Особливості трагедії Софокла та його внесок у розвиток світової та античної драматургії

 

 

Міністерство освіти і науки, молоді і спорту України

Кафедра теорії літератури і славістики

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Особливості трагедії Софокла  та його внесок у розвиток світової та античної драматургії

 

 

 

 

 

 

Реферат з історії античної літератури

 

 

 

 

 

Вступ

 

Софокл — давньогрецький трагік, драматург, один із трьох  найвизначніших трагічних поетів класичної Греції, який займає за часом життя і характером творчості місце між Есхілом  та Еврипідом. Він є поетом розквіту Афінської демократії. Цей період називається “Золоте століття Перікла”. Софокл розвинув оформлені Есхілом  принципи драматичного мистецтва й  започаткував новий його етап. Він  жив у період найвищого піднесення Афінського поліса й усі особливості  цього періоду значною мірою  відбив у своїх творах. Тому Софокла  можна назвати поетом розквіту афінської  рабовласницької демократії.Античні критики називали Софокла трагічним Гомером і захоплювалися класичною чіткістю мови його драм, їх дивною майстерністю.

Основна ідея, ідея долі, найповніше виражена в кращій трагедії Софокла «Цар Едіп».Що б не робила людина, вона залежить від сліпої долі. Адже за грецькою міфологією, нитку життя кожної людини тчуть три сліпі Мойри - богині долі.

До тем його трагедій зверталися письменники, філософи й композитори  різних епох, зокрема Вольтер, В. Капніст, М. Мусоргський, Д. Бортнянський, І. Стравінський, Б. Брехт, Ж. Ануй та ін. І. Франко вперше переклав українською мовою «Царя Едіпа», «Едіпа в Колоні», два гімни з трагедії «Антігона», останню повністю переклав П. Ніщинський. У наші часи Софокла перекладали Б. Тен і А. Содомора.

Відомі вистави трагедій Софокла на українській сцені. У 20-х роках XX ст. «Цар Едіп» був  поставлений Л. Курбасом і Г. Юрою у київському Молодому театрі, у  середині 60-х років Г. Юра в  театрі ім. І. Франка здійснив постановку «Антігони», роль головної героїні  тоді виконувала відома українська актриса  С. Коркошко.

 

 

Розділ I.

Біографія Софокла

 

Народився Софокл у мальовничому афінському передмісті Колоні, яке  поет на схилку життя уславив у  трагедії «Едіп у Колоні». Різні джерела вказують на 488, 495 та 496 р. до н. е. Його батько Софілл був заможною людиною, власником зброярні. Він турбувався про гармонію фізичного і духовного виховання.Тому майбутній поет отримав гарну освіту, навчався музиці у Лампра, а крім того, здобував відзнаки на атлетичних змаганнях. Замолоду Софокл відрізнявся надзвичайною красою, імовірно, тому йому доручили очолити хор юнаків, що співали вдячні гімни богам після перемоги над персами при Саламіні.

Коли Софоклу було 16 років, він співав в хорі гімни на честь перемоги  греків при Саламіні, де брав участь Есхіл. Тому в біографіях трьох еллінських трагіків є таке красиве місце: Есхіл при Саламіні бився, Софокл Саламін прославляв, Еврипід як раз у той час народився. Отже, дитинство й юність Софокла прийшли на той час коли все було сповнене враженнями від блискучої перемоги на період найвищого розквіту Афінської демократії.

27-річним Софокл переміг  Есхіла на Великих Діонісіях,  після чого той  залишив  Афіни,і відбув до Сицилії.  А у 441р до н.е. — сам був переможений Еврипідом. Дванадцятьма роками раніше(468 до н. е.) Софокл уперше взяв участь у театральних святах і здобув перший приз, перевершивши свого великого попередника Есхіла. Змагання двох настільки визначних поетів викликало в публіці живе зацікавлення, з цього моменту і до самої смерті Софокл залишався найпопулярнішим з афінських драматургів: більше 20 разів він ставав в змаганні першим, багато разів другим і ніколи не посідав третього місця (учасників було завжди троє). Не було йому рівних і за обсягом написаного: вважається, що Софоклу належало 123 драми. Своїми трагедіями Софокл застерігав від самовдоволення і душевного  спокою, нагадував про

4

 

необхідність пильної  уваги до себе і своїх учинків, про моральну відповідальність за них. Софокл мав успіх не тільки як драматург, а був взагалі популярною особою в Стародавніх Афінах.

Софокл, як і всі афіняни  в V ст. до н. е., активно брав участь у  суспільному житті. Замолоду був  прибічником Кімона, який очолював угруповання землевласників, а пізніше  долучився до Перікла і до кінця  життя залишався прибічником  періклової демократії. Існують припущення, що він був членом колегії, яка  відігравала важливу роль, скарбників Афінського союзу в 443 - 442 до н. е., і цілком певно відомо, що Софокл був обраний одним з десяти стратегів, які командували каральною експедицією проти Самоса в 440 до н. е. Ймовірно, ще двічі Софокла обирали стратегом. Уже в досить літньому віці, коли Афіни проходили через епоху поразки і розпачу, Софокла обрали одним із десяти «проболів» (уперекладі з грецької — «радник»), котрим були довірені доля Афін після катастрофи, що спіткала експедицію на Сицилію (413 до н. е.). Таким чином, успіхи Софокла на державному поприщі не поступаються його поетичним досягненням, що цілком характерно як для Афін V століття, так і для самого Софокла.

Софокл прославився не тільки відданістю Афінам, а й благочестям.  Повідомляють, що він заснував святилище Геракла і був жерцем одного з другорядних божеств-цілителів, Халона або Алкона, зв'язаного з культом Асклепія, і що він приймав у власному будинку бога Асклепія доти, доки не був завершений його храм в Афінах. Після смерті Софокл був обожнений під ім'ям «героя Дексіона» (це ім'я, породжене коренем «декс-», гр. «приймати», можливо, нагадує про те, як він «приймав» Асклепія).

Широко відомий анекдот  про те, як Софокла викликав до суду його син  Іофон, який бажав довести, що старий батько вже не в змозі  керувати майном родини. Тоді Софокл переконав  суддів у своїй розумовій повноцінності, продекламувавши оду на честь Афін з «Едіпа у Колоні». А потім, звернувшись до суду, коротко промовив: «Якщо я Софокл, то я не безумний. А якщо я

5

 

безумний, то я не Софокл». Судді, вражені красою поетичних  рядків, одноголосно відхилили позов  Іофонта.

Ця історія, безумовно, вигадана, оскільки повідомлення сучасників підтверджують, що останні роки Софокла минулися настільки ж безтурботно, як і  початок його життя, і він до кінця  зберіг найкращі стосунки з Іофоном. Останнє, що відомо про Софокла, —  це його вчинок при одержанні звістки  про смерть Еврипіда (навесні 406 до н. е.). Тоді Софокл одягнув учасників  хору у жалобне і вивів їх на генеральну репетицію перед змаганням трагіків без святкових вінків. В останні роки життя Софокл став свідком Пелопоннеської війни, він помер за два роки до її закінчення, коли значна частина Аттики була захоплена спартанцями.

 У січні 405 до н.  е., коли була поставлена комедія  Аристофана «Жаби», Софокла вже  не було в живих. Розповідають, що Софокл читав публічно свою  нову трагедію.Закінчивши читати, з хвилюванням чекав, що скажуть  слухачі, думки яких розійшлися. Коли дізнався, що більшості твір  сподобався, помер від радості.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ II.

Особливості та розвиток драматургії  Софокла

 

Загалом можна погодитися як із думкою Аристотеля, який назвав трагедії Софокла найдосконалішим типом  античної трагедії, так із думкою Гете — «ніхто так досконало не знав сцени і свого мистецтва, як Софокл». Елліни називали Софокла «Фідієм  літератури», і вищої оцінки тоді не могло бути.

За 60 років літературної діяльності Софокл написав близько 123 п′єс, які користувалися великим  успіхом, недаремно ж, як зазначалося, він 24 рази був переможцем на змаганнях  трагіків. До нашого часу збереглося лише 7 повних трагедій: «Аякс», «Едіп-тиран», «Електра», «Філоктет», «Едіп у Колонії».

Софокл довершив розпочате  Есхілом перетворення трагедії з  ліричної кантати на власне драму. Герої  його трагедії діють здебільшого  самостійно і самі визначають свою поведінку щодо інших персонажів. Він рідко зображає на сцені богів. Але усі сюжети трагедій Софокла  запозичені з міфів. Одержавши готовий  сюжет, виводячи перед глядачами  усім відомих персонажів, поет повинний був мотивувати їхнє поводження, пояснювати що відбувалося у відповідності  з моральними нормами свого часу.

Усі головні позитивні  герої Софокла — це шляхетні, цілісні й глибоко людяні натури, які втілюють ідеали афінської демократії. Носії високих моральних якостей, вони водночас надзвичайно прості й  зрозумілі в своїх почуттях і  пориваннях. Протягом дії трагедії вони несуть у собі почуття чи пристрасті, автор ніколи не показує різносторонність їхньої душі, не приводить до зіткнення  з різними персонажами. Але це дуже сильні натури, які не вагаються  в обраному шляху і без сумнівів прямують до мети. їхня дійова активність була підказана Софоклу діяльністю афінських громадян, саме ця риса сучасності, а також висока самосвідомість афінян були перенесені автором на своїх  героїв. Едіп, Антігона, Електра, Філоктетдуже активні у своїх діях. Подібне  «осучаснення» героїв поглиблювало їхні характеристики і робило їх

7

 

ближчими до глядачів. Останні  їх чудово розуміли, в усякому разі значно краще, ніж глядачі пізніших і більш «цивілізованих» епох. Навряд чи ми можемо глибоко осягнути причини само осліплення Едіпа, хоч він сам із плачем пояснює свій страшний учинок:

 

“О ні, очам моїм несила бачити

Ні їх, ні міста, ані славних  стін його,

Ані священних статуй, —  сам позбавив я

Себе всього...

І як в ганьбі цієї скверни  смів би я,

На громадян очима лиш  поглянути?”

(“Цар Едіп”)

 

Як я вже зазначала, збереглося сім трагедій Софокла, що відносяться до пізнього періоду  його творчості. На підставі античних джерел встановлені дати постановок трагедій.

1. «Філоктет» (409 до н. е.),
2. «Едіп у Колоні» (посмертна постановка 401 до н. е.),
3. «Антігона» (за рік чи два до 440 до н. е.),
4. «Цар Едіп» (зазвичай відносять до 429 до н. е., оскільки згадування про море може бути зв'язане з аналогічним нещастям в Афінах),
5. «Аякс» (за стилістичними ознаками відносять до більш раннього періоду, ніж «Антігона»),
6. «Троянки» (до 431 до н. е.)
7. «Електра» ( 431 до н. е.).

 

Таким чином, сім уцілілих п'єс можна розташувати приблизно  в такому  порядку: «Аякс», «Антігона», «Троянки», «Цар Едіп», «Електра», «Філоктет», «Едіп у Колоні». Відомо, що Софокл одержав перший приз за «Філоктета» і

8

 

другий — за «Царя Едіпа». Імовірно, гідною першого місця була визнана «Антігона», оскільки відомо, що за неїафіняни не тільки присудили Софоклу першу нагороду, але навіть, по переказі, вручили йому вищу військову владу, вибравши стратегом. Тому ця трагедія є однією з найкращих у Софокла, сюжет якої драматург взяв з фіванського циклу міфів. Сюжетно «Антігона» зв'язана з «Сімома проти Фів» Есхіла. Після смерті Етеокла і Полініка Креонт, новий правитель Фів і дядько загиблих, наказав з почестями поховати Етеокла, а тіло Полініка викинути за фортечні стіни на розтерзання псам. Головна героїня, донька Едіпа Антігона порушила наказ володаря Фів Креонта не ховати, а залишити на поталу хижакам тіло загиблого в бою з Етеоклом зрадника Фів Полініка (Етеокл і Полінік були рідними братами Антігони). Як громадянка Фів, Антігона повинна слухатися наказу, а як сестра — зобов'язана поховати єдинокровного брата, що вона й зробила. За це Креонт наказав замурувати її в печері. Антігона вкоротила собі віку, а через горе пронизав себе ножем і її наречений, син Креонта Гемон, слідом за ним пішла з життя вбита горем мати, дружина Креонта Еврідіка. Креонт морально зламався, визнав своє безсилля перед волею богів і долею, заявивши, що він «ніхто»:

“Поведіть мене, поведіть скоріше,

Поведіть – молю, немає  мене; я ніщо!”

Креонт Софокла не позитивний герой. Уся дія трагедії спрямована на викриття Креонта, відповідальність якого тим більше велика, що йому вручена богами і людьми верховна влада в державі. Помилка Креонта-правителя  полягала в тім, що він неправильно  зрозумів свої права і переоцінив свої можливості. За законами софоклівського часу зрадник не мав права на поховання  в рідній землі, опоганеної їм, але  той, хто взагалі позбавив зрадника поховання, ставав святотатцем, що порушив  неписані закони людського суспільства. Софокл настільки переконливо зобразив моральне знищенняКреонта, що воно повинно було показатися всім страшніше його фізичної смерті.

9

 

До нас дійшло сім трагедій Софокла, з яких за змістом три  належать до  фіванського циклу: «Едіп», «Едіп в Колоні» та «Антігона»; одна до циклу про Геракла —  «Деяніра», і три до троянського: «Еант», найбільш рання з трагедій Софокла, «Електра» і «Філоктет». Крім того, у різних письменників збереглося близько 1000 фрагментів. Окрім трагедій, Софоклу приписували також елегії, пеани і прозові міркування про хор.

У трагедіях Софокла часто  присутня трагічна іронія, або амфіболія (двозначність), яка полягає в  тому, що прихований зміст у висловлюванні  персонажа розуміють лише глядачі, а не дійові особи, оскільки лише перші  знають міфи.