Лицарський роман

Лицарський роман – розповідний жанр європейської середньовічної літератури, переважно віршований (вперше застосованим в англо-нормандських хроніках). Називається також «куртуазний роман». Лицарський роман в цілому знаменує початок усвідомленого художнього вимислу та індивідуальної творчості. Він становить вершину середньовічної оповідної літератури.

Лицарство культурно  озброюється. Лицарство прагне ствердити  свою гегемонію в суспільстві. Свор. легенда про те, що лицар є втіленням  всіх чеснот в суспільстві.

Лицарський роман –  велика оповідь фантастичного характеру  про надзвичайні пригоди, героїчні подвиги і кохання.

Соціально – історичне  завдання лицарського роману полягає у наступному

1) ідеологічне обґрунтування  феодального ладу 
2) ідеалізація феодального монарха 
3) створення і пропаганда військових, політичних, моральних та естетичних ідеалів феодального суспільства

Лицарський роман на перших порах відчуває на собі вплив  героїчного епосу (віршована форма  до 13 ст., потім з’являються монологи, в яких найчастіше аналізується душевний стан, і діалоги, які надають більшої динаміки сюжету.)

З’являється зображення зовнішності героїв (перші кроки  до створення портрету героя), опис обстановки, в якій відбувається дія (опис будинків, костюмів, озброєння, тварин, одиноких предметів).

Художнє значення лицарського роману – це перший крок до реаліст. зображення дійсності в літературі (відображення зовнішнього емоційного стану внутрішнього світу).

Особливості лицарського  роману такі:

1) Наявність любовної  тематики

2) велика кількість  авантюр (пригод) і прагнення лицаря  прославитися (герой іде на подвиг  заради власних інтересів)

3) наявність фантастики (фантастичні герої, фантастичні  елемент сюжету, гіперболізація)

Акцент переміщається  у внутрішній світ. Це крок до індивідуалізації героя.

Три цикли лицарського  роману

1) античний

2) бретонський

3) східно-візантійський

1) Романи античного  циклу базуються на сюжетах  з античної міфології, літератури, історії (в сюжеті і ідея  любові і ідея пригод). Зберігаються  імена героїв, деякі повороти сюжетів, але мотивація дій героїв відповідає вже середньовічній лицарській трагедії, історичні реалії зникають.Герої набувають рис середньовічних героїв.

2) Бретонський цикл  романів – найчисельніший. Джерело  – кельтський фольклор. Тут є фантастика, героїчні подвиги, мотиви кохання. Кельтські народні сказання дають чудову сюжетну першооснову, бо в них присутні і еротика і фантастика.

Одним із найпоширеніших жанрів куртуазної (від лат. — ввічливість, чемність — світська, придворно-лицарська середньовічна література у Франції та Німеччині XІІ - XІІІ ст.) літератури був лицарський роман. Творцями цих романів були поети, яких називали труверами (від франц. — вигадувати — середньовічний мандрівний епічний або ліричний поет і співець XX—XXV ст., переважно з північних провінцій Франції). Вони перебували на службі в замку магната, де високо цінували талант і мистецтво складати романи. Трувери писали про подорожі та пригоди лицарів, ідеалізуючи феодальний лад та дворянську верхівку. Сюжети творів запозичували з античної літератури або з легенд і переказів народів Західної Європи. Головними героями таких романів були мандрівні лицарі, що вершили подвиги в ім’я добра, честі та справедливості, прославляючи ними панну свого серця.

Куртуазний роман виник у другій половині XІІст., проте залишився близьким до епосу. Тут панували ті самі уявлення про честь, славу, сором і ганьбу, носієм яких виступав головний герой, який здійснював подвиги заради захисту і підтримки слабких. Разом з тим, на відміну від епосу, куртуазний роман створювався як заздалегідь підготовлена вигадка про різноманітні пригоди лицарів, їхні зустрічі з велетнями, карлами. Проте це не означало, що куртуазний роман переслідував розважальну мету, навпаки, його завдання було раціоналістичне і повчальне, передбачало збагачення епічного ідеалу шляхом його куртуазної модифікації. Ідеалом, до якого прагнули герої, став образ куртуазного лицаря — синтез героїчної доблесті, християнської любові, лицарської честі, галантних манер, вірності дамі серця, захисту слабких і ображених. Романи складалися з двох частин — попередньої і головної. У першій частині головний герой доводив своїми подвигами, що він гідний звання лицаря і куртуазного героя. Лицар долав перешкоди, здійснюючи подвиги. У подальшому розвиток сюжету полягав у відновленні внутрішньої гармонії персонажа, поверненні до ідеалу, але на новій сходинці, яка була вистраждана і збагачена досвідом мандрів, пригод і небезпеки. Отже, куртуазний роман став своєрідним різновидом роману випробувань. Від епосу він відрізнявся тим, що розкривав індивідуальну долю героя через його внутрішній світ. Зокрема, герой роману робив певні помилки, його вчинки були спрямовані не на покращання дійсності, а лише на усунення зла. Однак і світ ніяк не змінював героя, його моральних принципів та поглядів на дійсність. Романи були сповнені драматизму, проте не мали навіть натяку на трагедійність ситуації, не переростали у безвихідний конфлікт, оскільки між почуттям і обов’язком не могло бути непримиримого антагонізму. Отже, ці романи були цілком оптимістичними.

Лицарський роман описував пригоди і почуття шляхетного закоханого лицаря, з яким пов’язані  всі події роману. У сюжеті значне місце посідали подвиги героя  на честь Прекрасної Дами або заради захисту скривджених. Провідну роль відігравав мотив кохання. Лицарський роман перейняв від героїчного класичного епосу риси борця, захисника держави в боротьбі проти завойовників, безмежну відданість спільній справі, вірність сюзерену. Однак, на відміну від епосу, в лицарському романі з’явилися мотиви особистісних інтересів, увага зосередилася на особистості героя, поглибленому розкритті його характеру.

Джерелом лицарського  роману була усна творчість європейських народів і народів Сходу, а  також антична література.

За своєю тематикою лицарський роман поділявся на три великі групи:

1) романи на античні  сюжети («Про Олександра», «Про  Трою», «Про Фіви», «Про Енея»),

2) романи так званого бретонського  циклу («Трістан та Ізольда», «Артурівські  романи», «Про святий Грааль»)  і 

3) візантійський цикл («Флуар і Бланшефлор», «Перціфаль»).

1. 2.

Лицарський роман розвивається  в Пн. частині Франції десь у 12 столітті. Французький лицарський роман розвивається бурхливо і на довгий час стає зразком.

Менестрелі – жонглери, які жили при дворах повних вельмож, а не мандрували світом. Вони служили певному вельможі, проживали в його замку. Були поетами, співцями, музикантами, виконавцями особистих доручень сеньйора і його дружини, читцями лицарського роману. Вперше виникає книжка для розваги!

Віп виконує 2 функції:

• просвітницьку;
• розважальну.

Важливим елементом романної структури є описи, побудовані за правилами риторики. Через опису здійснюється зв'язок роману з латинської традицією. Їх оповідна функція в тому, щоб створити візуальний ефект; іноді результатом цього є ненавмисним "ефект реальності". Романне опис зазвичай має кумулятивний, перечислительного характер. Воно будується на співставленні деталей, наділених якісними ознаками, але без вказівки на їх обсяг і пропорції. Звідси – враження горезвісної "наївності", що виникає у сучасного читача.

З другої третини XII століття, у міру того як складалася форма роману, романне дія все частіше позначається спеціальним словом: "авантюра", пригода ( фр. aventure ). Авантюра – це певне правило розповіді: випробування, що займає своє місце в ряду інших випробувань і дозволяє "герою" просуватися до стану настільки зразкового досконалості, що воно саме по собі дозволяє відновити порушений громадський порядок. Авантюра ув'язана з послідовністю подій, віднесених до часу вигаданої історії. Авантюра розвивається в часі (історія), в просторі (подорож) і в свідомості. У другій половині XIII століття дія роману становить низка мужніх, але безнадійних вчинків, служіння всяку ціну тій справі, яку герой вважає гідним; авантюра позначає вже не невідоме подія, але невпевненість в результаті.

Прозаїзація роману починається з перекладання в прозі вже існуючих віршованих романів. Першим ця доля спіткала, мабуть, "Йосипа Аримафейського" Робера де Борона - твір, проповідницьке за задумом і де історія Грааля виконує функцію, близьку до Апологія. Прозові фрази в точності відповідають віршам: вони позбавляються ритму і рими, але зберігають в більш-менш незайманому вигляді свій лексичний, синтаксичний, риторичне апарат. Як не обмежений новаторський характер "Йосипа", він має принципове значення. Відтепер віршовані романи кінця XII століття перетворюються в скарбницю, з якої ще й в XVI столітті черпають матеріал автори романів прозових. Дійові особи, мотиви, зв'язки запозичуються, перелагаются, підганяються за розмірами прози. При цьому кількісний зв'язок вірша виявилася розірвана, і тенденція до циклізації, що існувала латентно, відразу ж виходить на передній план: у 1225-1250 рр.. виникають великі цикли – так званий "Ланселот-Грааль","псевдо-Борін "або" Трістан у прозі".

Для пізніх романів характерно введення в розповідь, як віршований, так і  прозовий, ліричних пісень. Читач майже  напевно співав ці тексти; до нас  дійшло приблизно три десятки  романів та інших оповідних текстів  з подібною музичної "начинкою".

Аж до XV століття жоден роман  не черпає свого змісту з життєвого  досвіду: воно завжди береться із самої  поезії. Еріх Ауербах вказував на відсутність справжнього прагнення до характерності біля середньовічного роману: розповідь у ньому закріплений на постійному стилістичному рівні. Вигадка в середньовічному романі має мало спільного з тим, що буде переважати в пізніших оповіданнях. Він звернений на саму себе і не прагне відобразити що-небудь, крім власних механізмів.

Головний план роману – це оповідний план непередбачуваного, він служить основою розповіді і цілком визначає його структуру. Саме тому автори романів постійно зверталися до всіляких джерел неймовірного в області тематики і навіть стилю; звідси їх пристрасть до всього екзотичного і загадковому: Сходові, Бретані, традиції бестіарієв, барочно-примхливим повістям епохи Східної Римської імперії - всієї тієї мішанині " масової культури ", яка в XII столітті починає поширюватися по дворах дрібнопомісних сеньйорів і по містах; це невичерпне джерело образів і образотворчих фрагментів, і з нього черпають невпинно, невпинно оновлюючи романний дискурс. Саме звідси і в цих рамках в текст роману потрапляє ряд схем, які сучасні медієвісти визначили як міфологічні.

Із середньовічного роману "вичитуються" такі міфологеми, як добування магічних об'єктів і предметів культури в іншому світі, викрадення жінок в силу екзогамії, священний шлюб з богинею землі, календарні міфи, тісно пов'язані з новорічними ритуалами, боротьба героїв - носіїв сил космосу з демонічними силами хаосу, міфологема царя-жерця, від сил якого залежать родючість і багатство країни, ініціаціонние міфи і ритуали, включаючи інтронізацію короля , і багато інших. Особливо істотними для лицарського роману виявилися міфологеми, так чи інакше співвідносяться з любов'ю або формуванням особистості. Всі ці міфологеми виступають в романної "міфології" в сильно перетвореним вигляді.

Сильно перетворена знаменита фрезеровская міфологема "царя-жерця", використана у французькому романі про Грааль (старий Король-рибалка поранений в статеву сферу, в результаті чого має настати безпліддя країни; ритуальні питання Персеваля і його співчуття повинні привести до виліковування хворого царя і заміні його молодим Персеваль); то ж в реліктової формі в "Трістана та Ізольду". На старій архетипической основі (шлюб з господинею країни або богинею родючості, кохання-смерть, інцест родоначальників і т. д.) і з використанням релігійної образності (розчинення віруючого в божество) розробляється нова романічна "міфологія любові". Багатоступенева ініціація героя в "Персеваль" набуває в якійсь мірі характер "роману виховання".

Перехід від кельтської міфологічної і героїчної казки до французького, лицарського роману явно супроводжується  нейтралізацією міфологічного тла: хронічні демони перетворюються на "чорних" і "червоних" лицарів, ображаючих сиріт і самотніх жінок; господині місцевостей і водних джерел стають власницями замків, сіди (феї) – примхливими і звабливими дівчатами, придверні пекла – потворними пастухами, дивними каліками або карликами, райський острів жінок перетворюється в замок чудес, а культурні герої-напівбоги – в ідеальних лицарів короля Артура. Але деміфологізація в Артурових романах є далеко не повною, оскільки старі міфологічні образи не перетворюються на голу орнаментальну оболонку, а зберігають архетипическую основу, яка, проте, піддається чисто художньому варіюванню і новому метафоричному розвитку.

Який би не був шлях, яким ці архаїчні розповідні фрагменти дійшли до французьких  романістів, ті використовували їх у своїх власних цілях, маючи  на увазі внутрішні потреби своєї  розповіді.

Поет Жан Бодель в кінці XII століття так визначив три основних поетичних циклу свого часу:

Ne sont que III matires nul homme atandant,

De France et de Bretaigne, et de Rome la grant.

("Є лише три теми, без яких  ніхто не обійдеться: про Францію,  про Бретані і про великого  Римі")

Тут перераховані каролінзький цикл героїчного епосу ( chansons de geste) і два цикли лицарського роману: артурівський і античний. Втім, у цю класифікацію не входять знамениті "ідилічні" любовні романи (" Флуар і Бланшефлор "," Окассен і Ніколетта "), вкрай невпевнено зараховують до" візантійського "циклу, а також більш пізні" реалістичні "романи на сучасну тематику ( Жан Ренар та ін.)

Бретонський [3] цикл, що знаменує розквіт французького середньовічного роману, був підготовлений латинської хронікою валлійця Гальфріда Монмутського " Історія королів Британії "( 1136) та її віршованим перекладанням на французьку мову, зробленим англо-нормандські трувером Васом (" Брут ", 1155), а "Брут" Васа, в свою чергу, став джерелом англосаксонського "Брута" Лайамона ( 1203); було створено та валлийское перекладення. У цих книгах розроблена легенда про короля Артура і його лицарів, що стала рамкою для більшості романів бретонської тематики. Бретонські романи мають глибоке коріння в усній і письмовій літературі кельтів.