Розвиток теорії літературознавства в Україні

Праці Д.Овсянико-Куликовського продовжили розробку ідей художньо-психологічної школи. У книзі «Питання психології творчості» (1902 р.) вчений заявив, що наука і мистецтво спрямовані на людину, задоволення її потреб, але наука це робить в абстрактних формах, позбавлених суб'єктивного моменту, мистецтво ж враховує індивідуальні особливості як автора, так і читача. У творчому процесі думка рухається від одиничного до загального. Читач на рівні емоцій і рефлексій повторює стадії творчого акту.

Найбільший внесок у розвиток науки про літературу на зламі XIX—XX століть належить Іванові Яковичу Франку (1856-1916 pp.). Він першим з українських літературознавців порушив питання про предмет теорії літератури, простежив розвиток літературно-естетичної думки з часів античності до кінця XIX століття. Зародження літературознавства Франко пов'язував із творчістю Арістотеля і на його прикладі переконливо довів, що будь-яка теорія може виникнути як результат осмислення творчої практики. Важливе місце в науковому доробкові Франка посідає його теорія реалізму, яка складалася поступово, поглиблюючись і конкретизуючись у результаті власних естетичних пошуків і творчої практики. Реалізм (у термінології Франка - «науковий реалізм») як самостійний творчий напрям формується лише в новітній літературі, й письменники свідомо у творчій уяві керуються певними принципами відображення дійсності. Теоретичні погляди І.Я.Франка є надбанням не лише української науки. Вони посідають важливе місце в історії світової естетичної думки.

Аналізуючи розвиток вітчизняного літературознавства в XIX столітті, Л.Білецький зазначав: «Одне з найповажніших місць в історичному розвитку української літературно-наукової критики займає історична школа», до якої він зараховував представників міфологічної, культурно-історичної шкіл, порівняльно-історичного методу тощо. Щоправда ця назва – історична школа – визнається далеко не всіма літературознавцями, що досліджують історію розвитку науки про літературу. До того ж, українських учених XIX століття навряд чи можна віднести до якоїсь певної літературознавчої школи. Навіть О. Потебня як засновник художньо-психологічної школи не вписується в її межі. Складно віднести до якоїсь однієї школи М.Костомарова, П.Куліша, М.Драгоманова, І.Франка. «Хоча класифікація Л.Білецького, — зазначав М.Ільницький, - не збігається з прийнятими у нас сьогодні назвами літературознавчих шкіл, його характеристика основних етапів розвитку теоретичної думки на Україні та аналіз основних течій чільних представників науки про літературу досі залишаються найбільш Ґрунтовними».

 Уже в перші десятиліття XX сторіччя в українському літературознавстві працювали такі відомі дослідники, як С.Єфремов, М.Грушевський, А.Кримський, М.Зеров, П.Филипович, М.Драй-Хмара, Л.Білецький. З літературознавчими працями виступали Л.Українка, М.Дашкевич, М. Коцюбинський, В.Стефаник, А.Чайковський та інші.

Одним з найвідоміших вітчизняних літературознавців початку XX століття був Сергій Олександрович Єфремов (1876-1939 pp.). Його фундаментальна праця «Історія українського письменства» (IV видання, 1924 р.) вигідно відрізнялася від усіх відомих досі праць подібного типу. Одним із перших у вітчизняному літературознавстві С.Єфремов запропонував власну періодизацію літературного процесу в Україні: доба національно-державної самостійності (від найдавніших часів до кінця XIV ст.); доба національно-державної залежності (кінець XIV – кінець ХУНІ ст.); доба національного відродження (кінець XVIII ст. – до наших часів).

Іншою, не менш вагомою постаттю в історії українського літературознавства перших десятиліть XX століт­тя є Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934 pp.). Його фундаментальна праця «Історія української літератури» (1923-1927 pp.) - «не лише взірець дослідження відомого в 20-х pp. зводу старої української літератури (останній її том завершується осмисленням літературного процесу України на межі XVII—XVIII ст.), а передусім – ключ до справді наукового прочитання словесної творчості народу, реставрації її витоків і родоводу, аналізу усної та писемної спадщини українських авторів».

Серед досягнень українського літературознавства перших десятиліть XX століття слід відзначити роботу історико-філологічного відділу Всеукраїнської Академії наук (ВУАН). Відділом з часу його заснування в 1919 році було видано 20 випусків «Записок», пізніше «Збірників», та тримісячника «Україна», випуск яких припинився після утвердження тоталітарних порядків у СРСР наприкінці 20-х – на по­чатку 30-х років.

Леонід Тимофійович Білецький (1882-1955 pp.) є одним із найвидатніших вітчизняних літературознавців, чий життєвий шлях у найбільш плідні роки проходив за межами України. За твердженням Миколи Ільницького, «естетична концепція Л.Білецького найповніше розроблена в його праці «Перспективи літературно-наукової критики» (1924 р.)». Дослідник показав своє бачення проблеми художнього твору. В його інтерпретації науковець повинен враховувати такі моменти: попереднє вивчення тексту, біографію автора, його світоглядні позиції, творчі симпатії та антипатії. Саме ж поняття тексту виступає провідним у баченні науковця. Текст – це взаємодія різних його складових — внутрішньої та зовнішньої форм, сюжету, мотивів тощо. У фундаментальній праці «Основи української літературно-наукової критики» Л.Білецький простежив рух національного літературознавства від давніх поетик XVII-XVIII століть до студій українських науковців початку XX століття. Вчений виділив основні напрями та школи в європейському літературознавстві та особливості їх прояву на українському грунті.

Суперечності у трактуванні традицій і новаторства в теоретичних працях пореволюційної доби, посилення вульгарно-соціологічних тенденцій у літературі вилилося в літературну дискусію (1925-1928 pp.), яка порушила глобальні питання літературного розвитку. З одного боку, прагнення до самобутності української літератури, урізноманітнення її форм, методів і стилів, боротьба з масовізмом і просвітян­ством, а з іншого – наполегливе намагання уніфікувати художню творчість, звести її до обслуговування ідеологічних настанов під гаслами єдиної методології.

23 квітня 1932 року ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про перебудову  літературно-художніх організацій», відповідно до якої усі письменницькі організації були ліквідова­ні й затверджено оргкомітет зі створення єдиної спілки радянських письменників. У цю добу ведеться полеміка з приводу визначення єдиного методу радянської літератури. У теоретичних працях В.Коряка, Б.Коваленка, Я.Савченка, С.Шупака та інших пропонувалися назви цього методу: пролетарський, тенденційний, героїчний, монументальний реалізм, діалектико-матеріалістичний метод тощо. Перший з'їзд радянських письменників офіційно закріпив за мето­дом літератури в СРСР назву соціалістичний реалізм. Масові репресії 30-х років фізично знищили кращі сили українського літературознавства. В теорії запанував вульгарний соціологізм. Проблема художньої вартості явищ мистецтва стала зводитися до пошуків соціального еквівалента. І хоча пізніше погляди В.Переверзєва та його послі­довників були визнані помилковими, впродовж десятиліть вони домінували в радянському літературознавстві.

У повоєнні роки у США, Канаді, Німеччині та деяких інших державах утворилися своєрідні осередки українського емігрантського літературознавства, у яких працювали такі відомі вчені, як Г.Костюк, Ю.Лавріненко, Ю.Шерех (Шевельов). Однією з найпомітніших праць зарубіжного літературознавства стала книга Ю.Лавріненка «Розстріляне відродження» (1959 p.). Фундаментальністю позначалися «Історія української літе­ратури» (1956 р.) Д. Чижевського, монографічні дослідження Б.Кравціва, І.Фізера, Г.Грабовича, Б.Рубчака, Л.Рудницького, Л.Онишкевича, Ю.Шереха (Шевельова). Українським літературознавцям з діаспори належать і окремі теоретичні праці, такі як «Курс теорії літератури» В.Державина, «Нариси з теорії літератури» І.Кошелівця, дослідження з віршування І.Качуровського.

 Зі здобуттям незалежності України зроблено перші кроки в напрямку заповнення «білих плям» в українському літературознавстві. Свідченням цього є більш об'єктивні й повні «Історія української літератури XX століття» (за редакцією В. Дончика) у двох книгах (1994-1995 pp.; 2-ге вид. -1998 p.), «Історія української літератури XIX століття» (за редакцією М. Яценка) в трьох книгах (1995-1996 pp.), третій том «Української літературної енциклопедії», «Літературознавчий словник-довідник» (за редакцією Р.Гром'яка, Ю.Коваліва та ін., 1997 p.), праця М.Наєнка «Українське літературознавство: Школи. Напрями. Тенденції» (1997 p.), «Історія української літературної критики та літературознавства: Хрестоматія» (упорядник П.Федченко) у трьох книгах.

Теоретичні й історико-літературні здобутки останніх років, а ще більше потенційні можливості українського літе­ратурознавства переконують, що воно не зупинилося у своєму розвиткові, як і раніше, активно займається осмисленням літературного процесу, накреслюючи магістральні напрями розвитку науки про літературу на найближчі десятиліття.

Список використаних джерел

1. Теорія та історія світової і вітчизняної культури: Підручник /           Горбач Н.Я., Гелей С.Д., Російська З.П. та ін. – Львів: Каменяр. 1992, – 166 с.
2. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник / За наук. ред. О.Галича. – К.: Либідь, 2001. – 488 с.
3. Наєнко М.К. Історія українського літературознавства: Підручник. – К.: ВЦ “Академія”, 2001. – 360 с.
4. Маслюк В. П. Латиномовні поетики і риторики XVII - першої половини XVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні. - К.: Наукова думка, 1983.