Лірична творчість Тараса Григоровича Шевченка

 

Мов за подушне, оступили

Оце мене на чужині

Нудьга і осінь? Боже милий,

Де ж заховатися мені?

Що діяти?

Воля, воля і ще раз воля – ось головна тема його спраглих дум і невільницьких мрій на засланні. Та

Немає гірше, як в неволі

Про волю згадувать. А я

Про тебе, воленько моя,

Оце нагадую. Ніколи

Ти не здавалася мені

Такою гарно-молодою

І прехорошою такою

Так, як тепер на чужині,

Та ще й в неволі.

У віршах того часу Тарас Шевченко найчастіше звертається до своїх невтішних дум, просить їх у цю «лиху годину» прилетіти із-за Дніпра і насамоті заплакати разом з ним.

В неволі, в самоті немає,

Нема з ким серце поєднать…

А душу треба розважать,

Бо їй так хочеться, так просить

Хоч слова тихого.

Оці рядки – найніжніші порухи зраненого серця поета, сповідь його наболілої душі. І такими є більшість творів цього періоду. Сум – ще не песимізм і тим паче не відчай. Лише в одній поезії заслання поет твердить. Що «жить не хочеться на світі». Але тут же наказує собі: «мусиш жити», а кількома рядками нижче висловлює сподівання:

Може, ще я подивлюся

На мою Украйну,

Словами-сльозами

З дібровами зеленими!

Отак сподівання зборювало журбу, а віра долала зневіру. Найчастіше оптимізм у поета-невольника бере верх над песимізмом. У нього й не виникає й гадки про каяття.

Чимало поезій періоду заслання – це роздуми про різні сторони людського життя. Наприклад: «Один у другого питаєм» - про сенс, мету життя людини, «Ну що б, здавалося, слова…» - про силу рідного слова, «Не так тії вороги» - про лицемірство й підступність людську.

У ряді творів Шевченко гостро картає винуватців народного безталання – царів та їхніх сатрапів. Поема «Царі» є найкращим тому свідченням.

На засланні поет знову звертається до тем історичного минулого. («Іржавець, «Заступила чорна хмара», «Чернець», «Швачка»). Та яку б сторінку історії не перегортав Шевченко, він не на хвилину не забуває про сучасне лихо України. Щоб поліпшити життя рідного народу, треба добре знати його минуле і, усвідомивши, хто ворог українців, перейнятися інтересами пригноблених.

Дуже багато поезій періоду заслання присвячено жінкам, дівчатам-сиротам, наймичкам: «Хустина», «Якби мені черевики», «Закувала зозуленька», «Полюбилася я» та інші. Шевченко пише про дівчину, яка вийшла зустрічати молодого чумака, а потрапила на його похорон, про горе іншої, яку ніхто не полюбив, і ще одної, чорнобривої, яка тяжко зажурилась і «плаче, плаче та ридає, як рибонька б’ється». Долі таких одиноких, покинутих, знедолених близькі йому. Тонким психологічним проникненням у глибини жіночого характеру відзначаються «Титарівна», «У тієї Катерини», «Петрусь», «Сотник».

 

 

 

Творчість після заслання

(1857 – 1861)

«Неофіти» - твір алегоричний. Зобразивши переслідування перших християн римським імператором Нероном, Шевченко показав жорстоку розправу російського царя над народними будителями. Що це справді так, свідчить п’ятий розділ поеми, в якому автор, звертаючись до матері заарештованого неофіта Алкіда, говорить:

А ти, прескорбная, не знаєш,

Де він конає, пропадає!

Ідеш шукать його в Сибір

Чи теє… в Скіфію…

Поет закликає зробити з царями те, що вони чинять з народом. Він пророкує цареві ганебний кінець:

…Лютуй, лютуй,

Мерзенний старче! Розкошуй

В своїх гаремах. Із-за моря

Уже встає святая зоря.

Не громом праведним, святим

Тебе уб’ють. Ножем тупим

Тебе заріжуть, мов собаку,

Уб’ють обухом.

Твір «Юродивий» не закінчений, очевидно, це вступ до сатиричної поеми. У творі Шевченко змальовує сучасну йому Україну, якою правлять «цар-фельдфебель» та його помічники – капрали й унтери.

Навіть лютий кріпосник-цар здивований жорстокістю воєначальників та жандармів, їхніми знущаннями з величезної кількості заарештованих та засланих на каторгу, але це здивування приємне: цар осипав катів почестями.

У цей період поет написав автобіографічний триптих «Доля», «Муза», «Слава», поему «Марія», вірші «Плач Ярославни», «Я не нездужаю, нівроку…», «Світе ясний», «Ісаія. Глава 35».

Коли читаєш поезію «Я не нездужаю, нівроку…», в уяві постають дорогі риси рідного Тараса – замисленого, зажуреного й чимось надзвичайно стривоженого. Очевидно, поета щось мучить, від чогось він не спокійний і напружено шукає виходу. З перших слів вірша ліричний герой говорить. Що з ним щось діється: хоч він і здоровий, та на серці в нього тривожно, а чому – ще сам не знає. Його серце жде чогось і дуже болить, його внутрішнє око вже прозріває. Але що саме бачить – ще не знає. Нам теж невідома причина страждань ліричного героя, але вони висловлені так задушевно-довірливо, що відразу викликають співчуття.

Шукаючи відповіді на запитання, чого ж крається його душа. Автор підходить до висновку. Що так бентежно його єство очікує волі. Адже воля рідного народу для Шевченка – найпалкіше бажання, заповітна мрія, здійсненню якої він присвятив життя.

Якщо в поезії «Я не нездужаю, нівроку…» йшлося про знищення старого світу, то у вірші «Світе ясний, світе тихий!» - про те, яким буде нове суспільство. За жанром це ліричний роздум про долю рідного краю. Про сучасне і майбутнє людства. Початкове звертання до світу-брата, тобто до народу, - проникливе і зворушливе. Тарас Шевченко непохитно вірить у силу, кремінну міць народу, його світлий розум, волелюбність, чисті поривання до правди.

Благоговіння поета перед величчю народного духу переходить в зойк болю:

За що ж тебе, світе-брате,

В своїй добрій, теплій хаті

Оковано, ому рано

(Премудрого обдурено),

Багряницями закрито

І розп’ятієм долбито?

Шевченко поринає у роздуми і доходить висновку, що народ не добито. А щоб людомори не восторжествували, трудовому люду треба рішуче стрепенутися, тобто не дати себе приспати. Освіта – один із шляхів прозріння.

Найповніший вираз нового суспільства демократичного ладу знаходимо у вірші «Ісаія. Глава 35». Найбільше чудо якого – воля, яка зробить вчорашніх рабів творцямит, які невпізнанно змінять обличчя землі:

Прорветься слово, як вода,

І дебрь-пустиня неполита.

 Зцілющою водою вмита,

Прокинеться; і потечуть

Веселі ріки, а озера

Кругом гаями поростуть,

Веселим птаством оживуть.

 

 

Інтимна лірика

Інтимний світ поета – цілий океан, розлитий в його баладах, ліричних віршах, ліро-епічних поемах. Цей світ щирого кохання тісно пов’язаний з релігійною мораллю, яка осуджує зраду, розбещеність.Ліричний герой поезії «Коло в гаю в чистім полі» Іван отруєний дівчатами-сестрами, тому що «лицявся то з тією, то з другою любо».

Друге джерело інтимної лірики Шевченка – і не лише за формою, а й за змістом – це українська народна пісня. Її образи. Народнопоетичний синтаксис і емоційний струмінь, фольклорні стилістика і мелос були всмоктані Тарасом з молоком матері.

Може, пташкою прилине

Милий з того світу.

Зов’ю йому кубелечко

І сама прилину,

І будемо щебетати

З милим на калині.

(«Чого ти ходиш на  могилу»)

 

Ой піду я темним гаєм,

Дружиноньки пошукаю…

(«Туман, туман долиною»).

Шевченко розумів кохання як джерело радості й піднесення. Самобутність любовних віршів поета – передусім в оспівуванні дівочої цнотливості, високої моральності. Лірична героїня поезії «Зацвіла в долині» на щебетання пташечки вийшла з хати, а їй назустріч – козак молоденький. Розквітле перше кохання цієї юної пари підкреслює образ квітучої калини, чистоту першого почуття – біла свитина і така ж біла хата, красу їхнього кохання – пісня, яку вони вдвох натхненно виконують, а їхню фізичну незайманість – порівняння «як діточок двоє». Кульмінаційний атрибут любовного побачення – невинний поцілунок – підтвердження цьому.

Поезія «І широкую долину» побудована в формі спогадів молодої розлученої долею пари.

За принципом художнього паралелізму скомпонована поезія «Не тополю високую». Гінка одинока тополя – струнка самотня дівчина; вітри шматують тополю – доля кривдить молодую, народжену для любові. Та судилося дівчині весь вік продівувати, ні з ким не кохаючись.

У «Кобзарі» є багато заповітів. Своєрідною видозміною заповіту є прохання. Власне кажучи. Це ті ж заповіти. Але делікатнішого характеру. Шевченкові прохання мають різні відтінки: прохання-пересторога, прохання-побажання, прохання-сподівання, прохання-мрія. Адресовані ці прохання або до всього народу, або до окремих соціальних груп.

  Ось прохання-пересторога:

Схаменіться, недолюди,

Діти юродиві,

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну

 

Умийтеся! Образ Божий

Багном не скверніте.

Найбільше в «Кобзарі» прохань, де автор звертається до Бога: «Спаси ти нас, святая сило!», «Зглянься на людей!». Є і особисті прохання:

О Господи!

Дай мені хоч глянуть…

На тую Украйну!

 

Мій Боже милий,

Даруй словам святую силу

Людськеє серце пробивать.

 

Мені ж, о Господи, подай

Любити правду на землі

І друга щирого пошли!

У вірші «Молитва» для всіх «чистих серцем» поет просить у Бога «раю небесного» та любові між людьми:

А всім нам вкупі на землі

Єдиномисліє подай

І братолюбіє пошли!

Найбільше в «Кобзарі» прохань-мрій. І це чудово, бо, знаючи, про що мріє людина, ми краще пізнаємо її душу. Шевченкові хотілося, щоб

…хоч крихітку землі

Із-за Дніпра мого святого

Святії вітри принесли

 

А може, ще добро побачу?

Води Дніпрової нап’юсь.

 

І оживе добра слава,

Слава України.

Понад сто тридцять років тому помер Т. Г. Шевченко, але його лірична творчість хвилює нас і сьогодні. Кожен, хто вивчає творчість поета, переконується, що вона має світове значення. Наш народ створив прислів’я про свого улюбленого митця:

Шевченко для людей – це безсмертний Прометей.

Шевченкові думи переживуть віки.

Сяє геній Кобзаря, мов у темряві зоря.

Хто з Шевченком знається, той розуму набирається.

Шевченко Тарас – наче сонце для нас.

Слово Тараса – наша зброя і окраса.

Хто Шевченка прочитав, той багатший серцем став.

Так оцінив Тараса Шевченка народ, а ця оцінка – найвища.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

План

 

 

1. «Кобзар» - книга, творена горем і сльозами.
2. Рання творчість поета (1838 – 1843 рр.).
3. Лірична творчість періоду «трьох літ» (1843 – 1847 рр.).
4. Невольнича поезія (1847 – 1857 рр.). Цикл «В казематі».
5. Поезія періоду заслання.
6. Творчість після заслання (1857 – 1861 рр.).
7. Інтимна лірика поета.
8. Світове значення творчості Т. Г. Шевченка.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Використана література

 

1. Бабишкін О. Шевченкова слава. – К., 1989.
2. Бернадська Н. І., Задорожна С. В. Українська література. – К., 1995.
3. Дарда В. Переяславські дзвони. – К., 1990.
4. Донець Г. Серце Прометея. – К., 1964
5. Історія української літератури ХІХ століття. – К., 1985.
6. Смілянська В. Святим огненним словом. – К., 1990.
7. Степанишин Б. І. Українська література в школі. – К., 1995.
8. Телехова О. П. Українська література. – Харків, 2000.