Історичні передумови виникнення та джерела формування української культури

Держава антів проіснувала три сторіччя - від кінця IV до початку VІІ ст. Вона впала під навалою тюркських племен аварів. Однак в середині VII ст. слов'яни почали звільнятися з-під влади завойовників. У процесі розкладу первіснообщинного ладу серед східних слов'ян формуються племінні союзи. Автор «Повісті временних літ» називає такі племена, від яких походять українці: поляни жили на правому березі Дніпра, біля Києва; сіверяни - над Десною і Сеймом; древляни - між Тетеревом і Прип'яттю; дуліби або бужани - вздовж Бугу (їх називали також волинянами); уличі - над Дністром і Бугом; тиверці - між Бугом і Прутом; білі хорвати - на Підкарпатті[6]. Серед усіх українських племен провідне значення набувають поляни з центром у Києві, на яких у VII ст. вперше поширюється назва «Русь».

У питанні походження етноніма «Русь» існує багато гіпотез. З них найважливіші дві: варязька і автохтонна. Перша базується на припущенні, що «руссю» фінни називали одне з племен норманів - шведів. Але М. С. Грушевський довів, що у Скандінавії ніколи не ототожнювали варягів з «руссю». Русь для них була чужою землею. Навпаки, існує багато підстав, щоб вважати, що назва «Русь» місцевого походження. Це доводять арабські джерела. Зокрема, сирійський письменник «псевдо-Захарій» вже у 555. р. згадує про «русь», «як рослий могутній народ», що жив приблизно в Придніпров'ї. Жодне східне джерело не ототожнювало русів із скандінавами. І в грецьких джерелах, з приводу нападу Русі на Царгород у 860 р., їх названо росами або скіфами, а не варягами, яких греки добре знали. Назви річок в Україні (Рось, Роска та ін.) також свідчать, що назва «Рось» місцевого походження. Пізніше, в XI - XII ст., термін «Русь» був синонімом Київського князівства.

Таким чином, стародавня слов'янська культура на українських землях формувалася протягом тривалого часу, і в даному процесі значну роль відігравали, з одного боку, традиції автохтонних народів - передусім антів, з іншого - культурні зв'язки з сусідніми народами. Ця культура характеризується цілісністю й самобутністю. На її основі виникла культура Київської Русі.

Культура, як відомо, є визначальним фактором формування і розвитку етносу. Саме у народній культурі (традиційному способі життя і виробництва, системі духовних, естетичних і етичних цінностей, мові тощо) знаходиться «генетичний код» етносу. Український етнокультурний масив існував у складі давньоруського народу як суперетнічної спільноти вже від початку утворення Київської держави і зберігав свої особливості протягом усього часу її існування.

Процес формування українського етносу зі своєю свідомістю та етнодиференційними ознаками прискорюється у другій половині XII ст., коли внаслідок феодальної роздробленості послаблюються доцентрові сили Київської держави та поглиблюються етнокультурні відмінності між Південною та Північною Руссю. Під 1187 роком в Іпатіївському літописі міститься перша згадка про Україну.

У 983 р. на пагорбі Теремного палацу князь Володимир звів каплицю, де стояли дерев’яні скульптури - ідоли Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Сімаргла та Мокоші. Мабуть, вони й були головні у слов’ян.

 

Цікаво, що Хорс (Хорос) - бог східного, як вважають, походження - бог сонця, а Мокош - богиня фінно-угорського походження.

 

Тобто стародавній слов’янський пантеон був досить складним і  включав не тільки різноплемінних богів, а й богів різних народів, у  чому відобразилося геополітичне положення  Русі - “на перехресті” континентів, культур, релігій.

 

Були у слов’ян і  різні форми язичницької обрядовості. Обряди були пишні, театралізовані. Їх елементи збереглися і в християнську епоху.

 

Наприклад, і досі східні слов’яни мають звичку залишати кілька невижатих стеблин у дар Велесу - так звана “Волосова борода” (або “Власієва борода”).

 

У зодчестві на хатах  зображені півники або птахи, коні на гребені - це обереги, амулети.

 

А скільки пісень і казок  присвячено горобині, березі, сосні  як тотемним деревам для язичників. Язичництво не виділяє людину з природи.

 

І досі збереглися свята  на Івана Купала - це, за язичницькою  міфологією східних слов’ян, головний персонаж свята сонцестояння (ніч  з 23 на 24 червня). Під час цього  обряду Купала (а це лялька, або опудало) спалюють або топлять, потім запалюють  священне  багаття (вогнище), стрибають  через нього: від висоти багаття  й стрибка залежить висота хлібів. Цей ритуал мав забезпечувати  родючість. Сама етимологія імені (від  дієслова купати, та індоєвропейського  кореня “кйр” - кипіти) відобразила зв’язок купальських обрядів із вогнем (тобто сонцем - звідси колесо як атрибут цього обряду) і з водою, які виступають у цих обрядах як брат і сестра. За купальськими міфами, брат і сестра скоїли інцест - кровозмішення. Цей шлюб сестри і брата втілився в символі всього свята (яке ще зветься “Іван Травник”) - квітці “Іван-та-Мар’я”. Вважається, що трава в цю ніч більш цілюща, а квітка папороті розкривається там, де знаходиться скарб, і той, хто знайде квітку, зможе знаходити скарби. Про це написано багато пісень, легенд, казок, повість Гоголя “Ніч на Івана Купала”.

 

Слов’яни будували багатокупольні дерев’яні язичницькі храми, але  це було, перш за все, місцем зберігання ритуальних речей, яким поклонялися. Самі ж обряди супроводжувалися співами  і танцями.

3.Матеріальна та духовна культура східнослов’янських племен дохристиянської Русі

Період раннього середньовіччя  для Центральної і Східної  Європи — це час формування великих  слов'янських об'єднань, зародження й утвердження слов'янських держав, формування слов'янських мов і  національних культур.

 

Уже в V—VI ст. на території  сучасної України сформувалось два  великих слов'янських об'єднання  — склавши та анти. Щодо останніх, то ще наприкінці XIX ст. М. Грушевський  висловив гіпотезу, згідно з якою термін «анти» є тогочасною назвою українців.

 

Основою економіки антських племен було орне землеробство з відповідним  набором реманенту: сохи, плуги із залізними наконечниками, серпи  та кам'яні жорна для виготовлення борошна. Поряд з хліборобством  існувало тваринництво у формі приселищного стада. Археологи знаходять також і ремісничі майстерні — залізоробні, ковальські, гончарні. Господарський поступ сприяв змінам у соціальній структурі тогочасного суспільства й зумовив зародження державної структури й формування перших політичних об'єднань, хоча і не досить досконалих.

 

Пізніше, за літописними  даними, відомо вже 14 різних племенних груп, що об'єднуються в союзи — княжіння, створюючи передумови для виникнення східнослов'янської державності та розвитку культури.

 

Тривалий час в тлумаченні причин походження слов'янських народів, у тому числі й українського, перевага надавалась міграційним процесам; роль і значення аборигенного чинника  замовчувалась або зводилась  до нуля. Всі набутки слов'ян на терені культури розглядали як випадкове явище.

 

Аналіз культурологічних, археологічних, історіографічних джерел, пам'яток історії та культури, які  подарували сучасникам земля і народ  України, дає підстави зробити висновок: відбувалась безперервна зміна  численних поколінь, кожне з яких освоювало і користувалось усіма  здобутками культур своїх попередників, робило свій внесок у культурну спадщину. Тільки в І тис, н. е. українські землі  майже шість століть були ареною наступального руху різних народів. Проте, як зазначає Н. Полонська-Василенко: «...хоч яка жахлива бувала навала, вона не винищувала всього населення. Не було миті, коли б поривався зв'язок між ...носіями старої та нової культури... від неолітичної трипільської культури до Української держави»*.

 

Реміснична та побутова культура східних слов'ян. Знахідки залишків сільськогосподарських знарядь праці та зерен культурних злаків, дані етнографії, писемні свідчення вказують на те, що основою господарства східних слов'ян було землеробство. Поряд з ним існували скотарство та промисли: мисливство, рибальство та бортництво. Останнє відігравало значну роль у житті слов'ян.

 

З ремесел були поширені виготовлення заліза та металообробка. До VIII ст. рівень залізоробних горнів та ковальського реманенту був ще недосконалим. Хоча якість отримуваного металу (криці) була невисокою і потребувала  додаткової обробки, проте вона цілком була придатна для виробництва основних знарядь праці, предметів побуту, зброї.

 

З VIII ст. у слов'янських  племен спостерігається деяке піднесення ремесла. Відбувається відокремлення  металургії від ковальської справи, з'являються невеликі виробничі  центри. Нова технологія, під впливом  алано-болгарських племен Хазарського каганату, вела до подальшого підвищення продуктивності праці, зростання диференціації та спеціалізації виробництва, прогресу всієї економіки.

 

Такі види ремесел, як гончарство, прядіння, ткацтво, обробка шкіри, каменю, дерева, за умов натурального способу  життя залишались здебільшого в  межах родинного промислу, задовольняючи  потреби сім'ї.

 

Одним з елементів матеріальної і духовної культури людського суспільства  є житло, яке відігравало надзвичайно  важливу роль у житті людини. Тому в давніх українців будівництво  будинку, вибір місця були регламентовані великою кількістю обрядів і  ритуальних дій.

 

Основним будівельним  матеріалом у наших предків, як і  в інших; народів Європи, було дерево. За етнографічними даними, що сягають; глибин століть, відомо, що східні слов'яни  ніколи не ставили будинки: там, де колись був шлях, чи там, де знайдено останки  людини, де людина була поранена звіром чи ворогом. До наших днів дійшла велика кількість різноманітних способів гадання при виборі конкретного  місця для будівництва: висівання  зерна, маніпуляції з водою, горщиком, вовною та ін.

 

Характерним для всіх слов'янських  жител є те, що вони заглиблювались у землю на 30—80 см, а іноді й  більше, доти, поки не траплялись тверді материкові основи. Потім робились зруби з дерева, дахи покривались  деревом або соломою. У такому житлі взимку було затишно, а влітку — прохолодно. Обов'язковим атрибутом  слов'янської будівлі була піч, яку  складали з каменю або глиняних блоків.

 

Важливе місце в системі  культури будь-якої етноісторичної спільності має набір посуду, який втілює в  собі етнічні особливості, естетичні  смаки людей, рівень культурного  розвитку. Посуд відбиває традиційність  культур, пов'язується з цілою системою звичаїв.

 

 

Говорячи про традиційний  посуд русичів доби середньовіччя, слід мати на увазі не лише глиняні  вироби, а й дерев'яні. Різноманітні дерев'яні миски, чарки, ступи, відра, діжки, а також берестяні вироби, безумов-, но, були в широкому вжитку, але не збереглися.

 

Керамічний посуд характеризується наявністю кількох типів посуду: різних горщиків, мисок, сковорідок, кухлів, які ставили в піч з невисоким  склепінням. Це виділяє посуд наших  предків від начиння інших  народів, які користувались котлом, підвішеним над вогнищем. Зазначимо, що форми горщиків, мисок, кухликів при очевидній одноманітності мають  у кожному регіоні свої особливості. Так, у середньодніпровському регіоні  найпоширенішими були високі біконічні горщики. На Поліссі їх майже немає. Тут основним був посуд з високо піднятими округлими плічками. У Верхньому Подніпров'ї рідко трапляються кухлики, які поширені в інших регіонах.

 

Сучасна наука має небагато даних щодо характеристики одягу  східних слов'ян, оскільки панував  обряд спалення небіжчиків. Можна  припустити, що основні риси костюма  були близькі до селянського одягу  доби Київської Русі, для реконструкції  якого збереглися металеві деталі (фібули, пряжки, бляшки) та фрески. Люди на них  зображені в сорочках з вишитими манишками, довгими рукавами, в гостроносих  постолах. На думку етнографів, такі елементи традиційного одягу, як тунікоподібна  сорочка, одяг типу плахти, набірні  пояси, прості ювелірні прикраси, постоли, сягають ще більш віддалених часів. Одяг такого типу був поширений і  серед інших народів Європи.

 

Релігійні вірування слов'ян. Уже зазначалася роль релігії  в розвитку мистецтва, науки, моралі в історії середньовіччя усіх народів. У східнослов'янській релігії яскраво відображені дві риси, найбільш характерні для землеробських племен раннього середньовіччя: обожнювання сил природи в різноманітних, формах і культ роду. Ранньою дохристиянською релігією в праукраїнців був язичницький політеїзм, або багатобожжя, що являв собою нашарування різних вірувань досло-в'янських епох. Східні слов'яни уявно населяли природу численними фантастичними божествами — русалками, берегинями, лісовиками, водяниками та ін.

 

У язичницьких віруваннях своєрідно поєднувались народна  фантазія та знання людини про світ, віковий досвід поколінь, що проявився  у правилах етики, естетики, моралі. У народній поетичній творчості  вищі сили — боги мали людську подобу, але були наділені більшою силою, більшими вміннями, можливостями і  розумом. Поряд з позитивними  живуть герої негативні. Вони доповнюють перших, відтіняючи їхні найкращі риси.

 

Пантеон язичницьких богів  формується на базі матеріалістичних уявлень. Так, на першому місці стояв  Вседержитель, узагальнюючий Бог, він  же батько природи і Владика світу, волею якого тримається доля всього і всіх. Далі йдуть бог світла Сварог та його син, особливо шанований  на Русі, Дажбог, Хоре чи Сонце. Це зумовлено тим, що сонце було життєдайною силою всього живого на Землі.

 

Особливо вшанованим був  бог грому блискавок Перун, ім'я  його в перекладі зі старослов'янської  означає «грім», з грецької —  «вогонь». Вирази «Перун вбив», «Перунова  стріла» свідчили про його необмежену силу. Дві сили йшли поруч з людиною  — Білобог і Чорнобог, що уособлювали добро і зло. Один був народжений світлом, інший — пітьмою; перший будував, другий — руйнував.

 

Особливо шанували жіночі божества. Слов'янські богині, починаючи  від Матері-Землі, були дуже популярні  у віруваннях і відображали природну першість усього живого на Землі. Поряд  з чоловічим Аадом-Живом завжди стояло жіноче Лада-Жива, зображення її було символом життя: немовля, повний колос, дивоквітка, виноград або яблуко.