Опозиція село-місто в романі "Перехресні стежки"

Хоч Реґіна вже давно жінка іншого чоловіка, вона весь час пам’ятала про свою велику любов і у відповідальний момент вирішила допомогти адвокату: віддати саквояжик із своїми коштовностями для організації політичної діяльності.

Незважаючи на численні перепони повітового начальства, Рафалович досяг мети — скликав віче. Але відразу був схоплений за нібито ним вчинений злочин. Адвокат заспокоює всіх присутніх: «Не падайте духом! Робіть своє, щоб наші вороги не тішилися з нашого занепаду...»

Невдовзі адвокат був на свободі завдяки спростуванню злочинних фактів, і він подав заяву на скликання нового віча.

На цьому письменник закінчує повість, залишаючи сюжет відкритим, спрямованим на майбутнє. Бо зрозуміло: основні події розгортатимуться за межами цього твору.

Не дивлячись на те, що молодий адвокат знаходить щастя в боротьбі, в його образі чимало трагічного. Трагізм Франкового героя має кілька відтінків. Він — і в самотності Євгена, не завжди зрозумілого тому народові, якого хоче вивести з неволі; і в обмеженості цього самого народу; і в потребі чималих зусиль для досягнення мети; і, звичайно, у цілковитій зруйнованості особистого життя.

 

3. Негативні персонажі повісті.

Поряд з позитивними образами виведено цілу низку негативних персонажів, які повстали проти дій Рафаловича: зажерливий шляхтич, пан маршалок Брикольський, староста, суддя Страхотський, Шнадельский і ціла зграя інших людців, що жили за рахунок селянства.

Щоб убити зародки громадського руху, староста заарештовує Рафаловича на очах у селян, які зібралися на багатолюдне віче. Повернувшись із в’язниці через два місяці, Рафалович знову прийшов до старости за дозволом скликати селянське віче. У роздумах Рафаловича автор висловлює свої тривожні думки і турботи про народ.

Повість «Перехресні стежки» позначена прагненням Франка-психолога зазирнути за межу типового, проникнути в таємниці незвичайних психологічних явищ. Автор «Перехресних стежок» з глибоким психологізмом розкрив образи Рафаловича, Реґіни, Стальського, Варана та інших персонажів.

Стальський був цікавий Франкові можливістю розкрити психологію садизму — крайньої жорстокості, яка приносить цьому нелюдові задоволення.

Баран з його нав’язливою ідеєю врятування людей від антихриста — це художньо-наукова студія потьмареної психіки, власне — психопатології.

Із хворобливим затьмаренням підсвідомості зустрічаємося в сценах твору, де з’являється Реґіна Стальська.

Письменник також цікавиться сферою ірраціонального: з цього приводу варто згадати віщий сон Рафаловича напередодні загибелі Реґіни. Йому примарилася «втоплена нещаслива жінка» — і сон збувся, Реґіна трагічно загинула.

Найзагадковіша постать у повісті Франка «Перехресні стежки» — «незвичайний лихвар» Вагман. З моменту першої своєї появи цей «високий жид у довгім жупані, з чорною бородою і довгими пейсами» привертає увагу читачів.

Сам Вагман у розмові з Рафаловичем називає себе «добродієм добродіїв». Це означає, що він тримає в залежності не простих людей, а багатіїв.

Несподіваним для адвоката була пропозиція допомогти.

Вагман нікого не боїться: «Законами мені нічого не вдіють, — пояснює Вагман свою невразливість. — Вони знають один закон, а я знаю 10 способів, щоб обійти той закон».

Метою «незвичайного лихваря» було бажання «повикурювати тих панків із сіл». Сказавши ці слова Євгенові, Вагман віддає йому векселі й боргові записи своїх супротивників.

Сумна історія, повідана Євгенові отцем Зваричем, проливає світло на поведінку Вагмана: староста домігся, щоб лихваревого сина забрали до війська, де його й замучили. Особисте нещастя перетворило Вагмана з «хлопської п’явки» в «добродія добродіїв».

Образом Вагмана Іван Франко намагався знайти способи розв'язання існуючих суперечностей.

Вагман і Рафалович розуміють один одного. Розуміючи, що влада будь-що зірве збори селян українців, лихвар призначає на той же час (і зовсім поруч) паралельне єврейське віче, щоб у потрібну мить надати Рафаловичу трибуну, а селянам — «майданчик».

Цікавими у повісті є стосунки двох євреїв — бурмістра і Вагмана. Вони дискутують з приводу проблеми самовизначення галицького єврейства і його стосунків з українцями. Якщо бурмістр тяжів до «німецьких жидів», то Вагман належав до жидів-старовірів. Йшлося про єврейські погроми в Росії (як цілком слушно зауважує бурмістр, інспіровані російським урядом). Вагман припускає можливість таких. Боячись єврейських погромів в Галичині (такі погроми були в Росії), бурмістр прагне зректися своєї національності, щоб знайти іншу батьківщину.

Як бачимо, гостру проблему співжиття корінних і некорінних націй Вагман розглядає з позицій здорового глузду. Його ідеалом є власна єврейська держава. Він вважає, що «можна бути жидом і любити той край, де народився, і бути пожиточним, або бодай нешкідливим для того народу, що, хоч нерідний нам, все-таки тісно зв’язаний з усіма споминами нашого життя».

Справа, отже, не лише в особистих мотивах поведінки Вагмана, а й у його глибинних переконаннях, які роблять цього лихваря спільником Рафаловича.

Спільної мови вони не знаходять хіба що в деяких питаннях тактики. Вагман пропонує адвокатові самому купити маєток, а той відмовляється, пояснюючи це тим, що він хоче допомагати бідним. На думку лихваря, маючи маєток, можна допомагати краще.

Цікавим для читача є образ селянина Демка Горішнього, який заблукав у лісі. Цим образом Франко розкриває долю свого народу, що не знає, куди йому йти.

У цьому вболіванні за народну долю — весь пафос повісті «Перехресні стежки».

 

 

 

 

Висновки

Є поети осені і є співці весни. Є письменники, що пишуть для дітей, інші – для молоді, ще інші – для дорослого читача. Наш Іван Франко (1856–1916) глибинно збагнув світ дитини, найніжніші тремтіння серця юнака і юнки, затамовані переживання зрілої людини. Іван Франко є письменником усіх пір року і пір життя людського, усіх етапів історичної долі народу – минувшини, сьогодення й майбуття.

Івана Франка ми називаємо Каменярем за його завзятість у боротьбі із перешкодами на шляху прогресу, універсальним генієм – за всеосяжність охоплення життя, розмаїття поставлених проблем; нашим національним пророком, бо він звершував безнастанний подвиг – вів свій народ до щасливої долі. Титаном праці теж величаємо Франка.

«Сорок літ я трудився, навчав», – каже у Франковій поемі «Мойсей» пророк і вождь. Так мав право сказати і Франко про себе, котрий із сорока літ праці не змарнував жодного дня. Він написав близько шести тисяч творів. Їх найповніше видання – п’ятдесят томів. Але ще багато творів не увійшло до 50-томника. За життя І. Франка протягом майже сорока років вийшло десять збірок його поезій.

Окремий принадний дивосвіт І. Франка – то прозові оповідання, новели, образки. Ще в більшій мірі, як у поезії, задумав письменник у своїй прозі відобразити широчінь і глибину житгя. Цей велетенський задум реалізував прозаїк у десяти повістях і романах і в ста п’ятнадцяти оповіданнях, новелах, образках. Майже всі його прозові твори мають захоплюючий сюжет, вони пересипані життєвими деталями, чується у них гомін живого слова.

1900 року І.  Франко опублікував  повість «Перехресні стежки». Саме  в ці роки він розгорнув  боротьбу за реалістичну і  народну літературу, за реалізацію  її мети – служіння інтересам народу. Література повинна порвати із схоластичністю і шукати нових доріг, більш природних і відповідних самому життю. Саме таким новатором і став І.  Франко в ідейному змісті твору. Він не ідеалізує сільське життя, а показує страждання, голод, нові форми експлуатації галицького селянина. З такою ж увагою і критичністю письменник зображує інші верстви населення – безпросвітні злидні народу, знехтування, голод, самогуб ство, звірячу грубість, з якими доводилось зустрічатись у житті. Саме ці проблеми стають визначними у повістях і романах в період 90-х – перших років XX ст.

Повість «Перехресні стежки» – соціально-викривальний твір, в якому автор намагається художньо вирішити проблеми служіння демократичної інтелігенції своєму знедоленому народові. Проблематика повісті надзвичайно широка. Це проблеми добра і зла, особистості і народу, бідності і багатства, людської гідності і духовної ницості, людини і закону.

В повісті «Перехресні стежки» (1900 р.) І. Франко розкрив взаємовідносини народу та інтелігенції Західної України, проблеми, які хвилювали тогочасне суспільство. Цей твір віднесено до шедеврів світової літератури. Сюжет повісті гострий та захоплюючий. «Перехресні стежки» засвідчили високу художню майстерність І.Франка.

Таким чином, на рубежі двох віків як надбання XІX ст. Франко підносить революційний демократичний ідеал активної особистості. В образі Євгенія Рафаловича показано діяча радикальної партії Галичини того періоду, коли вона розгорнула роботу по селах і на яку письменник покладав великі надії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Література

1. Франко І.Я.  Із  секретів  поетичної  творчості.  –  К.,  1981.  2.  Панченко В.Є.  Любов  і боротьба Євгенія Рафаловича //Дивослово, №8. – 1999. – С.32.
2. http://ivan-franko.blogspot.com/2011/11/blog-post_9004.html.
3. Франко І. Твори в 20-ти т. – Т. 1.
4. Басс І. І. «Іван Франко. Біографія». – К.: 1966.
5. Худош Л. С. «Вивчення творчості І. Франко в школі». – К.: 1962.
6. Жук Н. Й. «Проза І. Франка». – К.: 1977.