Розвиток теорії літературознавства в Україні

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ

ЧОРНОМОРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ПЕТРА МОГИЛИ

ІНСТИТУТ ФІЛОЛОГІЇ

 

 

 

Кафедра української філології,

теорії та історії літератури

 

 

Реферат на тему:

«Розвиток теорії літератури в Україні»

 

 

 

 

 

 

Студентки 541с групи:

Юрченко А.О.

Перевірила: д. філ. наук, зав.

каф.укр. філ., теорії та іст. літ.

Даниленко І. І.

 

 

 

 

 

Миколаїв — 2014

Вступ

Світ, що існує в нас самих і нас оточує, являє собою об’єктивну реальність і від волі людини та людства не залежить; його можна спостерігати, аналізувати, навіть коригувати, але природне обличчя його від цього загалом не змінюється. Однак він буде мертвим капіталом, якщо ми до нього не наближатимемось, не пізнаватимемо його і не формуватимемо про нього наукового уявлення.

Художня творчість, коріння й потреба якої закладені в нас самих, не буде життєвою без послідовної наукової уваги до неї. Література як вид художньої творчості – не виняток. Існуючи тривалий час у вигляді усної (фольклорної) традиції, вона водночас породжувала і судження про себе, які стали фундаментом науки, названої літературознавством. Як наслідок, літературна творчість, крім природного стану, набувала статусу осмисленого явища і ставала органічною частиною літературно-наукової системи

Вивчення світової літератури не може бути плідним без урахування великої кількості загальних понять про окремі властивості та особливості художніх творів, літературного процесу в цілому. Дослідження, узагальнення та систематизацію загальних літературознавчих понять здійснює теорія літератури.

У нашій країні постійно розвивається теорія літератури — нерозлучна супутниця художньої творчості, теоретичні основи якої завжди були предметом дослідження видатних літературознавців. Проблеми художньої літератури стали об’єктом досліджень таких відомих вітчизняних учених, як В.В.Виноградов, І.О.Дзеверін, M.K.Гей, І.Є.Грицютенко, В.М.Жирмунський, В.В.Кожинов, Д.С.Лихачов, О.О.Потебня, Л.І.Тимофеєв, О.В.Чичерін, Є.С.Шабліовський, М.3.Шамота та ін. Праці цих учених присвячені як загальним, так і спеціальним питанням теорії художнього слова, а їх висновки ілюструються головним чином матеріалом з вітчизняної художньої літератури.

Перші відомості теоретичного й літературно-критичного характеру у вітчизняній науці зустрічаються вже в «Ізборниках Святослава» (1073 і 1076 pp.), у яких була зроблена спроба з'ясувати характер і призначення художньої літератури, наголосити на тій користі, що її може принести читання творів. Найдавнішою працею, в якій висвітлювалися проблеми тогочасної науки про літературу, був трактат Георгія Херабоска «О образах», уміщений в «Ізборнику Святослава» (1073 p.).

Загальмованість теоретико-літературної думки в наступні століття була викликана тими обставинами історичного характеру, що склалися після загибелі Київської Русі. Окремі праці, які інколи проникали в XIII—XV століттях в Україну, були написані латиною, що вважалася офіційною мовою науки середньовічної Європи.

З розвитком вітчизняної літератури письменники дедалі частіше стали звертатися до аналізу змісту, форми, мети написання і спрямованості творів інших літераторів. Особливо ця тенденція проявилася в українській полемічній літературі XV—XVIII століть, яскравим її представником став Іван Вишенський (між 1538 і 1550 – 20-ті роки XVII ст.). Критичний пафос Івана Вишенського продовжили Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський, Петро Могила. Першою бібліографічною працею було «Оглавление книг, кто их сложил» Єпіфанія Славинецъкого (1665-1666 pp.), в якому подано короткі анотації на майже півсотні українських, російських і білоруських книг.

Першим узагальненим досвідом українського віршування став розділ «Граматики» Лаврентія Зизанія Тустановського (бл. 1560 р. – після 1634 р.), в якому дослідник розглядає поняття про «ногу» (стопу), аналізує п'ять різновидів стоп – дактиль, спондей, трохей (хорей), пірихій, ямб. В XIV-XV ст. на Україні спостерігається перерва в літературному процесі. Внаслідок зруйнування культурних осередків центральної України літературне життя жевріє лише на західних околицях. Досі вважалося, що давні українські поетики XVII-XVIII століть, які дійшли до нас у численних рукописах (їх налічується близько тридцяти), були специфічними курсами літературознавства, що вивчалися в навчальних закладах тієї доби, зокрема в Києво-Могилянській колегії (пізніше – академії), братських школах, колегіумах. Написані вони латинською мовою й викладали основні поняття поетики та риторики. Однак, як свідчить канадська дослідниця Наталія Пилипюк, «насправді це було не так. У гуманістичних школах, до яких слід зарахувати й Києво-Могилянську колегію, ці курси мали тільки допоміжну функцію. Вони служили важливішим педагогічним цілям, а саме: вивченню класичних мов (здебільшого латинської) і плеканню характеру учня та його розумових здібностей.

Найдавнішою вітчизняною поетикою була праця 1637 року, що мала назву «Liber artis poeticae as anno Domini, 1637». Однак вона не збереглася і, як свідчить Л. Білецький, відома нам лише з праці М. Булгакова «История Киевской Академии» (СПб., 1843). Збереглася більш пізня поетика – 1685 року. В ній ідеться про такі літературні жанри, як трагедія, буколіка, сатира, комедія, діалог, пародія.

Значним кроком уперед у розвитку теоретико-естетичної думки стали латиномовні книги Феофана Прокоповича (1681-1736 pp.) «De arte poetica» («Мистецтво поетики», 1705 p.) і «De arte rhetorica» («Мистецтво риторики», 1706-1707 pp.). «Поетика» і «Риторика» Ф. Прокоповича на ціле XVIII століття визначили напрямок руху літературно-теоретичної думки в Україні, хоча в цей час були спроби й інших науковців показати своє бачення теоретичних проблем. Майже одночасно створюються поетики (1744 і 1745 pp.) Гедеона Слонимського (рік народження невідомий – 1772 р.) та Георгія Кониського (1717-1795 pp.), у яких розглядалися різновиди силабічної системи віршування, поширеної тоді в українській літературі, йшлося також про тяжіння її до тонічної системи версифікації.

Важливу роль у формуванні критичної думки в Україні відіграв Григорій Сковорода (Ί722-1794 pp.), який утвердив гуманістичні просвітницькі засади у творчості, рішуче противився сліпому наслідуванню кращих зразків античної та західноєвропейської літератури, орієнтував митців на свідоме й творче засвоєння українських традицій, активне використання народних елементів у художній творчості.

Цікавими були також естетичні погляди О. Паліцина (1777-1811 pp.), керівника так званої «Попівської академії», чи не першого літературного гуртка в Україні. Йому належать спроби створення наукових коментарів до «Слова о полку Ігоревім», в яких він використав вітчизняні літописи, етнографічні та фольклорні матеріали.

У 10-30-ті роки теорія літератури як окрема наукова дисципліна в Україні не фігурувала, а входила до складу поетики та риторики, які традиційно читалися в навчальних закладах, зокрема в Харківському університеті. Перший ректор університету Іван Степанович Рижський (1761 - 1811 pp.) на основі своїх лекцій видав книги «Опыт риторики» (1802, 1805 pp.), «Наука стихотворства» (1811 p.), пізніше вийшла його праця «Введение в круг словесности» (1816 p.), що були першими в Україні систематизованими підручниками, головними засадами будови яких була класицистична теорія наслідування. Послідовниками й учнями І.С.Рижського були І.Срезневський, М.Пасен де Совіньї, Є.Філомафітський, В.Джун-ковський, А.Могилевський та інші. 10—30-ті роки в українському літературознавстві – це доба, коли почали руйнуватися усталені класицистичні канони й окреслюватися певні кроки в напрямку до нового, кращого розуміння природи й призначення словесного мистецтва. Становлення нової української літератури, що відбувалося в цей період, проникнення в Україну ідей німецької ідеалістичної філософії дали поштовх подальшому розвиткові теоретико-літературної думки, однією з ознак чого були праці харківського вченого Я.Кронеберґа (1788-1838 pp.). Основні ідеї Кронеберґа були співзвучні тим, що стали вироблятися на емпіричному рівні у творчій практиці українських літераторів, зокрема в деяких висловлюваннях І.Котляревського, П.Гулака-Артемовського, Г.Квітки-Основ'яненка, Є.Гребінки та інших. Передмова М.Максимовича до збірки «Малороссийские песни» (1827 p.) була чи не першою спробою наукового аналізу усної народної творчості.

Прихід до літератури та літературознавства нових сил у 40-ві – 60-ті роки XIX століття (М.Костомаров, Т.Шевченко, П.Куліш, П.Гулак-Артемовський, Л.Боровиковський, М.Шашкевич, Я.Головацький, І.Вагилевич та ін.) остаточно закріпив у громадській свідомості думку про право українського народу на власну літературу. Згодом це право було підтверджене у виступах прогресивних російських критиків М.Чернишевського, М.Добролюбова, О.Герцена.

Помітне місце в історії українського літературознавства середини XIX століття посідає Микола Іванович Костомаров (1817-1885 pp.). Він першим у вітчизняній науці про літе­ратуру започаткував збір і опрацювання історико-культурного матеріалу, наукову обробку першоджерел, в історико-генетичному плані підійшов до створення історії української літератури. М.Костомаров одним з перших українських літературознавців порушив питання про діалектичний взаємозв'язок між обставинами та характерами в художньому творі. Літературознавчі студії М. Костомарова – важливий крок у формуванні наукових підходів до аналізу літературного процесу та творчості окремих національних письменників XIX ст.

Новий крок у розвитку теоретичного мислення в Україні пов'язаний з творчістю геніального вітчизняного поета та мислителя Тараса Григоровича Шевченка (1814-1861 pp.). Помітним теоретико-естетичним маніфестом, що був націлений на становлення реалізму та народності вітчизняної літератури, стала передмова Т. Шевченка до нездійсненого видання «Кобзаря» (1847 p.). Шевченко одним з перших українців порушує проблему прекрасного, коріння якого він вбачав у реальному житті. Значення літературознавчих поглядів Т. Шевченка полягає в чіткому усвідомленні ним необхідності тіснішого зв'язку літератури з життям свого народу, оперативного відгуку на злободенні проблеми своєї доби, орієнтації на реалістичне відтворення дійсності. Естетичне кредо Т. Шевченка, що вимальовувалося з окремих, переважно принагідних, думок про літературу та мистецтво, «перебувало на рівні найпрогресивніших ідей свого часу, стало найвищим досягненням художньої думки в Україні і надовго визначало шляхи поступального розвитку національної літератури».

Як один із засновників професійної літературної критики в історію українського літературознавства увійшов Пантелеймон Олександрович Куліш (1819-1897 pp.). Особливо плідною була його літературно-критична та історико-літературна діяльність наприкінці 50-х — у 60-ті роки. Епілог до публікації історичного роману «Чорна рада» в журналі «Русская беседа» (1857 р.) «Об отношении малороссийской словесности к общерусской» став його першою спробою здійснити огляд сучасної йому національної літератури. Літературознавство й фольклористику («науку словесності» у його термінології) П. Куліш розумів передусім «яко науку самовзнання народнього». Критерієм досконалості художнього твору він вважав, окрім «вірності живопису з натури й глибини сердечного почуття», ще й досконалість, вишуканість форм. Літературознавчі студії П. Куліша дали поштовх до появи в українській літературі постшевченківської доби етнографічно-побутової школи (Г.Барвінок, М.Омелькович, Д.Мордовцев, А.Свидницький, О.Стороженко).

Розвиток українського літературознавства в останні десятиліття XIX століття відбувався в несприятливих умовах: сумнозвісні Валуєвський циркуляр (1863 р.), Емський указ (1876 p.), закриття національних театрів (1884 p.), заборона дитячих видань (1885 р.) суттєво погіршили умови для роботи українських письменників і літературознавців, звели нанівець їхні можливості щодо друкування своїх праць на батьківщині. Центр літературного життя змістився в Галичину, де продовжували виходити українські видання, друкувалися твори письменників і критиків з Наддніпрянської України. В літературознавство приходять нові творчі сили (М.Драгоманов, І.Франко, О.Потебня, М.Павлик, В.Гнатюк, І.Білик, О.Огоновський, М.Сумцов, П.Житецький та ін.). На шпальтах львівських видань відбулася широка літературно-критична дискусія 1873-1878 років, у якій брали участь М.Драгоманов, І.Нечуй-Левицький, М.Павлик, І.Франко та інші.

Помітну роль у розвиткові літературознавства в Україні відіграв Михайло Петрович Драгоманов (1814-1895 pp.), який у своїх наукових і літературно-критичних працях 70-90-х років («Література російська, великоруська, українська і галицька», 1873-1874 pp.; «Листи на Наддніпрянську Україну», 1893-1894 pp.; «Святкування роковин Шевченка в „руському обществі"», 1873 p.; «Війна з пам'яттю про Шевченка», 1882 р.; «Т.Шевченко в чужій хаті його імені», 1893 р. та ін.) вимагав, щоб література неодмінно керувалася принципами вірності правді життя, відповідала своєму часові, сягала проблемами та героями глибин суспільного життя. Одним з перших в українському літературознавстві М.Драгоманов звернувся до аналізу романтизму як напряму в мистецтві, що в попередні десятиліття відіграло позитивну роль у становленні національної літератури, викликавши зацікавленість до усної народної творчості, етнографії, міфології українців. Цим самим було підготовлено передумови для реалізму, який став домінувати в українській літературі другої половини XIX століття.

У другій половині XIX століття в Україні виникає так звана художньо-психологічна школа літературознавства, її зародження пов'язане з діяльністю професора Харківського університету Олександра Опанасовича Потебні (1835-1891 pp.) та його послідовників А.Горнфельда, Д.Овсянико-Куликовського, Т.Райнова, Б.Лезіна, В.Харцієва, І.Лапшина. За основу свого вчення О.Потебня, а викладене воно в низці наукових праць («Мысль й язык», «Из записок по теории словесности», «Из лекций по теории словесности. Басня. Пословица. Поговорка»), взяв ідеї німецького філолога В. Гумбольдта (1767-1835 pp.), який досліджував зв'язок мови та мислення. Український науковець вважав, що трьом елементам слова – звукові, внутрішній формі, лексичному значенню в будь-якому літературному творі відповідають зовнішня форма, образ і зміст (ідея). Таким чином, внутрішній формі слова у художньому творі відповідає образ. Кожне окреме слово Потебня розглядав як специфічний поетичний твір.