Особливості трагедії Софокла та його внесок у розвиток світової та античної драматургії

Тема незнання й омани розкрита в трагедії «Трахінянки», де Софокл використовував сюжет одного з міфів про смерть Геракла. Геракл, найбільший із грецьких героїв, син Зевса, благодійник і рятівник людства, гине в страшних муках, викликаних згустком запеченої крові убитого ним чудовиська. А його вірна і любляча дружина Деяніра виявляється мимовільною винуватницею його смерті, повіривши в те, що приворотне зілля допоможе їй повернути втрачену любов чоловіка.

“Цар Едіп” традиційно називався трагедією Фатуму, невідворотності  долі. Ця ідея була нерозривно пов’язана  з думками про недосконалість людини як такої порівняно з вищими силами, про обмеженість і немічність її пізнання. Зрозуміти істину людина неспроможна, як не спромігся мудрий Едіп, котрий розгадав загадку Сфінкса, розкрити драматичну приреченість власної  долі. З цього і випливає характер напруженого конфлікту, який можна  визначити як протиборство волі людини, яка намагається змінити свою долю чи навіть втекти від неї, і  вищої волі богів, які визначили  цю долю. На особистому жорстокому досвіді  герой переконується,що неспроможний боротися з долею. Але він робить все можливе, щоб піти своїм шляхом, показує силу свого характеру  і весь час діє. Тільки не знає, що  всі  його   зусилля приречені на

 

10

 

поразку. Щоб довести це, Софокл не вдається до словесних дискусій чи сварок, доказ випливає з драматичної  долі та образу самого Едіпа.

Дуже часто прагнення  людини заходять у конфлікт із волею  богів, і тоді трапляється нещастя, як це сталося з Едіпом. А поет робить висновок про жалюгідність людських зусиль, ницість самого життя. Тому хор у «Царі Едіпі» співає сумну  пісню про слабкість людини, яка  ніколи не має твердої надії на сталість свого існування, особливо — на щастя, надто воно примарне й нестійке.

Усі стародавні критики, починаючи з Аристотеля, називали трагедію «Цар Едіп» вершиною трагічної майстерності Софокла. Час її постановки невідомо, приблизно воно визначається 428–425 р. На відміну від попередніх драм, композиційно близьких до диптиха, ця трагедія єдина і замкнута сама в собі. Уся її дія зосереджена навколо головного героя, що визначає кожну окрему сцену, будучи її центром. Але, з іншого боку, у ній відсутні випадкові й епізодичні персонажі.

Дія трагедії відкривається  прологом, у якому процесія фіванских  громадян направляється до палацу Едіпа з благанням про допомогу і захист. Едіп заспокоює їх і говорить, що вже послав Креонта в Дельфи, щоб довідатися від бога Аполлона про причину епідемії. Виявляється, Аполлон розгніваний на фіванців за те, що між ними є непокараний вбивця. Перед тими, що зібралися Едіп клянеться розшукати злочинця. Під погрозою найтяжчогопокаранная він наказує всім громадянам:

 

“Під дах свій не вводити його і з ним

Не говорити. До молінь і жертв

Не допускати його, -

Але гнати його з будинку, тому що він –

Винуватецьепідемії, що вразила місто.”

 

11

 

Афінські глядачі з дитинства знали історію Едіпа і відносилися до неї як до історичної реальності. Вони розуміли, стежачи за розвитком дії трагедії, що інакше не міг діяти правитель, у руках якого доля всієї країни, всього відданого йому народу. І страшним проклинанням звучали слова Едіпа:

 

“І от тепер я – і поборник бога,

І месник за померлого царя.

Я проклинаю таємного убивцю…”

 

На думку Арістотеля, висхідним  положенням трагедії Софокла є те, що вона через співчуття і страх  веде до очищення почуттів, тобто до катарсису. Осмислення сутності того, що відбувається з Едіпом, очищає почуття від первісної неусвідомленої патологічної форми і розкриває людині глибоке коріння явищ дійсності, змушує її серйозно замислитися над законами суспільного життя.

Едіпдоброзичливо ставиться до всіх людей. Але досить з’явитися підозрі, він стає нестерпним, брутальним і несправедливим (розмова з Тіресієм, Креонтом).У кінці трагедії в Едіпа нічого не залишається від колишньої впевненості й гордині. Віднині він стає втіленням смирення й покірливості перед тими, кого до того ображав. Але особливо — перед богами, від яких навіть боїться дізнатися про своє майбутнє. Та й взагалі відтепер особиста доля його не хвилює, він турбується лише за дочок. Тут проявляється його батьківський біль — адже саме він занепастив їхнє життя.

Софокл уважає, що вищою  мудрістю для людини є беззастережне виконання волі богіві лише так вона може досягти щастя. У цьому ж — запорука процвітання і держави, і народу. Тому Орест у Софокла без усяких вагань виконує наказ Аполлона («Електра»). А в Афінах панує щастя і радість через те, що й афіняни, і їхній цар Тесей шанобливо ставляться до богів, залишаються вірними встановленим традиціям, сповнені побожності, доброти

12

 

та інших чеснот. Коли Тесей дізнається, що Едіп прийшов  з волі Аполлона, у нього зникають усі сумніви — і він радо приймає посланця:

 

“А втім, коли б і думав я по-іншому, —

Не зневіряйся: чи ж не Феб послав тебе?”

 

Зразком цілковитого підкорення провидінню стає у Софокла сліпий вигнанець Едіп, який скаржиться на свою нещасну долю, але ніколи не звинувачує в цьому богів. Його смиренність  і побожність змінюють страждання на блаженство, спокута злочинів приводить  до морального очищення, він не тільки дістає прощення богів, але й удостоюється бути прийнятим до їхнього кола. Приблизно те саме трапляється з  Гераклом («Трахінянки»). В іншій  трагедії («Філоктет») він заповідає  Неоптолему і Філоктету свято  шанувати богів:

“Побожність — живемо ми чи померли вже —

Не проминає: з нами повсякчас  вона.”

Ми можемо прослідкувати, що зараз чи не в усіх трагедіях, що дійшли до нас, увагу глядачів приковує до себе не низка положень або зовнішніх подій, а послідовність душевних станів, пережитих героями під впливом відносин. Наприклад, змістом «Едіпа» служить один момент із внутрішнього життя героя: виявлення злочинів, зроблених ним, до початку трагедії.

Однак специфіка творчості  Софокла полягає у тому, що його герой не пересічний, не звичайний, а такий, яким повинен бути – це взірець людини. У Едіпа своє чуття моралі, своє уявлення про добро і зло. Убити себе – простіше всього, це значить втекти від відповідальності за содіяне.

 

 

 

 

 

Розділ III.

Внесок Софокла у розвиток світовітової та та античної драматургії

 

Найзначнішим нововведенням Софокла в жанрі трагедії вважається скорочення масштабів драми за рахунок відмови від форми трилогії. Наскільки відомо, три трагедії, що Софокл представляв на щорічному змаганні, завжди були трьома самостійними творами, без будь-яких сюжетних зв'язків між ними. ТрагедіїЕсхіла (за винятком трилогії, у котру входили «Перси») незмінно поєднувалися в трилогію в буквальному значенні цього слова — у драматичний твір у трьох частинах, зв'язаних спільним сюжетом, спільними персонажами і мотивами. Основну увагу привертала людина, її характер, рішення, вчинки. Нова техніка робила другорядною божественну волю, яка у Есхіла втручається в дію, долаючи людські мотиви героїв, і особливо підкреслювала важливість людської волі. Софокл збільшив хор з дванадцяти до п'ятнадцяти чоловік, але хор відігравав другорядну роль і його пісні значно скоротились. Найбільше Софокла прославило інше технічне нововведення: поява третього актора (за деякими даними, перед 458 до н. е.). Арістотель свідчить, що Софокл впровадив театральний декоративний живопис «сценографію».

Мова трагедій Софокла  вже не така велична, як в Есхіла. Вона втратила пафос, позбулася архаїчних  виразів, стала значно простішою  і, за словами самого поета, «найбільш  відповідала характерам героїв». Певна урочистість залишилася тільки в піснях хору. Проте мова героїв ще не стала звичайною розмовною, в ній залишився елемент штучності. Слід додати, що вона надзвичайно образна, трапляються вдалі порівняння, метафори. Так, війна, душевне захворювання Аякса порівнюються зі страшною бурею, так само як державні чи родинні незгоди — з хворобою чи болем. Мова героїв значною мірою вже індивідуалізована.

14

 

Великим внеском Софокла в розвиток трагедії стало збільшення хору з 12 до 15 хоревтів, що давало їм можливість розташовуватися на орхестрі двома симетричнимипівхорами на чолі з корифеєм. Але особливо важливим було введення третього актора. Це давало можливість значно збільшити діалогічну частину трагедії і зменшити хорові партії. З того часу хор майже втратив значення колективного актора, його пісні часто вже не пов'язані безпосередньо з розвитком сюжету, цей зв'язок має скоріше ідейний характер. Так, наприклад, в «Антігоні» однією з головних пісень стає прославлення хором людського розуму, вмілих рук людини, які «все можуть». Поява цього своєрідного гімну на честь людини стала можливою лише в період бурхливого піднесення усієї Афінської держави, зокрема її культури, у створенні якої поет брав найактивнішу участь:

 

“Дивних багато в світі див,

Найдивніше із них —  людина,

Вітер льодом січе, вона ж

Дальшу в морі верстає  путь...

Птиць безтурботні зграї  й риб,

Що живуть у морських глибинах,

Звірів диких з гущин лісних

В пастку й оплетену вправно  сіть

Розумна ловить людина І  собі скоряє їх...

І думок, як вітер швидких,

І мови навчивсь чоловік,

Звичаїв громадських пильнує  здавна;

Від лютих стуж, буйних злив

Знайшов міцний захист він...”

 

 

15

 

Протедругаантистрофапослаблюєзахопленняпоеталюдськимидосягненнями, оскількипопереджає, щомудрівитворилюдини, «яснішівідсвітлихнадій», можутьперетворитисявпротилежне — «бідивнихбільше, якблага». Вони служитимуть лише тим людям, які шанують дану ними присягу, закони батьків і своїми вчинками не викликають гніву богів. Ті ж, хто стане на шлях неправди, ніколи щастя не знатимуть. Отже, як бачимо, ця хорова пісня зовсім не пов'язана з дією трагедії, але вона відповідала головній її ідеї, а також настроям і надіям тогочасних афінян, захоплених розквітом своєї держави. Хор у Софокла звичайно відбиває думки і спостереження народу (рідше — автора), емоційно висловлює своє ставлення до подій, що їх спостерігає. Часом він щиро співчуває стражданням чи переживанням героїв, мучиться їхніми муками.

 Художні особливості трагедій Софокла:

1. в центрі трагедії – людина, а не бог і не титан;
2. трагедії відзначає ретельна розробка людських характерів. Софокл зображає особистість цільну, глибоку, підкреслюючи не лише позитивні, а й негативні риси (наприклад, в образі Едіпа – нерозважливість, нестримність у гніві);
3. драматург вводить у дію третього актора, посилюється драматизм;
4. відбувається скорочення партій хору, а кількість учасників хору збільшується з 12 до 15;
5. Софокл урізноманітнив композицію і техніку трагедії. Обов’язковим елементом його трагедії є пролог, в якому викладається передісторія подій.
6. Софокл першим вводить в театральне дійство живописні декорації;
7. найбільшим нововведенням було те, що він виділив свої драми зі складу трилогії.

Трагедія Софокла стає більш реалістичною, наближеною до життя, втрачає той містично-релігійний характер, що його мала попередня трагедія. Грандіозні й високі сюжети замінюються  значно простішими, суто земними. І 

16

 

цей процес супроводжувався  повільним проникненням у внутрішній світ людини, більш глибоким змалюванням  людських характерів. Проте всі сюжети Софокла, як і раніше, традиційно основані на міфах, які він черпав з циклічних  поем.

Контрастність дає авторові змогу особливо підкреслити чорно-білими тонами слабкі й сильні сторони персонажів. Адже контрастність — це протистояння тіні й світла, сили й слабкості, вроди й потворності. Наприклад, сильній і мужній Антігоні, яка  ціною життя виконує свій святий обов'язок, протистоїть безвільна  й боязка сестра Ісмена, втілення жіночності й нерішучості. В суперечці Антігони і Креонта обидві натури виявляються  надзвичайно сильними, але протилежними за своїм світоглядом і внутрішніми  переконаннями. Такими ж «контрастними» образами постають Едіп і сліпий Тіресій («Цар Едіп»), Креонт і Тіресій («Антігона»), Тесей і Креонт («Едіп у Колоні»), брати Атріди і Тевкр («Аякс»), Електра  і Клітемнестра («Електра»).

Софокла вже не цікавили, як Есхіла, старі часи, проблеми минулої  родової епохи. Усі його інтереси зосереджені навколо складних проблем, що хвилювали сучасну драматургові афінську громадськість. Проблема взаємовідносин особистості й держави («Філоктет»), конфлікт активних спроб людини втекти від призначеної їй долі, вільної волі людини і волі богів («Цар Едіп», «Трахінянки»), законів божественних і законів людських («Антігона»), проблеми обов'язку, честі й шляхетності («Аякс») стали головними в Софокла. Вони істотно відрізнялися від проблем, що їх ставив Есхіл, до того ж їх можна було вирішувати в одній трагедії. Поет уже не мусив простежувати, скажімо, дію божественного промислу чи родового прокляття в кількох поколіннях. Софоклівська трагедія з її пристрасним інтересом до окремої особистості, прагненням пізнати її, глибше зобразити її почуття давала можливість обмежитися порівняно вужчими простором і часом. Вона являла собою твір, дія якого зосереджувалася навколо трагічного конфлікту.

 

17

 

Тому, хоч Софокл і зберіг традиційну форму трилогії (цього  вимагали драматичні змагання), але  трагедії, що складали трилогію, вже  не мали сюжетного зв'язку між собою. Кожна з них — окреме ціле, не пов'язане з двома іншими. То було важливим нововведенням автора, що сприяло інтенсивнішій еволюції цього жанру. Софокла вважають неперевершеним майстром композиції. Арістотель підкреслював у ній наявність перипетії, «зміни подій до протилежного» («Поетика», XI, 1452 а). І далі пояснював: «В «Едіпі»  вісник, який прийшов, щоб порадувати Едіпа і звільнити його від  страху перед матір'ю, досяг протилежного, розкривши Едіпові, хто він був» (Там само). Таку ж роль відіграє у  Софокла пізнавання, пов'язане з  поворотом до несподіваного, «перехід од незнання до знання, або до дружби, або до ворожнечі тих, кому визначено  долею щастя або нещастя» (Там  само). Так, Вісник, бажаючи звільнити  Едіпа від страху перед можливим здійсненням віщування, розповідає, як він приніс його малюком у дім  Поліба. Іокаста, доводячи брехливість  віщувань, докладно розповідає про  смерть Лая і цим викликає в  пам'яті Едіпа згадку про подібний випадок у його житті, а з ним  — і тривогу.