Опозиція село-місто в романі "Перехресні стежки"

Різноманітні щодо форми, багаті художніми засобами сатиричні твори Івана Франка, в яких відчувається ідейна спорідненість з сатирою Салтикова-Щедріна та Гейне, були художнім вираженням його революційно-демократичних переконань.

В художній спадщині Франка поряд я поетичними й прозовими, не поступаючись останнім ні в ідейному, ні в художньо-естетичному відношенні, стоять драматичні твори.

Драматургічний талант письменника, що слабими іскорками заблищав ще в юнацькі роки драматичними спробами «Три князі на один престол», «Славой і Хрудощь» і дав себе сильно відчути в прозових та поетичних творах, в «Зів’ялому листі», в поемі «Панські жарти», з великою силою художнього узагальнення проявився в соціально-побутових п’єсах 90-х рр. Перлиною серед них слід вважати драму «Украдене щастя», яка, як відомо, твердо ввійшла в репертуар радянських театрів і завоювала визнання радянського глядача.

Драмою «Украдене щастя» Франко зробив виклик тим соціально-етичним устоям дрібнобуржуазного суспільства, які руйнують щастя людини.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ІІ. ПОВІСТЬ «ПЕРЕХРЕСНІ СТЕЖКИ» В МЕРЕЖЕВІ ТВОРЧОЇ СПАДЩИНИ ІВАНА ФРАНКА.

Життя лиш доти має вартість,

доки чоловік може допомагати іншим...

І. Франко

2.1. Повість «Перехресні  стежки» - соціально-викривальний твір.

Особливе місце в творчості Івана Франка посідає соціально-психологічна повість «Перехресні стежки» з життя інтелігенції. Назва твору символізує «перехрещені» життєві шляхи персонажів. Твір «Перехресні стежки» І. Франко друкував га сторінках львівського журналу «Літературно-науковий вісник» упродовж 1900 року. Кожен із героїв повісті є носієм сформованого світогляду, має власні плани, інтереси, правила й норми. Перед нами — герої різних статей, різних соціальних верств, професій, врешті — різних національностей. Життєві перехрестя залишають свій відбиток на їх внутрішньому світі.

Проблематика повісті надзвичайно широка. Це соціальні проблеми добра і зла, особистості і народу, бідності і багатства, людської гідності і духовної ницості, людини і закону.

У цьому соціально-викривальному творі Франко розкриває взаємозв’язки українського селянства та інтелігенції, стосунки між різними суспільними групами, проблеми влади та підлеглих, зневір’я і затурканості селян, проблеми тодішнього судочинства, проблеми подружніх стосунків, безправ’я жінки в суспільстві.

Автор намагається художньо вирішити проблеми служіння демократичної інтелігенції своєму знедоленому народові.

Новим образом в українській літературі був образ адвоката Євгена Рафаловича — представника демократичної інтелігенції. Він захищав права передового селянства, боровся проти повітової адміністрації, поміщиків, лихварів та інших п'явок, що жорстоко експлуатували трударів-бідняків. Він виїздив у села, виступав на судових процесах, організовував селянські віча, на яких присутні розповідали про кривди і утиски з боку панівної верхівки. Головним своїм завданням Рафалович вважав пробудження у селян свідомості та політичної активності.

Розкриваючи тему боротьби справедливості з жорстокістю і насильством, автор через образи Рафаловича і Стальського показує необ’єктивність тверджень окремих самозамилуваних українських патріотів про однорідність національної еліти.

Правдошукацтву народного адвоката Рафаловича протиставляється цинічність і моральний садизм Стальського, якому байдужі суспільні інтереси і який жорстоко знущається над дружиною Реґіною. Об’єктивна оповідь підсилюється ліричними авторськими відступами, у яких яскраво проявляється позиція письменника.

Сюжет твору розгортається двома лініями: перша — це показ важкого життя зубожілого галицького селянства; друга — зображення громадської діяльності адвоката Євгена Рафаловича, який постає носієм головної проблеми твору.

Обидві лінії пов’язані з молодим адвокатом Євгеном Рафаловичем, який приїжджає працювати в одне з міст Галичини. Він пробуджує свідомі почуття солідарності у селян, шукає поліпшення долі народу, невтомно викриває державну бюрократію. Євген користується в житті девізом: «Хто то вкаже тобі дорогу, хто підведе тебе, мій бідний народе?»

Вкладаючи свої думки в уста адвоката Рафаловича, автор намагався показати знедоленим людям шляхи захисту своїх прав. І. Франко, створивши новий образ повсталої селянської маси, що бореться за свої права, ніби підштовхує народ до політичної боротьби за соціальні й національні права. Письменник знайомить нас із селянами — героями твору — не в ідилічній сцені на тлі природи, а на лаві підсудних у залі карного суду, де їх притягли до відповідальності за аграрний бунт.

До жорстокої протидії з боку влади Євген готував себе заздалегідь, проте він не міг передбачити, що « перехресні стежки » життя зведуть його з Реґіною — юнацькою любов’ю, тепер — заміжньою жінкою, приреченою на приниження й безстрокову домашню тюрму. Ця жінка уособлювала його молодечий ідеал, а тепер виявилася блідою копією того ідеалу. Така зав’язка сюжету Франкового твору.

Розв’язок у ньому дві: любовна лінія закінчується трагічним фіналом (смерть Реґіни); лінія ж боротьби має обнадійливу перспективу. Рафаловичу вдається певною мірою вплинути на обставини.

У повісті автор подає правдиву, глибоко психологічну характеристику «руського», тобто українського села, мешканці якого — люди темні, затуркані, залякані, безправні. Неосвічені, наївні та довірливі селяни не вміють захистити себе, не знають, кому вірити. Вони так звикли до свого пана, що не розуміють, як самі могли б керувати майном, прибутками.

Утім, письменник не вважає селян людьми нижчого сорту. Очима Рафаловича він бачить їхні розумні погляди, чує розсудливу й дотепну мову. Ці якості найяскравіше розкриваються під час селянського віча. Для селян віче — школа політичного життя, самозахисту, можливість згуртувати сили. Виступ Рафаловича перед селянами — свідчення щирого вболівання за їхні інтереси. «Браття селяни! — говорив Євген. — Покажім, що ми не діти, що не дамо водити себе за ніс. Не даймо загарбати своєї кервавиці. Піднесемо грімкий голос проти всього панського замаху на наше добро...»

Зрозуміло, що в подібних епізодах твору устами Євгена Рафаловича промовляв до читачів сам Іван Франко.

 

2. Образи твору. Євген Рафалович.

У повісті «Перехресні стежки» письменник виписав образ інтелігента, головною метою якого було покласти своє життя на жертовник щастя людського. Саме з цією метою адвокат Євгеній Рафалович після закінчення Львівського університету приїжджає в невеличке повітове містечко працювати на благо селян.

Прототипом Євгенія Рафаловича послужив Євген Олесницький — адвокат і громадський діяч, який був чудовим промовцем.

Хто ж такий Євгеній Рафалович? Це молодий адвокат «з ідеалістичним молоком на губах», котрий приїздить до галицького повітового міста, маючи

наміри  створити  там  «енергійний  центр  національного  життя». 

Будучи справжнім  русином-патріотом,  чесною  та  порядною  людиною,  Рафалович «серед важкої канцелярської праці і серед того ступішілого та запліснявілого товариства» сміливо відстоює права беззахисних «хлопів», проводить поміж ними  просвітницьку  роботу  з  метою  зактивізувати  їх  до  боротьби  за  свої соціальні і національні права. Він пише до віденських видань гострі статті, де намагається показати галицьке беззаконня.

Молодий чоловік мріє про великі зміни  у  житті  Галичини  і  задля  цього  прагне  сконсолідувати  добірні інтелігентські  сили  та  створити  потужну  політичну  організацію.  Серед усталених  феодально-патріархальних  відносин  з  атмосферою,  затруєною лихварством,  брехнею,  підлабузництвом,  пліткарством,  лжепатріотизмом, Євгеній – зовсім інакший, тому і світ навколо себе прагне створити іншим. Ці його  наміри  породжують  спротив  з  боку  влади,  до  боротьби  з  якою Рафалович  був  готовий,  вони  ж  є  і  його  духовним  рушієм,  що  вимагає неабияких психічних зусиль – праці душі і розуму).

Внутрішній світ героя найбільше поглиблюється інтимними колізіями. Після  десятирічних  сподівань  на  зустріч  зі  своєю  юнацькою  любов’ю  – Реґіною Твардовською  –  герой  зазнає  болісних  переживань,  розпачу  і душевної  порожнечі:  світло  зорі  його  ідеалу,  котре  не  давало  «заснути спокійно»,  «заблукати  в  темряві  егоїзму»,  згасло,  а  перехресні  стежки,  на яких вони зустрілися і розійшлися, стали «перелетними тінями».

Від  природи  Рафалович  має  «бистре  око  і  добру  пам’ять».  Вже  з перших  сторінок  повісті  спостерігаємо  розгортання  його  неабияких еруптивних здібностей, коли він силкується відсвіжити двадцятип’ятирічної давності образ колишнього вчителя Стальського. Спочатку – це напружений пошук  назви  цьому  образу  через  розпізнавання  «фізіономії  Стальського».

Далі Рафалович відчув, що «за тим першим образом у його тямці тягнеться ще  щось  таке  неясне,  але  болюче,  неприємне  чуття,  і  тільки  ненастанне балакання  Стальського  не  дає  тим  споминам  виплисти  наверх  і  дійти  до повної  свідомості…».  Лише  коли  учитель  на  якусь  хвилю  замовкає, Рафалович  іще  раз  напружує  свою  пам’ять  і  згадує,  що  Стальський  був «поганим інструктором». Чому ж «поганим»?

Вічний страх, сум і отупіння – ось відповідь, ось той настрій, в якому цілих півтора року знаходилася душа хлопчика-сироти, котрого Стальський «… не скільки вчив, скільки бив, штурхав і всякими способами карав його».

Кожна  наступна  згадана  Євгенієм  дрібниця  то  стрепеняла  його,  мов «наглим  подувом  холодного  вітру»,  то  боліла,  «мов  тернина,  вбита  у  живе м’ясо».  Спомин  про  люте  псякування  інструктором  Євгенія  за  буцімто вкрадену  ковбасу  відживив  інший  –  про  садистськи  закатованого  кота,  що доводилося  спостерігати  малому  Рафаловичу.  Оте  «напечатане  в  комірках свідомості» Євгенія мявкотання катованої тварини (сильна художня деталь!) ще не раз виживлюватиме з його памяті ту психічну травму не тільки під час спілкування  зі  Стальським,  а  й  зрине  принагідною  асоціацією  із  жахливою долею заміжньої за інструктором його коханої Регіни).

«Важкі контрасти ненастанної праці й убожества» розлого постають у думках Євгенія при в’їзді у ворота руського (себто українського) села. Вони ж згодом «викристалізовують» в його уяві ідею створення програми, реалізація б якої змогла змінити долю його народу,  усунути одвічні злигодні.  «Ах, як багато  праці  потрібно!»  –  це  зітхання  стимулює  думку  Рафаловича  до народження образу стеблини, з неї – міцної кладки, а з кладки – «тривкого» мосту (приклад поетичної градації). Тяжку незмінність  існування селянина він раптом порівнює з рівними рядами сосон, серед яких заблукав «схожий на обгорілого пня» старий чоловік і не знайде тому лісові ні кінця, ні краю: скрізь однаково.

Рафалович боляче сприймав контрасти, що впадали в око при порівнянні життя людей в хаті і в кам’яниці. Він бачив причини страшного убозтва села, бачив ворогів села, які живляться людською працею. Адвокат під час роботи часто бував у селі, бачив гнітючі картини селянського життя, і це змушувало його замислитися над шляхами допомоги простим людям. Його думки ніби кристалізувалися в реченні-зітханні: «Ах, як багато праці потрібно!»

Ця праця стала для нього справою життя, заради якої він приніс у жертву навіть особисте щастя.

Рафалович вирішив спочатку поліпшити економічне становище селян, а потім вчити їх політичної свідомості. Євген Рафалович агітує селян братися за цілі досяжні, розуміючи, що починати доводиться з нуля, що вся боротьба, власне, попереду.

Подання скарг до прокуратури і надсилання статей до газети нічого не дали, і Рафалович вирішив організувати селян на масові виступи проти своїх визискувачів. Розгортаючи політичну діяльність на селі, адвокат «мав таке почуття, що підсаджує свої плечі під високу і важку кам’яну гору з наміром зрушити її з місця. Він знав, що се праця страшенна, довга і важка, але сказав собі в душі: «Все одно! Мушу двигнути!».

Євгеній прагнув розвинути в народі почуття солідарності. Але це страшенно важко. Прикладом цьому може служити зустріч із селянином, який заблукав у лісі і не міг потрапити до свого села. Ця зустріч набула для Рафаловича символічного значення: «Чи ж се не символ усього нашого народа?» А слова адвоката: «Хто то вкаже тобі дорогу, хто підведе тебе, мій бідний народе?» становлять ідейну основу повісті.

Існуюча система відчула в особі адвоката. Рафаловича небезпечного суперника, здатного сколихнути приспані в селянських масах сили. Найбільший успіх Євгена — народне віче і той розголос, який воно мало в Галичині, одним (селянам) — вселивши надію і віру, других (можновладців) — налякавши.

Щоб рельєфніше, драматичніше зобразити діяльність головного героя, автор повісті вводить у твір любовну сюжетну лінію. Виявляється, що вже десять років Рафалович має у серці «незагоєну рану». Сталося розлучення Євгена зі своєю коханою Реґіною Твардовською. Рафалович дізнався про примусове одруження його коханої з якимось чоловіком. Після тяжких страждань Євген поїхав в невелике місто, де поринув у роботу. Він так і не одружився.

Євген не знав, що в місті, куди він переїхав працювати, і живе його колишня кохана, тепер уже жінка судового чиновника Стальського.

Сцени зустрічей Євгена і Реґіни сповнені глибокими емоціями і ліризмом. Рафалович хотів навіть забрати Реґіну і клявся покинути політичну діяльність. Реґіна повелася достойно: вона розуміла, що цим він собі лише зашкодить. І справді, сам Євген через мить розкаявся у сказаному.