Лірична творчість Тараса Григоровича Шевченка

 

Запорізький державний медичний університет

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Лірична творчість Тараса Григоровича Шевченка

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 Виконав студент І курсу

медичного факультету

2 групи 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

м. Запоріжжя – 2005 рік

«Він був сином мужика і став володарем у царстві духу, - писав про Т. Шевченка Іван Франко. – Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури… Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі у ржу… Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і все розквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори.»

Т. Г. Шевченко – відомий український поет. Микола Бажан говорив: «Я розгортаю томик «Кобзаря», і мені здається, що я кладу руки на трепетне гаряче людське серце – серце, що так багато пережило і так багато пізнало, і я відчуваю його потужний пульс у пристрасних вільних ритмах Шевченкового вірша».

«Кобзар», за Франком, - це «епоха в історії духовного розвою цілого народу українського, бо ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухнула немов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві якістю, простотою і поетичною грацією вислову».

Вірші «Кобзаря» пішли в народні маси, їх вчили напам’ять навіть неписьменні. Причина цього чи не єдиного явища в історії світової поезії дуже проста: про що б не писав поет, в центрі його уваги – знедолена, скривджена проста людина. Його «Кобзар» - це книга, творена горем і сльозами, гнівом і надією.

У ранніх творах Шевченко переважно схилявся до романтики: в них бачимо його інтерес до незвичайного, яскравого і навіть таємничого, фантастичного, піднесений стиль мови, деяку розчуленість, навіть сентиментальність, захоплення історичним минулим, а це якраз основні риси романтизму. Поступово посилюються реалістичні мотиви в романтизмі Шевченка, він вносить у нього елементи соціальної сатири. Основа естетичної платформи Шевченка – правдиве зображення дійсності та висока художність, сміливе викриття антинародного ладу, активний гуманізм, впевненість у кращому майбутньому, заклик до визволення і побудови демократичної держави.

Основне джерело його творів – життя народу, зокрема покріпачених селян. З дитинства увібрав поет у себе народні пекучі болі, куці радощі й високі, багатьма поколіннями вистраждані мрії.

 

Рання творчість (1838 – 1843 рр.)

Основні мотиви ранньої творчості Шевченка: сирітство і соціальна нерівність («Тяжко-важко в світі жити»), трагічна доля жінки-покритки і розбещеність панів («Катерина», «Мар’яна-черниця»), тема героїчного минулого України («Іван Підкова», «До Основ’яненка», «Тарасовіа ніч», «Гайдамаки», «Гамалія»), тема ролі поета в суспільному житті («Думи мої»).

Шевченко-поет починається з балад. Хоча це його перші літературні спроби, з початкових рядків «Причинни», «Тополі», «Лілеї», «Русалки» відчуваємо руку великого майстра. У давній жанр балади він увів людину з низів народу, яка прагне бути щасливою і навіть бореться за щастя. Приреченості в баладах немає. У цих романтичних творах відчувається потужний струмінь реалізму і чиста народна мораль: вірність у дружбі, осуд зради, чесність.

В усі періоди творчості Великого Кобзаря бачимо його глибоке зацікавлення історією України. У творах на історичну тематику поет переконливо показав, що «прекрасна, могутня, волелюбна Україна своєї слави на поталу не давала, ворога-деспота під ноги топтала». Шевченко пишався славним минулим свого народу, вірив, що козацька

Слава не поляже!

Не поляже, а розкаже,

Що діялось в світі,

Чия правда, чия кривда

І чиї ми діти.

У поезії «До Основ’яненка» гостро відчувається туга за козацькою вольницею – за звитягою запорожців, за всім, що уособлює українську старовину, вона пройнята духом запорозької минувшини, але спроектована в сучасність.

Історичні рани ятрили серце молодого Тараса, яке змалку палало незрадливою любов’ю до рідного краю. Оспівував Шевченко і народних героїв, наприклад, Івана Підкову, сміливого отамана, що не раз очолював морські походи супроти Туреччини. Говорячи про славні перемоги запорожців, Шевченко використовує рефрен «було колись»:

Було колись – в Україні

Ревіли гармати;

Було колись – запорожці

Вміли панувати.

Панували, добували

І славу, і волю;

Минулося: осталися

Могили по полю.

Могили ці – і свідки колись гучної слави, і водночас нагадування сучасникам, що втрачене можна відродити, бо дух народу незнищенний.

До творів, які завершують ранню творчість Шевченка і суттєво доповнюють тему козацької звитяги, належить поема про отамана Гамалію – особу не історичну, а таку, що узагальнює образ козацького ватажка. Основне джерело «Гамалії» - українські народні думи: «Невольники на каторзі», «Самійло Кішка», «Втеча трьох братів з Азова».

Цей романтичний твір насичений гіперболами, що передають сильні почуття героїв, створюють яскраві зорові та слухові образи. Закінчується поема третьою піснею козаків, де оспівано Гамалію.

Шевченко розумів свою роль у суспільному житті. Про це він розмірковує у вірші «Думи мої, думи мої». Вони, перелиті в поетичні рядки, - це квіти його душі, рідні діти. Тяжкі, тривожні думи про болі рідної землі, про страждання українського народу.

Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами!

Нащо стали на папері

Сумними рядками?

Про роль поета в житті народу йдеться також і в таких поезіях «На вічну пам’ять Котляревському», «До Основ’яненка».

Важливе місце у творчому доробку поета займає поема «Катерина». Темою її є правдива, схвильована розповідь про трагічну долю матері-покритки до дітей-безбатченків в експлуататорському суспільстві. Розкриває цю тему Шевченко по-новому. У його розповіді наголошується не на коханні, а на стражданні героїні.

 

Поетична творчість 1843-1847 рр.

На період 1843-1847 рр. припадає золота пора творчої зрілості Тараса Шевченка. Тоді він був на волі й жив в Україні. Це найкраще сприяло розквітові його фізичних та духовних сил. Поет мав альбом, куди записував усі твори, складені в той час. Від останнього вірша «Три літа», вміщеного в цій рукописній збірці, одержав назву весь цикл, а звідси перший період цих років стали періодом «трьох літ».

Останнім твором раннього романтичного періоду є «Гамалія», а першим твором нового періоду стала «Тризна», твір про декабриста. Ця поема, а також наступні твори «Розрита могила», «Чигирине, Чигирине», «Сова» дали всі підстави твердити, що в творчості Шевченка почався нових етап. Не випадково вони надруковані в Росії аж після революції 1905 року. Царат не міг допустити, щоб на всю імперію пролунало запитання, яке активізувало національну свідомість народу.

… Моя Україно!

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш!

Проте цей крик болю волелюбної душі поета дійшов до народу: «Розкрита могила» рукописно розійшлася по Україні й примушувала задумуватись над цим питанням. У вірші «Чигирине, Чигирине», промовляючи до громадського сумління співвітчизників, Шевченко змалював трагічну картину тогочасної України під чоботом імперської Росії:

Заснула Вкраїна,

Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла,

В калюжі, в болоті серце прогноїла

І в дупло холодне гадюк напустила…

У вірші «Гоголю» яскраво відбито тяжкий душевний стан Шевченка в ті роки:

За думою дума роєм вилітає;

Одна давить серце, друга роздирає,

А третяя тихо, тихесенько плаче

У самому серці…

Поетові боляче, що всі оглухли, що нікому стати за честь, за волю України.

Мотиви громадянського обов’язку перед рідним краєм, засудження зради інтересів народу частиною козацької старшини прихований заклик до захисту України звучать у поемах «Невольник», «Великий льох». Поезією «Холодний яр» письменник висловив свою мрію про нову гайдамаччину, коли

Церков-домовина

Розвалиться… і з-під неї

Встане Україна.

Чимало творів цього періоду славлять жінку-матір, зокрема поема «Наймичка».

Найвагоміші твори періоду «трьох літ» - поеми «Сон», «Кавказ», «Єретик», «І мертвим, і живим…» та славетний, всесвітньо відомий «Заповіт». Період «трьох літ» завершується віршем під такою ж назвою. І не випадково: серце поета ці роки «опустошили, погасили усе добре, а запалили лихо». Цією метафорою поет сказав, що не виправдалися його сподівання на добрих, освічених панів. Поет-демократ побачив, що то «не люди, а змії». Його метод тепер – критичний реалізм. Головна зброя – сатира:

І засохли мої сльози,

Сльози молодії.

І тепер я розбитеє

Серце ядом гою,

І не плачу, й не співаю,

А вию совою.

Образ сови у Шевченковій поезії – символ туги, мудрості й гніву.

 

 

Невольнича поезія (1847 – 1857рр.)

Цикл «В казематі»

Цикл «В казематі» , що є своєрідним прологом до «невольничої» лірики Шевченка, складається з 13 віршів. Згодом поет додав до циклу ще дві поезії. У віршах відчутний мотив суму й самотності  ліричного героя. І це природно. В останній поезії циклу читаємо, що йому « не спалося, а ніч, як море». Хоч би з кимось слівцем перекинутись – та ні з ким: «до стіни не заговориш». Тому на думку приходять і збуджують творчу уяву сироти, самітні, покинуті люди, бо й вони, і він одинокі, «як билиночка в полі».

Поет хоче себе переконати, що він звик трохи і до синьо-мундирних вартових, і до дверей на ключ замкнених, і до грат на вікні. Та коли б це було так, то чого би йому радіти з того, що він сирота? Правда, спочатку в нього «серце жалем запеклося», що «і батько й мати в домовині», що нікому його згадати. Коли ж поет побачив, як мати його товариша по неволі Миколи Костомарова, «чорніша чорної землі іде, з хреста неначе знята» то зрадів. Що ні з ким із рідних не поділить кайданів.  От які-то бувають тюремні радощі.

Тугою віє також від поезії «Чого ти ходиш на могилу?», «Не кидай матері», «За байраком байрак». «Косар» - роздум про те, що смерть нікого не минає, і його «не мине, на чужині зотне, за решоткою задавить». Особливо смутно стає, коли читаєш «Ой три шляхи широкії» - одну з перлин Шевченкової лірики.

  Та все ж не мотиви самотності є визначальними в циклі. Великий Кобзар і тут, за гратами, викриває зло і гніт, зокрема солдатчину («Рано-вранці новобранці»), вболіває за горем знедолених («Ой одна я, одна»), оспівує ласкаву природу України і працю селян(«Садок вишневий коло хати»).

«Садок вишневий коло хати» заслуговує на особливу увагу. Ця поезія – одна з найсонячніших струн Шевченкової кобзи. Цей вірш, створений арештантом, - шедевр світової пейзажної лірики. У ньому майже немає узвичаєних художніх засобів, ніяких барв. А вечір в Україні постає перед нами в усій красі. Про подібні твори Лев Толстой говорив, що вони написані «так майстерно, що майстерності не видно зовсім». Чудову картину природи. Праці й побуту селянської сім’ї автор малює поєднанням зорових і слухових образів. Завдяки цим образам чуємо й бачимо все описане автором. Володимир Дарда, пишучи оповідання «Сильніший зха долю», так уявляв психологічний стан Шевченка: «Коли виводили його з камери, глибоко вдихав пропахле весною, вільгістю повітря, й дух нового пробудження природи трепетно торкався серця. Одного разу йому навіть вловились добре знані ще з далекого дитинства пахощі набубнявілого повесні вишняку. Ті запахи не облишили його а камері, вперто витали довкола, аж поки не зирнула перед очима до щему мила картина. Пливла, розмірено погойдуючись, безкрая ніч, а в камері буяла розкішна весна, і пошерхлі вуста натхненно шепотіли слова про садок вишневий коло хати…»

Центральний твір циклу – ліричний вірш «Мені однаково…». Це  один із найвеличніших творів світової лірики про відданість митця вітчизні, прилюдна сповідь поета перед народом. Його основний мотив – поєднання громадянського й особистого в житті людини. Це невеличкий, але глибокий твір-маніфест про воістину прометеївську самопожертву в ім’я невмирущості української нації. Про благородне офірування свого життя задля щастя свого народу. Автор, байдужий не лише до власної прижиттєвої долі, а й до посмертної пам’яті про себе, турбується про  те, щоб «наша земля» перестала бути «не своєю».

 

Поезія періоду заслання

У творчості Т. Г. Шевченка періоду заслання виразно бачимо два періоди: 1847 – 1850 рр. (Оренбург, Кос-Арал) і 1850 -1857 рр. (Ново петровська фортеця). За перший період маємо 100 віршів та сім поем: «Княжна», «Москалева криниця», «Варнак», «Царі», «Марина», «Сотник», «Петрусь». Це за три роки, а за наступні сім років Шевченко написав усього один вірш на 8 рядочків «Мій Боже милий, знову лихо!» і переробив «Москалеву криницю». Це пояснюється страхітливими умовами заслання. Тематично невольнича поезія Шевченка – це автобіографічні та соціально-побутові твори. Читаєш вірші того періоду і найчастіше натрапляєш на мотиви суму, самотності, а подекуди й розпачу. Назви цих «дітей страждання» промовляють самі за себе: «Думи мої, думи мої, ви мої єдині», «Не гріє сонце на чужині», «Немає гірше, як в неволі», «І виріс я на чужині, і сивію в чужому краю», «В неволі, в самоті», «Заступила чорна хмара», «Заросли шляхи тернами», «Лічу в неволі дні і ночі» та інші. Кожний із творів народився з поетової печалі, з невимовної журби і є частиною його серця.