Мова і нація в естетичній концепції І.Франка

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

               Уманський державний педагогічний університет

                                          імені Павла Тичини

 

                    Інститут філології та суспільствознавства

                         Кафедра практичного мовознавства

 

 

 

 

 Мова і нація  в естетичні концепції І.Франка

 

                                         Реферат

 

 

                                                                                    Виконала:

                                                      студентка І курсу, 16 групи

                                             факультету української філології 

                                                     Стернічук Оксана Віталіївна

                                                                    Науковий керівник:

                                           канд. філол. наук Григоренко Т.В

 

 

                                        Умань – 2012

 

 

Зміст:

1. Вступ.
2. Поетичний словник І.Франка.
3. Мовознавчі погляди Івана Франка в рецепції сучасних дослідників.
4. Висновок.
5. Список використаної літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

 

Ще з первісних часів  людина, окрім інстинкту свободи, індивідуалізму та егоїзму була наділена й інстинктом спільноти, прагненням належати до певної групи людей, де вона почувалася б своєю, повноціннішою та захищенішою.

Так витворювалися роди, племена, з яких згодом, внаслідок суспільного прогресу поставали народності. Така етнічна диференціація людства була її природною самоорганізацією. Людей об’єднувало в етнічні спільноти кровна і мовна спорідненість у первісні часи, і духовна спорідненість у подальшому поступі. Але етнос — явище непостійне, історично змінне, здатне до трансформації. Тому в процесі розвитку людства, одні етнічні спільноти розпадалися, інші, навпаки, поглинали слабші людські об’єднання, розросталися, зміцнювалися. В цьому виявлялася сила певної народності, її воля та боротьба за життя, завдяки чому поставали до історичного життя нові народи. В такій підсвідомій боротьбі за життя, людство витворило нове суспільне явище — націю, яку можна визначити як кінцевий витвір новітнього культурно-історичного процесу, що постав на місці старої форми етнічного суспільного витвору — народу. Це засвідчує трансцендентну божественну закономірність, мудрість часу. «Всі народи стали

націями, коли почули в собі здатність реформувати людство», — сказав видатний український націолог Лев Ребет. Справді, всі суспільні явища, витворені людством у його поступі, є дещо загадковими і незбагненними у своїй суті. Недарма ж деякі дослідники, приміром, Б. Струве та М. Бердяєв вважали націю містичним організмом, акцентуючи увагу на її надприродності та ірраціональності.

Діяльність І. Франка –  це безперервне, напружене словесне відтворення дотичного зовнішнього  світу і водночас діяння на нього  силою свого поетичного, по-філософському  багатого й змістовно вагомого слова. Разом – це теоретичне осмислення рідної мови, прогнозування її майбутнього стану . Т. Панько вважає, що І. Франко першим здійснив синтез історії української мови, заглянувши в її витоки, простеживши формування літературної української мови у напрямі соборності та функціональної розгалуженості. Починаючи з 70-х років ХІХ ст., письменник послідовно відстоював єдність літературної української мови, переконливо доводив, що зречення рідної мови вихолощує душу людини, бо питання мови стосується глибинної структури мислячої істоти, якою є людина. Увагу дослідника, передусім, приваблює функціональне дослідження мови, орієнтоване не тільки на її комунікативну роль, але й на поглиблене пізнання її як способу творення думок, акумуляції культури народу, засобу творчого відтворення світу. Письменник багато міркував над «питаннями язиковими» і прийшов до розуміння мови як «живої рослини». Основним для життя мови, «цінного надбання народу», «його коштовного скарбу», І. Франко вважав духовний розвиток.

Мовний світ Івана Франка, космічно великий і серед розмаїття  інших мовних світів неповторний, подивлятиме  ще не одне покоління дослідників, яким судилося відкривати й пізнавати  поки що лише окремі острівці в океані Франкового мовного буття. Цей світ є витвором титанічної роботи мозку, великої сили духу, чистоти серця, всеохопної сердечної любові до рідного. У мовному світі Митця —  реалізація ментального лексикону  і просвітлений слововжиток, активність свідомого/підсвідомого і великомасштабна  стратегія духу, вільна гра великого інтелекту, загострення інтелектуального зору і монументальна просвітленість; цей багатий світ відтворює всеосяжне  ставлення Франка до життя, пульсуюче  відчуття дійсності, її етичне і естетичне  сприйняття, свідчить про інтерпретаційну  активність, дає змогу відчути  таємницю підґрунтя творчого мислення, спроможність розкривати таємницю буття  і його приховану істину, духовний характер людського існування; цей  мовний світ показує нове осягнення  того, що вже мислилося, свідчить про  здатність перебувати сутністю в  традиції і водночас займатися її подоланням; спонукає йти за „тінями  слова”, бо, як щиро зізнавався письменник, іноді й „снаги не стало вилити словами те, що було на серці”; у мовному світі Франка виснажлива, іноді до цілковитої знемоги робота духовного „я”; мовний світ Генія — це вічно „заклопотане я”, занепокоєне буття; це велика мережа стежок для думок, укоріненість у дусі, це мислення, що постійно діє, спонукає до чину, прокладає нові шляхи. Цей мовний світ стає своєрідною системою моделювання людини, входить, як висловлюються філософи, у людський „життєсвіт”.

 

Поетичний словник І.Франка

У відомому дослідженні «Із  секретів поетичної творчості» І.Я. Франко писав «Поет користується в значній мірі готовою вже  поезією мови, готовим запасом  абстракцій і абревіатур, але все-таки треба признати, що правдиві поети…з  багатого запасу рідної мови вміють вибрати  власне такі слова, які найшвидше  і найлегше викладають у нашій  душі конкретне змислове враження».

«Конкретними змислами»  називає І.Франко зорові, слухові  враження, дотикові, фізичні відчуття, що знаходять враження в словесних  картинах. На підвладній часові тонкі  спостереження в словесних картинах. Не підвладні часові тонкі спостереження  Франка над таємницями Шевченкового слова виховують естетичне розуміння  художньо-словесного образу, перекидають  містики від світу поетичної  уяви до реальних явищ навколишнього  життя.

Поетичний словник і фразеологія  несуть на собі відбиток конкретного  історичного часу. Традиційні образи кожен поет переживає по-новому. Лірика І.Франка збагатила українську поезію як у тематичному й жанровому плані, так і щодо розвитку стилістичної семантики суспільно-політичної лексики та фразеології, щодо оновлення традиційного словника інтимно-ліричного мовлення. Від громадянського звучання гімну «Вічний революціонер» з його рішучістю, переконливою вірою в здійснення ідеалів до перейнятих тугою інтимних «жмутків» «Зів’ялого листя» - така велика амплітуда людського почуття. Є у І.Франка наскрізна ні улюблені образи-слова, словосполучення, які визначають  індивідуальне бачення світу. Так, ідея боротьби за справедливий суспільний лад утілена в символічному образі каменярів. Поет упластичнює, за його висловом, працю каменярів-революціонерів, викликаючи в уяві зорові, фізично відчутні картини. У поезії «Каиенярі» певне смислове і стилістичне навантаження виконують слова-синоніми дорога, шлях, гостинець, путь. Спершу це ніби конкретна дорога, яку прокладають каменярі:

       …аж тоді підуть по цій дорозі люди,

       Як ми проб’єм її та вирівняємо всюди…

Синонім гостинець розкриває  свою метафоричну семантику в  такому контексті:

       І всі ми вірили, що своїми руками

       Розіб’ємо скалу, роздробимо граніт,

       Що кров’ю власною і власними кістками

Твердий змуруємо гостинець  і за нами

Прийде нове життя, добро  нове у світі.

Від конкретної дороги, твердого гостинця асоціативні зв’язки ведуть до фразеологізму суспільно-політичного змісту шлях поступу:

        Ми рабами волі стали.

        На шляху поступу ми лиш каменярі.

Це вже не звичайна дорога, не твердий гостинець; каменярі рівняють «правді путі», бо шлях поступу –  це є шлях, яким прийдуть правда, воля, нове життя. Показником семантичного зрушення в прямому значенні слів-синонімів  є їхні конкретні зв’язки зі словами  боротьба, правда, воля. Не поодинокий публіцистичний вислів рівняти правді путі в поезії І.Франко, наприклад, варіант  рівняти стежку правді:

        Борітеся! Терпіть» По всій землі

        Рівняйте стежку правди!

Частково видозмінений цей  образ у вірші «Рубач» ( із переказів  народних), в якому подібно до «Каменярів» розвивається ідея прокладання  шляху для правди і волі. Цей  шлях торує робітник – рубач, який прочищує «путь волі й правди сміло». Путь воді й правди – вислів, що за своєю оцінною семантикою стоїть в одному ряду з іншими публіцистичними  висловами, уживаними І.Фраком: дорога широка і вільна, несхитна і ясна, дорога, яку вороги називають «нечестивою». Каменярі-революціонери обирають важкий, тернистий шлях, а не « утерті стежки»; порівняймо контекстуальні синоніми до оцінних епітетів невторований, тобто важкий шлях , і шлях «Без стежки, кладки і без перелазу» («Нове  життя»). Емоційно-експресивний заряд  містить у собі антонімічне вживання понять великі дороги і вузькі та круті манівці («Не забудь, не забудь Юних днів, днів    весни»).

Терни – ще один наскрізний вузловий образ Франкової поезії, який містить у собі негативний оцінний  зміст. У семантико-стилістичних зв’язків індивідуального мовлення І.Франка розрізняються загальномовна метафора типу тернистий шлях ( род.: «Шлях заріз тернами»), властива громадянській ліриці, й вислови, що мають тлумачення «приносити страждання». Пор.: букет із тернових колючок, твоє серденько – колюче терня, ранити м’якеє серце тернами. Для інтимної лірики характерне протиставлення рож (або розмарину) і теренів як приємних і неприємних емоцій. Отже, слово-образ терни розриває своє переносне значення в усталених фразеологічних зворотах спільно-політичного, громадянського звучання і в метафорах інтимно-ліричного мовлення.

Високий стиль громадської  лірики І.Франка наповнений суспільно-політичною фразеологією, в якій символічно звучать  образи правого, високого діла ( йти  на чесне, праве діло), святої боротьби, боротьби за ідеї, образи волі, вольності ( воля люду, раби волі, вольності слова, запах вільності) , свято, живої, якісної, правди.

Характерний для громадянської  поезії І.Франка синонімічний ряд слів люд, людськість, народ, чоловіцтво. Виразно  зазвучав серед цих слів синонім  міліонним, вжитий у гімні «Вічний  революціонер».

Семантично вагоме у громадянській  ліриці І.Франка слово будущина. Вона входить в індивідуально-авторський синонімічний ряд розвидняющий день, грядущий день,становлячи в ньому нейтральний компонент. Стилістично нейтральним відповідником до цих висловів у сучасній літературній мові виступає субстантивований прикметник майбутнє. Контекстуальні синоніми до називного поняття – вислови з Франкової поезії: обновлений, щасливий світ, світ правди й волі.

 

Мовознавчі погляди  Івана Франка в рецепції сучасних дослідників

У монографії Т. Панько «Мова  і нація в естетичній концепції  Івана Франка»  висвітлюється  функціональний підхід письменника  до мови як невід’ємної умови життя  суспільства. Мова розглядається як засіб порозуміння між людьми, творення та збереження культурних цінностей, наукових надбань нації. Основна увага звернена на погляди І. Франка щодо історії української мови та перспектив її розвитку в напрямі єдності, поліфункціональності, інтелектуалізму. Розділи книги відзначаються українознавчою проблематикою: мова і суспільство; мова і національне питання; рідна мова в системі культурно-історичних надбань народу; українська літературна мова в її ретроспекції і проспекції; письменник і мова; мова як об’єкт вивчення; письмо і друк в історії людської цивілізації; функціональний підхід до вивчення мови; у боротьбі за утвердження загальноукраїнського правопису; мовленнєвий етикет.

І. Франко-мовознавець визначив завдання і функції, «які сповнює  людська мова в людському житті», насамперед він твердить: «При помочі мови чоловік заспокоює потреби  свого чуття й свойого розуму, своєї пам’яті й своєї фантазії». Діяльність І. Франка – це безперервне, напружене словесне відтворення дотичного зовнішнього світу і водночас діяння на нього силою свого поетичного, по-філософському багатого й змістовно вагомого слова. Разом – це теоретичне осмислення рідної мови, прогнозування її майбутнього стану . Т. Панько вважає, що І. Франко першим здійснив синтез історії української мови, заглянувши в її витоки, простеживши формування літературної української мови у напрямі соборності та функціональної розгалуженості. Починаючи з 70-х років ХІХ ст., письменник послідовно відстоював єдність літературної української мови, переконливо доводив, що зречення рідної мови вихолощує душу людини, бо питання мови стосується глибинної структури мислячої істоти, якою є людина. Увагу дослідника, передусім, приваблює функціональне дослідження мови, орієнтоване не тільки на її комунікативну роль, але й на поглиблене пізнання її як способу творення думок, акумуляції культури народу, засобу творчого відтворення світу . Письменник багато міркував над «питаннями язиковими» і прийшов до розуміння мови як «живої рослини». Основним для життя мови, «цінного надбання народу», «його коштовного скарбу», І. Франко вважав духовний розвиток.