася лише у формі ς (в грецькій мові ця форма використовується тільки наприкінці слова). Повністю вилучалися з румейської абетки літери ξ, ψ, ω (замінялися відповідно на κς, πς, ο). Характерно, що ці спрощення запроваджувалися також і для інших варіантів грецької мови в Радянському Союзі: понтійського діалекту, на якому видавалася періодика й книжки, наприклад, у Ростові-на-Дону, і димотики (преса на Чорноморському узбережжі Грузії). Значне спрощення орфографії (а тому й можливості оволодіння письмом) супроводжувалося втратою етимологічної перспективи, «історичної пам’яті» мови. При цьому не було як слід розв’язано питання додаткових звуків, які з’явилися після періоду античності як в новогрецькій (наприклад, [ц]), так і, особливо, в румейській мові. Для таких звуків було запропоновано диграфи, які, однак, вживалися непослідовно. Крім того, деякі сполучення літер все одно читалися неоднозначно: так, μπ могло мати звукове значення [б], а могло й [мб], νκ — [ґ] і [нґ], ντ — [д] і [нд] тощо.
Після розгрому румейської культури наприкінці тридцятих років друк припинився; ті румеї, що встигли одержати освіту в радянських школах, у побуті використовували грецьке письмо, решта пристосовувала до румейської мови кирилицю в українському або російському варіанті. Лінгвісти користувалися також кирилицею, долучаючи до неї або додаткові грецькі літери, або диграфи на позначення міжзубних δ та θ та для розрізнення проривного ґ від фрикативного г (від 1952 року відновилися польові дослідження румейської мови). Нечисленні румейські літератори, що вижили після репресій, також звернулися до кирилиці. Кирилицею розповсюджувався своєрідний румейський «легальний самвидав» (зокрема, рукописний переклад «Кобзаря», зроблений Леонтієм Кир’яковим і Антоном Шапурмою та оформлений Лесем Кузьмінковим,— на нього навіть було кілька друкованих рецензій!), кирилицею ж було видано першу після тридцятих років поетичну збірку «Ленін живе» (1973, цитувалася вище); для цього видання український еллініст А. Білецький розробив орфографію. В його системі після непалаталізованих голосних вживалася російська літера ы замість и, аналогічно розрізнялися э та е; проривний ґ позначався як кг, міжзубні δ — як дъ і θ — як тъ. Ця система використовується й дотепер з незначними відмінностями. Український варіант абетки, запропонований тим же Білецьким раніше (в його статті 1970 року), не зажив популярності.
Крім загальногрецького лексичного тезаурусу, в румейській мові наявні цікаві архаїзми, успадковані від візантійського періоду (такі, що не збереглися в сучасній літературній грецькій), іноді навіть запозичені з латини. Так, румейське віглі́зу (дивлюся) походить від грецького (візантійської доби) βιγλίζω, яке в свою чергу пішло від лат. vigilo.
Природно, що за час довгого співіснування з кримськими татарами в румейській мові з’явилося багато тюркізмів, а за останні двісті років — також запозичень із української та російської. Приклади тюркізмів: хутхарае́ву, хутхараі́зу < хуртармах < тур. kurtarmak; биритет < тур. bereket; дуґу́ш (війна) < тур. dögüş (бійка).
Серед українізмів; кува́лс < коваль, рушни́к < рушник, мо́рква < морква. Росіянізми переважають над українізмами і в останні десятиріччя витісняють їх. Так, замість виде́лка стали казати ви́лка, замість узва́р — кампо́т тощо. Серед носіїв мови розповсюджена думка, що давні українізми — це нібито питомі грецькі слова.
Особливо великих масштабів приплив російських запозичень набув у період коренізації. В монографії, присвяченій проблемі літературної мови греків Радянського Союзу, наведено цікавий аналіз фрази з газети «Колехтивістис» (число 30 від 23 травня 1933): «Στό ποςιόλοκ Κιρίλοβκα το παρτινι γιατζέικα πρέπι ακόμα τι άλο πολά να ςικόςι το τακςικό-τυ ςατχτλίχ». Тут слово ποςιόλοκ запозичено з рос. посёлок, γιατζέικα — рос. ячейка, πολά — грецьке (димотичне) «багато», ςικόςι (σηκώσι) — «піднято», τακςικό (ταξικό) — «класове», а ςατχτλίχ — це татарське «пильність»[18]. Інші приклади тогочасних запозичень з димотики та російської наведено в статті «Колехтивістис», розділ «Особливості змісту».
Урумська мова — тюркська мова греків Приазов'я.
Сучасне професійне дослідження урумської мови було розпочато в 50-х роках 20 століття викладачами і студентами кафедри тюркської філології Ленінградського державного університету. Значний внесок у вивчення урумської мови вніс Олександр Гаркавець, який видав урумський словник. Наприкінці минулого століття почали друкуватися урумською мовою письменники Валерій Кіор і Віктор Борота. Існував також факультатив з вивчення урумської мови у селищі Старий Крим, який вів Валерій Кіор[1].
Грецьке населення Приазов'я поділяється в лінгвістичному відношенні на урумів-тюркофонів та румеїв-еллінофонів. Щодо греків-тюркофонів, то урумська мова Північного Приазов'я об'єднує чотири діалекти, які відображають складні етноісторичні процеси. Їхня класифікація, у залежності від впливу різних мовних елементів, виглядає таким чином: кипчацько-половецькі говори розповсюджені у селах Велика Новосілка, Старобешеве, Мангуш; кипчацько-огузькі — Старомлинівка, Багатир, Улакли; огузько-кипчацькі — Гранітне, Староласпа, Комар, Старогнатівка; огузькі Маріуполь, Старий Крим. У побутовій мові жителів кожного урумського села є свої особливості. Діалекти греків-тюркофонів зберігають лексичні релікти, тому являють інтерес для дослідників мови та етнічної історії маріупольських греків.
Сучасна урумська мова представлена серед компактного грецького населення у 29 селах Донецької області, в одному селі Запорізької області й у місті Маріуполь. За підрахунками дослідниці І. Пономарьової та згідно з Всеукраїнським переписом населення 2001 року, чисельність приазовських урумів становить близько 40 тис. осіб.
Греки-тюркофони називають себе греками, але їх більш давнім ендоетнонімом є термін урум (виник на території Малої Азії, набувши поширення у Криму). Походження його пов'язане з терміном рум, який впровадили турки-мусульмани (сельджуки) для позначення жителів Османської імперії, які сповідували православ'я і спілкувалися грецькою мовою. Греки, які розмовляли тюркською мовою, набули екзоетноніму уруми. Із часом вони й самі себе почали так називати. По суті, назви урум і рум — ідентичні терміни. Грецькі дослідники вважають, що етимологія цих термінів походить від слова «Ρωμαίος» — ο κάτοικος της Βυζαντινής Αυτοκρατορίας, але з урахуванням фонетичних особливостей тюркської мови: найбільш характерними типологічними рисами тюркських мов у розділі фонетики є сингармонізм та відсутність на початку слів сонорних р, л, м, н.
На сьогодні серед урумів існують такі етноніми: урум — грек; урум алхи грецький народ; урумнух — греки, уруми, грецьке населення; урумлар — стає греком. У 2001 році у рамках дослідження етнічного самовизначення та сучасної мовної ситуації було обстежено населення сіл Мангуш, Старий Крим, Старомлинівка (Кременівка), Гранітне (Карань). У цих селах на питання «Вкажіть вашу національність» уруми переважно записали себе греками (72%), рідше — урумами (19%) і частково (9%) греко-татарами. На відміну від греків-еллінофонів, зазначені вище терміни розповсюджені в усіх урумських селах.
Згідно з польовими дослідженнями, свою мову уруми Приазов'я називають урум ділі (села Бешеве, Великий Янісоль, Карань, Ласпа, Старий Крим) або урум тілі (села Багатир, Старогнатівка, Карань, Комар, Улакли).
Крім фольклору, який частково перетинається з кримськотатарським та румейським, з'являється також невелика авторська література урумською мовою (наразі представлена фактично трьома поетами — це Віктор Борота, Валерій Кіор та Кирикія Хавана)[2]. В Донецьку виходить літературний альманах греків Приазов'я «Утренняя звезда» (рос.) — «Сабаты йылдыз» (урум.) — «Пирнешу астру» (румейс.).
Информация о работе Цаконська, понтійська, румейська та урумська мови