Особливості трагедії Софокла та його внесок у розвиток світової та античної драматургії

Те, що увага драматурга зосереджена  на вчинках людей, а божественна  воля відсувається на задній план, тобто  вона, як правило, виявляється в п'єсі  як пророцтво, а не першопричина або  безпосереднє втручання в дію, наводить на думку, що автор дотримувався «гуманістичних»  поглядів. Проте відомі нам подробиці  його життя вказують на глибоку релігійність, і трагедії це підтверджують. У багатьох з них перед нами з'являється  людина, що зіштовхується в ході пережитого нею кризи із загадкою світобудови, і загадка ця, осоромлюючи  всі людські хитрування і проникливість, неминуче призводить до поразки, страждання і смерті. Типовий герой Софокла  цілком покладається на початку трагедії на своє знання, а завершується усе  визнанням повного невігластва  або ж сумніву. Людське незнання — постійна тема Софокла. Своє класичне і найбільш страхітливе вираження  вона знаходить у «Царі Едіпі», однак є присутньою і в інших  п'єсах, навіть героїчний ентузіазм 

18

 

«Антігони» виявляється  в її заключному монолозі отруєним сумнівом. Людському незнанню і стражданню протистоїть таємниця божества, яке  володіє всією повнотою знання (його пророцтва незмінно збуваються). Це божество виявляє собою якийсь незбагненний для людського розуму образ досконалого  порядку і, можливо, навіть справедливості. Прихований мотив трагедій Софокла  — смиренність перед незбагненними  силами, що направляють долю людини у всій своїй прихованості, величі і загадковості.

При такій світобудові  людська воля до дії повинна була б ослабнути, якщо не зовсім зникнути, однак героїв Софокла відрізняє  саме вперта спрямованість на дію  або ж на пізнання, для них характерне вперте ствердження своєї незалежності. Так, цар Едіп наполегливо і непохитно  шукає правду про самого себе, попри  те, що за істину йому доведеться заплатити  своєю репутацією, владою і, нарешті, зором. Аякс, зрештою усвідомивши  ненадійність людського існування, відмовляється від нього і  безстрашно кидається на меч. Жоден  драматург не був здатний так  героїзувати міць людського духу. Хистка рівновага між всевідаючим  промислом богів і героїчним  натиском людської волі стає джерелом драматичної напруги, завдяки якій п'єси Софокла, як і раніше, повні  життя, причому не тільки при читанні, але й на театральній сцені.

Що стосується релігійно-етичних  поглядів, що проводяться в трагедіях  Софокла, то вони мало відрізняються  від Есхілових; переважна особливість  їх — спіритуалізм, у порівнянні з тими уявленнями про богів, які  були успадковані від творців  грецької теології і теогонії, від  найдавніших поетів. Зевс — всевидюче, всесильне божество, верховний владика  світу, організатор і розпорядник. Доля не підноситься над Зевсом, швидше вона тотожна з його визначеннями. Майбутнє в руках одного Зевса, але людині не дано осягати божественні рішення. Доконаний факт служить показником божественного дозволу.

 

19

 

Людина — істота слабка, зобов'язана покірно переносити лиха, що посилаються богами. Безсилля людини зважаючи на непроникність намірів  божеств, зумовлено тим повніше, що вислови оракулів та віщунів бувають  часто двозначні, темні, іноді помилкові  і брехливі, і крім того, людина схильна  до омани. Божество Софокла набагато більше мстиве і більше карає, ніж  охороняє чи рятує.

Зазвичай герої Софокла  наділені такими особистими властивостями  і поставлені в такі умови, що кожен  їх крок, кожен момент драми досить вмотивований доволі природними обставинами. Все, що трапляється з героями  зображується Софоклом як ряд явищ, що знаходяться в причинному зв'язку між собою або принаймні у  можливій, цілком імовірною послідовності  і формують свого роду закони.

Трагедія у Софокла  носить більш світський характер, ніж у Есхіла, як можна судити з обробки одного і того ж сюжету у двох поетів: «Електрі» Софокла  відповідають Есхілові «Дівчата, що несуть напої» («Хоефори»), а трагедія «Філоктет» була з тим же ім'ям і в Есхіла. Не син, як у Есхіла, а дочка — головна дійова особа у софокловій «Електрі». Вона — постійний свідок наруги порочною матір'ю над рідним домом славного Агамемнона. Елекра сама невпинно піддається образам від матері і її незаконного співмешканця і співучасника у злочині, вона для самої себе чекає насильницької смерті від рук, заплямованих кров'ю великого батька. Усіх цих мотивів разом з любов'ю і благоговінням до вбитого батька достатньо для того, щоб Електра прийняла тверде рішення помститися винним; із втручанням божества нічого не змінюється і не додається для внутрішнього розвитку драми. Клітемнестра у Есхіла — справедливо караюча Агамемнона за Іфігенію, у Софокла хтива, нахабна жінка, жорстока до нещадності до рідних дітей, готова насильством звільнитися від них. Вона щохвилини ображає дорогу пам'ять батька Електри, зводить її на положення рабині в батьківському домі, паплюжить її за порятунок    Ореста;  вона молиться Аполлону про загибель сина, відкрито

20

 

торжествує при звістці  про його загибель, і лише чекає Егіста, щоб покінчити з ненависною дочкою, яка бентежить її совість. Релігійний елемент драми значно ослаблений; міфологічна або легендарна фабула отримувала значення лише вихідного пункту або тих меж, в яких відбувалася зовнішня подія; дані особистого досвіду, порівняно багатий запас спостережень над людською природою збагатили трагедію психічними мотивами і зблизили її зі справжнім життям. Згідно з усім цим скоротилася роль хору, виразника загальних суджень про хід драматичного події в сенсі релігії і загальноприйнятої моралі; він більш органічно, ніж в Есхіла, входить в коло виконавців трагедії, перетворюючись наче на четвертого актора.

Палкий патріот, прихильник Афін, людина, яка брала безпосередню участь у суспільно-політичному  житті і створенні нової культури, Софокл намагався у своїх творах об'єктивно зобразити ті зміни  й конфлікти, що виникали в суспільстві  тих часів. Його погляди на навколишню дійсність — це погляди чесного  громадянина-патріота. Переважна більшість  трагедій Софокла відображує ті життєві  явища і суперечності, що ними була сповнена Афінська держава. А її поет надзвичайно шанує, звеличує як захисницю  порядку й справедливості.

Обстоюючи демократію, Софокл особливо гостро виступає проти тиранії. Несправедливим правителям-деспотам типу Креонта («Антігона») він протиставляє шляхетність і доброту ідеального керівника держави. Таким постає афінський цар Тесей, фіванський — Едіп (до його самовикриття). Мало привабливими тиранами виступають Менелай  і Агамемнон («Аякс»). Але найпоказовішим у цьому плані є Креонт, який не витримує тягаря влади, що зненацька  звалюється на нього. Він стає погордливим, нетерпимим до думок інших, деспотичним  у поведінці. Про це свідчать його відмова поважати людські й божественні  закони, знущання з Антігони, глузування з сина, підозріливість тощо. Думку  самого Софокла висловлює Гемон, коли відповідає

 

21

 

батькові, натякаючи на те, що Креонта не цікавлять ні думки, ні вимоги народу. Він доводить батькові:

 

“Але ж і в інших, може, доля правди є,

В моєму стані швидше можу знати я,

 Що люди кажуть, роблять  або ганять що.

Ти ж поглядом єдиним наганяєш страх

На тих, хто міг би в  чомусь докорить тобі.”

 

Порушує Софокл і проблему багатства та грошей, що на той час  була досить актуальною у зв'язку зі зростанням економічної могутності як Афін загалом, так і багатьох громадян.  Ставлення Софокла до золота чітко негативне. Він уважає, що воно руйнує економічний і моральний уклад афінян. Показові слова Креонта, коли він обвинувачує Стража в тому, що того підкупили і він дозволив поховати Полініка. До речі, це одне з перших в античній літературі викривальних висловлювань про розтлінну роль грошей у людському суспільстві.

Значне місце у світогляді Софокла належить релігійним роздумам. Вони мало збігаються з думками його попередника Есхіла. Поет беззастережно вірить у богів, які для нього уособлюють вищі могутні сили, чиї задуми чи дії смертна людина осягнути не може. І в той же час вони владні над життям і діяльністю людини, визначають її існування. В ідеї богів Софокл шукав пояснення тим суперечностям, що дедалі загострювалися, особливо в часи розкладу полісної системи, в суспільному житті. Високо цінуючи людський розум, поет доводить його обмеженість. Закони богів нездоланні, але люди часто цього не розуміють або забувають про них і тим завдають собі лиха:

 

“Зевсе, владу і міць твою

Не здолає людська зухвалість...

22

 

І в минулім, і в майбутнім

Панує один закон:

Не перейти людині

Шляхами життя без тягарів  недолі.”

 

Софокл вірить, що лише боги визначають долю людини, але безпосередньо  у вчинки людей вони не втручаються. Можливо, поет настільки їх шанував, що навіть вважав неможливою появу богів у трагедіях поряд із звичайними персонажами. Лише в ранній трагедії Софокла «Аякс» з'являється розгнівана зухвалістю героя Афіна, щоб покарати його. Поет впевнений, що людське існування, визначене божествами, ніколи не буває стійким, людина не може знати, що її чекає у близькому майбутньому. Щастя чи нещастя не бувають сталими, вони мінливі. Про це говорить Вісник в «Антігоні»:

 

“Нема життя людського,

що весь час його могли б чи вихваляти ми, чи ганити.

Підносить щастя, щастя ж і знедолює

Щасливого так само, як нещасного.

А як — того й провісник не відкриє нам.”

 

Софокл завершив створення  грецької трагедії, у його творчості  вона  досягає своєї вершини. Продовживши  справу Есхіла, він удосконалив її як жанр драматичного мистецтва й  підсилив її роль як могутнього засобу впливу на розум і серця афінських  громадян.

У світову літературу Софокл увійшов як творець безсмертних  образів. Особливе захоплення викликають його героїні, серед яких вирізняється Антігона, яка пізніше викликала  ряд наслідувань. Знавець античності Гегель назвав Антігону взірцем трагічної  героїні.

 

23

 

Висновок

Софокла називають Гомером  грецької драматургії, бажаючи цим  сказати, що Софокл так само повно  і яскраво відображає «золоте  століття» Перікла, як Гомер зобразив у своєму епосі життя, характер та подання епічної Греції. Ідея долі у Софокла поєднується з прославлянням  людського генія, творця  матеріальних і духовних цінностей в межах, відведених йому життям. Саме поняття  долі в Софокла більш абстрактне, ніж в Есхіла. В останнього доля близька до божества, у Софокла  цього немає.

Не заперечуючи непорушної волі богів, Софокл перш за все цікавиться людиною, її волею, прагненнями, вчинками, готовністю і здатністю відповідати на них, погоджувати з суспільними і божественними установками.Софокл розкриває перед нами питання вселенського масштабу: хто вершить долю людини – боги, або ж він сам? У пошуках відповіді на це вічне питання герой трагедії Едіп пішов з рідного міста, практично прирікаючи себе на вірну загибель. Боги передрекли йому убити свого батька і одружуватися на своїй матері. Він знайшов, як йому здавалося, вірне рішення: піти з рідного будинку.

Своїми трагедіями Софокл застерігав від самовдоволення і  душевного спокою, нагадував про  необхідність пильної уваги до себе і своїх учинків, про моральну відповідальність за них.

Софокл – поет розквіту грецької трагедії, що відбила передову ідеологію афінського поліса і його кращі традиції. Гуманістична творчість  Софокла була звернена до його співгромадян. Поет призивав афінян створити таку державу, де не прийдеться божеволіти від образи і сваволі герою Аяксові, де Антігоні не буде грозити страта і де ніщо не перешкодить Едіпу віддати  всю свою енергію і розум на благо громадян. Разом з Електрою Софокл вірив у торжество правди, хоча змушений був показувати багатостраждальний і важкий шлях для її досягнення. На прикладі своїх героїв він показував  афінянам, якими повинні бути люди, що відстоюють свою правду і незмінні у вірності своїм принципам.

24

 

Використана література

1. Софокл “Антігона”, “Цар Едіп”.
2. Софокл. Трагедії / Переклад Бориса Тена “Давньогрецька трагедія”. К.: Дніпро, 1981. - 232 с.
3. ПащенкоВ.І., ПащенкоН.І. “Антична література”. К.: Либідь, 2001.–718с.
4. Антична література/за ред. А.А.Тахо-Годі.-К.: Вища школа,1976.-439с
5. Ярхо В. Н. Трагедия Софокла «Антигона»: Уч. пособие. М.: Высш. шк., 1986. 109 с.
6. Підлісна Г.Н. “Антична література”:Навч. Посібник. – К.:Вища шк.,1992. – 255 с.: іл.
7. Федоров Н.А., Мирошенкова В.И. “Античная литература”Рим.= Хрестоматия: Для филол. фак. ун-тов/Сост. Федоров Н.А.,Мирошенкова В.И. – М. . Высш. школа , 1987. – 608c.
8. Лосев А.Ф. “История античной литературы”. – М., 1973.- 544 c.
9. Никола М. И. “Античнаялитература: Учебноепособие. Практикум ” – М., 2003.- 480 c.
10. Ярхо В.Н. “Трагедия: собрание трудов по древнегреческой литературе” — М., 2000.- 352 c.
11. Тронский И.М. “История античной литературы” – М., 1983. – 464 c.