Валерій Шевчук як дослідник українського літературного бароко

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧОРНОМОРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ПЕТРА МОГИЛИ

ІНСТИТУТ ФІЛОЛОГІЇ

                                      Кафедра української філології, теорії та історії літератури

Валерій Шевчук як дослідник українського літературного бароко

Доповідь

з «Барокові джерела української літератури XIX – XX ст.»

студентки 347 групи

спеціальності 6.030500 «Українська мова та література»

Луцької Анастасії Русланівни

Перевірила –

                                                                                     к. філол. н., доц. Береза І. Ю.

Миколаїв 2015

   Творчість Валерія Шевчука презентує особливе заглиблення в історію української культури. Вагоме місце в сфері наукових зацікавлень посідає бароковий пласт української літератури. Пошук національної ідентичності українського літературного бароко – одна з головних методологічних засад праць Валерія Шевчука, що зібрані у книзі «Муза Роксоланська». Активна дослідницька та перекладацька діяльність суттєво вплинула на реформування творчого методу письменника. Барокові літературні традиції у творчості Валерія Шевчука досліджувало багато науковців. Л. Тарнашинська, зокрема, приходить до висновку, що екзистенціальна природа героїв Валерія Шевчука виразно барокова. Необарокові знаки культури у текстах письменника, на думку Н. Городнюк, презентують постмодерну стратегію культуротворення. Незважаючи на порівняльну специфіку цих досліджень, помітно, що домінантними критеріями визначення екзистенційної поетики та належності творчості Валерія Шевчука до «прози культури» є виявлення поетично-риторичних, філософських та морально-етичних знаків барокової літератури.      Дослідження та переклади Валерія Шевчука не просто розширюють чи поглиблюють знання про літературу XVI – XVIII століть, а значною мірою відкривають забуті й невідомі сучасному читачеві імена. Літературні твори розглядаються з погляду розвитку жанрових форм, а також як писемні експлікації конкретних соціально-історичних та культурних подій. З'ясування джерел та зв'язків поміж текстом та історичним контекстом – одна з ключових засад. У цьому сенсі його наукова модель близька до традицій «старої» школи, яка своє завдання бачила у збиранні, публікації та історіографічному описі літературного матеріалу.

   Подібно до І. Франка, М. Грушевського, С. Єфремова, проблематику вивчення давньої літератури наприкінці 90-тих XX століття Валерій Шевчук пов'язує з «повстанням Української держави» та потребами «національного самопізнання». Праці Валерія Шевчука мають «людино-центричний» характер, себто конкретні персоналії визначають історичне форматування літератури, а біографічний та філологічний підходи до вивчення історії літератури визначають методологічну стратегію багатьох його праць.

Спроби   відтворення   внутрішнього життя українських письменників XVI-XVIII століть – це авторські версії «психоісторії» бароко. Помітно, що в цьому плані дослідник спирається на власну інтуїцію, викладає особисті припущення і здогади. Такі риси часто надають працям Валерія Шевчука суб'єктивності,  що  спонукає  відносити  їх  до  «белетризованої  есеїстики» (П. Білоус).

Способи відтворення та осмислення поліфункціонального для автора-дослідника світу бароко утворюють корелятивний кількарівневий комплекс. На першому рівні відбувається реконструкція культурно-мистецького світу шляхом внесення до своїх праць багатьох історичних фактів, переклад сучасною мовою творів барокової літератури. Другий рівень – виявлення найхарактерніших, на думку дослідника, барокових явищ. Визначальними тут є особливості сприймання й тлумачення комплексу історико-літературних фактів. Третьою формою осягнення бароко виступає художня інтерпретація, уявне створення за допомогою образних структур, досвіду знавця літератури того часу картини світу з визначенням у ній місця Людини, Бога, Розуму і т. д. Це рівень творчої інтерпретації, сучасного інтуїтивного відтворення світоглядної системи та історичної атмосфери бароко. Взаємонакладання рецепції в межах «історія-текст» визначає методи досліджень Валерія Шевчука і нагадує ампліфікований переклад. Мовні вираження конкретних барокових творів розглядаються як відкриті системи простору знаків зі схованими кодами прочитання. Валерій Шевчук наголошує, що намагається описати лише «свою версію такого прочитання». Інтерпретація текстів переповнена аналогіями, зіставленнями, які дослідник віднаходить, спостерігаючи за розвитком і традиційністю конкретних жанрів, тем, символів.

Стратегія Валерія Шевчука виразно спрямована на легітимацію повноцінності української літератури, зокрема барокового періоду. У різних працях дослідник постулює низку доказів: багатомовне функціонування літератури реалізувало культурні та інтелектуальні потреби різних сфер і станів українського соціуму; література творилася в конкретних осередках та школах (Київській, Києво-Чернігівський, Почаївській, Острозькій); мала розгалужену систему жанрів; динаміку розвитку (раннє, розвинене, пізнє бароко); сфери «побутування» («високе», «середнє», «низьке»); формальну, тематичну та стильову своєрідність; національну специфіку; широке коло талановитих та ерудованих авторів.

У типологічних узагальненнях Валерія Шевчука барокові тексти – вишукані, складні інтелектуальні конструкції, семантичні та семіотичні глибини яких відтворюють «лабіринти» людського розуму. Головними ознаками, що виражають таку стилістичну своєрідність, є: «ускладнена образність», «творення химерних композиційних структур», заміна прозаїчного викладу «словесно-фігурним (химерно-викрутасним)», «орнаментування» ускладнених композиційних структур, «підтекстові, кількаплощинні читання, творення на трьох рівнях: високе, середнє, низьке бароко». Своєрідність бароко, за Валерієм Шевчуком, проявляється у багатозначності тексту, можливості його кількарівневого прочитання, в амбівалентності. Розгортання барокових концептів породжує перспективи нових тлумачень, відкриття протилежних до попередніх семантичних площин. Ці ознаки Валерій Шевчук узагальнено стягує в «явищі прообразності».

Українські письменники XVI – XVIII століть вирізняються в оцінках Валерія Шевчука особливим ставленням та розумінням природи мови і своєрідною філософією. Відповідно до наміру простежити початки традиції, що визначили характер барокової поетики, Валерій Шевчук пов’язує активне використання метафоричних, алегоричних форм в літературі XVI – XVIII століття з «архаїчною поетикою» символічного тлумачення світу. Досліджуючи барокову поезію, драму, прозу, Валерій Шевчук приходить до висновків, що жанрові форми літератури творилися на основі попередніх та мали синкретичну, взаємоперехідну природу: поетичні жанри часто абсорбували елементи драми, проза – поетичні, і навпаки. Питомою рисою досліджень Валерія Шевчука є увага до ідеологічного підґрунтя барокових прийомів та прихованих ідейних концептів. Опозиція «високе-низьке» стає формулою відображення соціальної аксіології станових груп.

Окрім суто формальних, поетичних, стилістичних відмінностей цих різновидів, Валерій Шевчук акцентує на морально-етичних, релігійних, естетичних та філософських розходженнях.

Таким чином, типологізація ознак барокової літератури Валерія Шевчука, як правило, збігається з тими, що маємо в інших дослідницьких працях. Водночас Валерій Шевчук пропонує власне номінування окремих ознак та вдається до синтетичних «стягнень» стилістики та поетики (прообразність, алегорично-анімалістична поетика).

Особливої уваги заслуговують ті моменти, які представляють новаторське пізнання й трактування феномену бароко. До таких, на нашу думку, варто відносити «універсальну картину світу в творах письменників XVI - XVIII століть», що сконцентровано навколо моделей відображення «дійсності», та функціонування багатомовного соціопростору того часу, які суттєво доповнюють, розширюють і уточнюють епістемологію українського бароко.

Проблема виявлення іманентного барокового образу світу – такого, що фасцинує присутність споріднених форм відтворення «буттєвої реальності» в системі художніх текстів, є однією з центральних для дослідницького дискурсу. В науковій літературі знаходимо велику кількість означень для номінації принципів відображення в поетиці бароко: символічність, метафоричність, алегоричність, «відкритість тексту», антитетичність і т.д. Спільним у цьому випадку, є переконання, що текст приховує додаткові семантичні шлейфи. Типологічний огляд корпусу барокових творів спонукає Валерія Шевчука до виділення наявності в них моделювання універсальної картини світу, в основі якої лежить принцип «зміщення», взаємозаміни частковим цілого, що нагадує розширену метонімію. Локалізування універсуму в межах тексту, таким чином, стає головною наративною стратегією.

Бароковий універсалізм проявляє себе і в багатомовності літератури. Валерій Шевчук складає детальну уніфіковану таблицю мовного функціонування (латинська, польська, російська, різні варіанти української) з вказівками на період використання, жанрові межі, що, зрештою, також презентується як універсальність картини мовного світу.

Функціонування в межах барокового культурно-мистецького простору кількох мовних варіантів порушувалось лише принагідно у працях Івана Вагилевича, Івана Франка, Михайла Возняка. Увесь період XVI – XVIII століть, як правило, обмежувався вибором єдиномовних творів і в такий спосіб інспірував неповний розгляд літератури того часу. Отже, виявлення багатомовності літератури XVI – XVIII століть, впорядкування та систематизація її форм – дослідницька ініціатива Валерія Шевчука.

Опрацювавши матеріал,  доходимо до висновку,  що  студії Валерія Шевчука вражають концентрацією фактологічного матеріалу, ґрунтовним і компетентним аналізом першоджерел і є тією експлікацією, що опирається на динаміку розвитку літературного процесу, дослідження його парадигми. Окремі ідейні та формальні зв'язки, що прокладає Валерій Шевчук поміж бароковими творами та відповідними їм поетико-риторичними схемами і фольклором, старокиївською літературою, розкривають вагомість «пам'яті» тексту та культури в його концепції.

Уривки з інтерв’ю

Відомий український письменник, інтерпретатор українського літературного бароко Валерій Шевчук розповів учасникам програми kmbs  «Непрактичні» речі для управлінців» про те, чому українське бароко є унікальним явищем. А також поділився прикладами найвидатніших інтерпретацій, думками про Григорія Сковороду та іншими. 

• Розкажіть, будь ласка, чим Вас цікавить творчість Григорія Сковороди і чому?
• Я зацікавився Сковородою, коли мені було 17 років. Мені потрапила до рук книжка Балія «Сковорода – український мандрівний філософ». Коли я її прочитав, у мене повністю перебудувалось світобачення. Відтоді я став сковородистом. Переклав на сучасну мову половину його творів. Дуже багато міфів ходить навколо Сковороди. Кажуть, що це був якийсь ледве не жебрак, який ходив по дорогах, грав на сопілочці і просвіщав народ. А насправді Сковорода був дуже різнобічною людиною. Він співав у царській капеллі і очолював один із крилосів. І грав він не на сопілочці, а на італійський флейті зі слонової кістки. І, може, він і балакав з кимось із народу, але, фактично, він мав стосунок до тодішнього елітарного середовища України, яке згодом заснувало Харківський університет. Сковорода значною мірою опирався на античну філософію, зокрема на Аристотеля. Але це – не запозичення, а оригінальна інтерпретація.
• Дуже цікаво. Тож, давайте тоді поговоримо про українське бароко? Розкажіть у чому полягає його відмінність і особливість. Чому ним цікавиться усе більша і більша група вчених?
• В Україні ідея бароко була надзвичайно поширеною і фактично закладена в основу художнього мислення. Є італійське бароко, польське – а є й українське, яке творилось саме на нашій землі. Зразок був узятий із Західної Європи, але при інтерпретації цього явища було створено нове явище. У жодного народу, який будував у стилі бароко, немає стилю, подібного нашому. Він унікальний. Мало хто знає, що Мазепа жив у Західній Європі і вчився там архітектурі. В Україні він особисто давав завдання будівникам і розповідав, як робити різні деталі, скажімо, портики.  Це були найдокладніші інструкції. Це пояснює, чому українське бароко таке багате і дивовижне. Мазепа очолював козацьку державу. Тому це було не меценатське діяння, а суспільне. І результатом стало не просто запозичення, а інтерпретація. Взагалі в українців є дивовижна риса. Вони довгий час жили в європейській культурі, але, можливо, тому що сповідували не римо-католицьку, а православну віру, то при засвоєнні певних культурних форм з Європи вони давали їм власну редакцію чи інтерпретацію. Навіть сьогодні всі ми інтерпретуємо. Наша освіта – це теж інтерпретація. Ми беремо чужі знання, перетравлюємо їх, щось змінюємо…   
• А чи можете ви навести практичний приклад інтерпретації в літературі?
• Найблискучіша та найдивовижніша інтерпретація, яку ми маємо,  –  це твір «Енеїда» Котляревського. Ясно, що Котляревський читав Вергілія і йшов від нього. Є навіть докази, що він читав і тих авторів, які «перелицьовували»  Вергілія. Але він дав настільки оригінальний зразок інтерпретації, що фактично створив не один твір, а два. Це можна порівняти з вертепною хаткою. На нижньому поверсі грали прості народні сценки, а на верхньому йшлося про царів, державу, проблеми. Котляревський цю вертепну хатку перекинув догори ногами. Зверху пустив гумористичний і легковажний, можна сказати простацький, стиль. А всередину заховав великий підтекст. Як то кажуть, «розумний зрозуміє, а дурному не треба». Але Котляревський не забув і про «дурного» – і написав той верхній, простацький шар. Взагалі, система підтекстів – це одна з форм літературної інтерпретації. Іде запозичення сюжету, імен героїв, але твір будується так, щоб читач побачив реалії свого часу. Самостійний твір виростає на основі класичного, відомого твору – так само, як це відбувалось і з філософією. Котляревський написав свій твір на початку 90-х років 18-го століття. А у 80-х роках було знищено козацьку державу російським урядом. Тому можна казати, що «Енеїда» – це відгук на цю страшну драму українського народу. Але Котляревський не міг про це написати прямо, тому створив твір для тих, хто не розуміє усіх цих історичних складнощів. А російські цензори в українських школах не вчились. Ті ж, хто знав історію, дуже добре розуміли підтекст. Під Енеєм Котляревський мав на увазі козацького ватажка, гетьмана. Він створив загальний образ гетьмана. Його люди – це троянці. За Котляревським, ясна річ, це козаки. Але чому він так зробив? Виявляється, що існувала багатовікова традиція – називати Київ Троєю, бо він дуже довгий час складався з трьох міст: Княже місто, Печерське місто та Поділ. Отже, троянці – означають українці. Мене зацікавило інше питання: чи мають і усі інші герої «Енеїди» свій підтекст? Виявляється, щоб це зрозуміти, треба добре знати історію. Наприклад, Дідона – це Польща.

Ми жили з нею довгий час в одній державі, Польща живилась українською землею і багатствами. Але коли писалась «Енеїда», Польща була розділена між трьома державами: Австрією, Пруссією та Росією. Це Котляревський описав словами «Дідона спалилася».  Ще один герой – цар Турн, він правив у Італії, де висадився Еней, щоб заснувати своє князівство. І між ними почалась війна, яка «точиться й досі». Я довго думав, хто такий Турн, аж доки не знайшов маловідому п’єсу, яка була написана ще до Котляревського. Там без жодної шифровки Турн означав російського царя. Тобто Котляревський розказав про вікове протистояння двох антагоністів: України та Росії. Яка мета була в Енея? Він хотів побудувати «біле місто»  – вимріяний образ своєї власної держави. В кінці «Енеїди» ми бачимо, що війна між Енеєм і Турном так і не знайшла розв‘язку. Але останні строфи говорять про те, що Котляревський вірив: ми своє «біле місто» таки збудуємо.

• Що ви скажете на те, що вас вважають письменником-модерністом?
• Я чув, що мене називають класиком. Але класик – це людина, яка будує свою поетику суто на античній основі, на відповідності нормам давньогрецької, давньоримської культури. Тому я не сприймаю, коли мене називають класиком. Я багато працював з історичними документами, і мені часто траплялись яскраві сюжети. Як письменник, я їх обійти не міг. Але писав вже у своїй системі, за своїм світобаченням – я належу до пізнього модернізму. Я ніколи не порушую історичної правди описуваних подій. Але я їх пишу у формі сучасного модерного роману, не архаїзуючи. Бароко теж використовувало класику, але воно її так інтерпретувало, що інколи майже не залишалось античних назв і понять. Крім того, іноді одна культурна епоха заперечувала іншу: середньовіччя було заперечене Ренесансом, бароко заперечувало Ренесанс, класицизм заперечував бароко…  Модернізм модифікував усі попередні літературні епохи. Ми знаємо неокласицизм, неоромантизм, необароко і т.д. Всі епохи модернізм освоїв і злив в одне культурне явище. Модернізм – це один із складних випадків інтерпретації.
• Охарактеризуйте кількома словами сам процес творчості, творчої діяльності?
• Я помітив, що коли готового писання збирається дуже багато, то воно починає тебе чавити. Від написаних творів потрібно звільнитись. Коли вони йдуть у світ, ти стаєш вільним і готовим до нової мистецької діяльності. Дуже важливо, щоб у письменника не було, як писала Ліна Костенко, «цензора в собі». Мозок завжди контролює те, що ти робиш – і це робить деформацію в творенні, накладає на нього певний шаблон. Чому сучасна література така «худосочна»? Бо вона творена машиною, писана на комп‘ютері. Немає в ній тієї живої енергії, яку може виробити лише людський організм. Тому я завжди пишу тільки від руки. А вже коли написано, і йде технічна робота – тоді користуюсь машиною. Я сумніваюсь, що письменнику треба зустрічатись з читачем. Автор створив твір, випустив його у світ – і той більше йому не належить. До читача твір вже приходить індивідуально.