Засоби милозвучності української мови

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 09 Мая 2013 в 20:07, реферат

Краткое описание

Зосереджуючись на милозвучності української мови, ставимо такі завдання: 1) визначити конкретні фонетичні параметри, які сприяють милозвучності або її забезпечують; 2) встановити, чи однакові ці критерії для носіїв різних мов; 3) вважати милозвучність суто науковим поняттям чи естетичним, чи тим і тим одночасно; 4) дати відповідь на питання, чи існує загальнолюдське розуміння милозвучності.

Содержание

Вступ
1. Дослідники милозвучності української мови.
2. Поняття «милозвучність».
2.1 Вокалічність української мови (власне її гучність)
3. Засоби милозвучності в українській мові.
3.1 Наголос
3.2 Уникання збігу однотипних за місцем і способом творення приголосних
3.3 Уникання збігів голосних
3.4 Художні засоби милозвучності мови
Висновок
Список використаної літератури

Вложенные файлы: 1 файл

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ.docx

— 36.71 Кб (Скачать файл)

План

Вступ

1. Дослідники  милозвучності  української мови.

2. Поняття «милозвучність».

2.1 Вокалічність української мови (власне її гучність)

3. Засоби милозвучності в українській  мові.

3.1 Наголос

3.2 Уникання збігу однотипних за місцем і способом творення приголосних

3.3 Уникання збігів голосних

3.4 Художні засоби милозвучності мови

Висновок 

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Як відомо, спостерігаються  певні відмінності у сприйнятті різних мов передусім їхніми носіями. Те, що українська мова відзначається  особливою милозвучністю, відомо здавна, і, здається, ніхто не сумнівається в цьому тепер, хоч найменше можуть про це судити самі носії української  мови, оскільки для них мова знаряддя щоденного спілкування, а не об'єкт  для спостереження. Але про красу  й приємність звучання української  мови є більш ніж достатньо  усних і писемних свідчень, у тому числі загальновідомих, і звичайних  іномовців, і видатних діячів, і фахівців, а з їхніх слів - і українців. Найвідомішими з них є мовознавець-славіст  І.І.Срезневський, поет В.Самійленко, В.Боденштедт та ін. Звуки в мовленнєвому потоці організовуються так, щоб їх легко було вимовляти, щоб вони були розбірливі для слухача і щоб гармоніювали між собою.  Усе це надає мовленню мелодійності,  приємного звучання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Дослідники  милозвучності української мови.

Ще в середині минулого століття видатний російський мовознавець-славіст І.І.Срезневський звернув увагу на високу музикальність української мови. Він писав: "Сила людей переконана, що ця мова є одна з найбагатших мов слов'янських, що вона навряд чи уважить богемській щодо рясноти слів та виразів, польській щодо барвистості, сербській щодо приємності, що це мова, яка навіть і у вигляді необробленому може стати нарівні з мовами обробленими гнучкістю і багатством синтаксичним, мова поетична, музикальна, мальовнича".

Подібно оцінив українську мову за її звучанням тогочасний поет і перекладач українських пісень німецькою мовою В.Боденштедт, який довго жив у Росії і багато подорожував по Україні. "Українська мова наймелодійніша й найголосніша поміж усіма слов'янськими мовами, з великими музикальними можливостями".

Спеціальну працю присвятив  дослідженню одного аспекту милозвучності української мови - урівноваженню вокалізму з консонантизмом - поет В.Самійленко. У ній він писав: "Відомо було досі, що вкраїнська мова своєю доброзвучністю займає одне з перших місць (може, третє або четверте) між усіма європейськими мовами. Цю думку дуже легко пояснити фактами фонетики...".

Перелік захоплених відгуків про красу української мови взагалі, і передусім її звукової вишуканості, звучності, музикальної граціозності, можна продовжити. Але нагадаємо ще тільки один факт. На конкурсі краси мов у 1934 р. у Парижі українська мова зайняла третє місце після французької і перської. Більшого поширення набула думка, що наша мова за милозвучністю йде після італійської.

 

 

 

 

 

 

 

2. Поняття «милозвучність»

Таки поняття «милозвучність» у мовознавстві по-справжньому не визначене й не вивчене.

У словниках і наукових працях милозвучність, що ототожнюється з евфонією, має, по суті, два термінологічних значення. По-перше, вона визначається як "добре, приємне, з погляду фонетичних і лексико-стилістичних норм певної мови, звучання окремих мовних елементів - звукосполучень, слів і словосполучень". З другого боку, милозвучність - це звукові засоби "підсилення виразності мови художнього твору внаслідок досягнення гармонійного добору звуків у тексті. Цій меті служать звукові повтори різних видів, алітерації, асонанси, ритмічність мови, а також уникнення важких для вимови чи неприємних для слуху сполучень звуків у фразі". До речі тут відзначити, що деякі лінгвісти розуміють евфонію (милозвучність) тільки в другому значенні (як стилістичний прийом). Див., наприклад, словник О.С. Ахманової або Д.Є. Розенталя і М.А.Теленкової. Логічно припустити, що вони не визнають першого розуміння означеного терміна. Підтвердженням цього є пряме висловлювання російського мовознавця М.М. Михайлова "Живучість уявлення про милозвучність одних мов і немилозвучність інших пояснюється тільки індивідуальними смаками і звичками мовців, а також традицією".

Неважко помітити, що перше тлумачення милозвучності стосується мови в цілому й увага акцентується на тому, як сприймається її звучання: позитивно - негативно, як приємне - неприємне і передбачає порівняння спостережуваної мови з іншою чи іншими. Друге тлумачення характеризує милозвучність як стилістичний прийом, побудований на використанні звукових засобів у конкретному художньому творі даної мови. Вони прив'язані до його змісту, покликані увиразнити його. Крім того, милозвучність у першому розумінні визначається, або правильніше так сказати, регулюється, орфоепічними нормами як неодмінною ознакою української літературної норми, у другому значенні - зумовлюється бажанням і потребою автора увиразнити текст твору.

У результаті попереднього розгляду нам видається доцільним увести в обіг два терміни: власне милозвучність, або просто милозвучність (для першого значення), і другий - це співзвучність (для другого значення).

Якщо співзвучність на матеріалі  конкретних художніх творів вивчалася  досить ґрунтовно, то розуміння милозвучності  лишається майже на рівні імпресіоністичних вражень людей, наділених розумінням красивого, тобто є скоріше естетичною категорією (Пор. наведені вище висловлювання про милозвучність української мови). Досі ще ніхто не виробив наукового доведення більшої чи меншої милозвучності - немилозвучності кожної окремої мови або її місця за цією ознакою в ряду мов.

Тим часом лише милозвучність, обґрунтована конкретними лінгвістичними чи акустичними  параметрами, стає науковим поняттям. І такі об'єктивні критерії є в  кожній мові, хоч оцінюються вони носіями певної мови та іншими мовцями неоднозначно.

Зосереджуючись на милозвучності  української мови, ставимо такі завдання: 1) визначити конкретні фонетичні  параметри, які сприяють милозвучності  або її забезпечують; 2) встановити, чи однакові ці критерії для носіїв різних мов; 3) вважати милозвучність суто науковим поняттям чи естетичним, чи тим і тим одночасно; 4) дати відповідь на питання, чи існує загальнолюдське розуміння милозвучності.

Як же вийти на ті об'єктивні  показники, які правдоподібно забезпечують сприймання української мови як приємної, звучної, наспівної? Для цього використаємо ті характеристики, які позитивно  сприймаються слухачами у музиці, співі, у тому ж мовленні, й дослідимо, чи наділена ними українська мова.

Виходячи з висловлювань і власних  спостережень, вважаємо, що милозвучність  української мови забезпечує передусім  гучність, яка має різноманітні виявлення: виразна повнозвучна вимова голосних і приголосних у сильних і слабких позиціях, порівняно невелика кількість збігів кількох приголосних, плавна акцентно-ритмічна структура слова, наспівна мелодика тощо.

2.1 Вокалічність української мови (власне її гучність)

Вокалічність української мови (власне її гучність) посилюють сонорні  приголосні (разом з голосними  вони складають 70%) та дзвінкі приголосні (особливо враховуючи незначне в цілому оглушення дзвінких у кінці слова  та в середині перед наступними глухими). Ці звуки в літературі прийнято називати голосовими.

Гучність - це цілком наукове поняття, яке, на думку деяких учених, з одного боку, рівнозначне з сонорністю, а з другого - дорівнює вокалічності. Справді, ці терміни майже тотожні, але тільки майже. Більшою чи меншою сонорністю (що залежить від участі голосу в творенні звуків) наділені і голосні, і приголосні. А вокалічність мови визначається кількістю голосних порівняно з приголосними в мовному потоці (не в системі!). За даними В.Г.Ветвицького, на кожні 100 звуків у фінській мові 51 голосний і 49 приголосних; в італійській - 48 голосних і 52 приголосні; у російській - 42 голосних і 58 приголосних; у німецькій - 36 голосних і 64 приголосних.

За підрахунками, у системі української мови голосні становлять 15,8%, приголосні - 84,2%. У мовленні (народнопоетичному, яке найбільш зберігає національні основи української мови) голосних - 45-46%. Добре видно, що українське народнопоетичне мовлення насичене голосними й справді близьке до італійського, мало перед ним поступаючись. Щоправда, в літературному мовленні українська мова під різними впливами багато в чому втратила свою вокалічність: кількість голосних у ній знижується до 42%, а кількість приголосних відповідно зростає - 58%.

Посилюють вокалічність мовлення (правильніше - регулюють її) розвинені в українській  мові паралельні лексичні й граматичні форми типу: у - в, і - й, у - в - уві - вві, від - віді - од - оді, з - із - зі, ся - сь, мо - м, ти - ть, би - б, же - ж. Пор.: був у  тебе була в тебе; був удома - буду вдома та ін.

Б) Вокальна гармонія (або гармонійна асиміляція, або дистантна асиміляція, або гармонія голосних)

Власне милозвучність (приємне  звучання) забезпечує також вокальна гармонія (або гармонійна асиміляція, або дистантна асиміляція, або  гармонія голосних). Це особливий вид регресивної асиміляції голосних у суміжних складах, який полягає в тому, що попередній голосний більше чи менше уподібнюється до наступного голосного. Гармонійна асиміляція властива передусім ненаголошеним голосним е, и, о. Так, ненаголошений е перед наступним складом з голосним високого підняття і, и або у більше наближається до й, ніж у позиції перед обниженими голосними. У свою чергу, ненаголошений и перед голосними нижчого творення, особливо перед а, е, - більше наближається до е. Ненаголошений о перед складом з наголошеним у також набуває відтінку у. Гармонійна асиміляція тісно переплітається з редукцією голосних (хоч вона й слабо виражена), накладаючись на неї й посилюючи її або послаблюючи, коли напрям дії обох явищ виявляється протилежним. Вокальна гармонія голосних робить переходи між звуками більш плавними. Вказівки про вплив дистантної асиміляції голосних в українській мові знаходимо у О.Брока, О.Синявського, М.Наконечного, М. Жовтобрюха та інших.

Українське мовлення характеризується широким мелодичним діапазоном із своєрідною, зосередженою на кінцевому (особливо відкритому) складі та на посилених, що регулярно чергуються з непосиленими (див. наведену вище формулу В.О.Богородицького), складах наспівною мелодикою, із своєрідними перепадами висоти тону. Щоправда, українська мелодика в плані її суто національного музикального характеру досі ще не досліджена точними методами. Наші висновки базуються на слухових спостереженнях та випливають із практичної роботи у вузі над постановкою української вимови (у іноземців) та її корекцією (у носіїв).

За свідченням музикознавців, саме в мовній мелодиці, що накладається на специфічну вимову звуків (передусім голосних), закладено основу національного співу: природно поставлена вимова, супроводжувана оригінальною мелодикою, сприяє глибокому, розлогому, вільному, спрямованому в далечінь звучанню. Отже, "секрет" музикальності української вимови слід шукати у її зв'язку з українською піснею. А сама пісня, неперевершена, чудова, вийшла з мови. Власне, українські пісні такі мелодійні і звучні тому, що в основі їх лежить така сама мова.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Засоби милозвучності  в українській мові

3.1 Наголос

Важливу роль у тому,  що українська мова звучить мелодійно, відіграють вільний рухомий основний наголос і побічні наголоси в слові. Вони ритмізують усне мовлення, надають йому співучості. Фраза,  як правило,  будується так,  щоб не стикалися між собою наголошені склади.  Якщо ж такий збіг неминуче стається,  то або один із наголосів зникає, або між наголошеними складами робиться пауза.

Простежимо, наприклад, як в  уривку з оповідання Григора Тютюнника “У Кравчини обідають”,  мова якого близька до розмовної,  чергуються наголошені й ненаголошені склади:

Після обіду Юхим одразу ж добрішає і стає ще лагіднішим і балакучішим, ніж завжди.

— Про що ж тобі на завтра врок задали? — воркоче до сина чи дочки

і гладить чуб або кіски.

— Про перпетуум-мобіле, тату.

— А що ж то воно таке?

— Вічний двигун, тату.

— Гм, — каже Юхим і надовго  замислюється. — Та й що ж, є такий

двигун?

— Немає, тату.

— Правильно, немає, — радіє Кравчина. — Нічого вічного немає.

— А ви, тату? — озивається Колько.

Юхим регочеться й каже:

— А я, синоцю, вічний. Я  — як той перепетмобіле! І ти підростеш — будеш вічним двигуном. Хто робить — той і двигун.

В уривку наголошені склади розділені одним або двома ненаголошеними складами.  Там,  де є більше,  ніж два,  ненаголошених складів,  як наприклад,  у поєднанні слів лагіднішим і балакучішим, посилюються побічні наголоси. Збіг наголошених складів стався тут лише в поєднаннях слів чуб або кіску (але в сполучнику або наголос у мовленні зникає);  двигун,  тату; що ж,  є; ви,  тату; підростеш — будеш (але ці наголошені склади відділяються один від одного паузами).

Информация о работе Засоби милозвучності української мови