Історія хрещення Русі в романі Семена Скляренка «Володимир»

Розумів він і те, що важко йому, але, може, ще болючіше батькові. Адже все, все, що стосувалось сина, гострою раною карбувало серце Святослава. Син рабині, а батько – хто ж він – не муж, не коханий, – батько навіть не знав, чи жива Малуша? 

Володимир робив так, щоб виконати батьків загад. Ідучи  до Новгорода, та вже й там, він  спочатку боявся цієї полунощної землі – часто з великим болем згадував Київ – там була його отчина, там жив його батько, десь там була і мати його Малуша.

Юний Володимир після  розмови з батьком дуже часто  думав про неї. Одного разу вночі  вона навіть приснилась йому. Це було дивно, він же ніколи-ніколи в житті її не бачив! Але вона приснилась, коли йому було дуже-дуже важко й коли перед самим світанням забувся уві сні, мати тихо, щоб ніхто не почув її кроків, увійшла до палацу, зупинилась біля його ложа, схилилась так низько, що він чув дихання й стогін, який зірвався з її уст, поклала руку – дуже теплу й ніжну – на його голову. Прокинувшись, Володимир сів на холодному ложі, дивився на сіре вікно, думав – яка ж вона, його мати?

Пізніше він менше  і не так уже болісно думав про Київ, – велика земля Новгородська, на полудні впирається в Полотську волость, на заході тягнеться до Ємі й Чуді, на сході до Мезені й Печори, в полунощні береги її б'ється суворе Крижане море; много язиків і племен живе в ній, княжі й боярські погости стоять скрізь – на Воді, Неві, Онезі, в племенах саамських, ненецьких, комі; велику дань збирає в них князь і бояри, дві тисячі гривень по ряду мусить дати Новгород тільки київському князю.

А земля ця й неспокійна – за морем Варязьким точать і точать мечі проти Русі свіони, на Ітилі-ріці за Унжею сидять чорні булгари, з полунощі, з Крижаного моря, тільки й пильнуй – налетять німці, варяги, а то й англійці.

І уже кілька разів  об'їхав на санях з дружиною князь  Володимир землю Новгородську, збираючи дань на погостах і даючи суд і  правду людям. Полюбилась йому сувора, холодна земля, мовчазні, роботящі, незвичайної сили люди її, полюбив він і Новгород – це ж вони, ліпші мужі, бояри, воєводи новгородські, покликали його сюди, назвали, хоч був він сином рабині, князем у себе, обіцяли вспоїти і вскормити, і все зробили, - твердо сидів князь Володимир у Новгороді, його надійно підпирали бояри й воєводи, слухали й любили люди всіх верхніх земель, біля нього була людина, якій він вірив і яка берегла його, – воєвода Добриня.

Був новгородський князь  Володимир і багатий: скотницю мав, либонь, не меншу, ніж київський князь, знамена Володимира стояли в багатьох лісах, на землях, над ріками, аж до самого Білого моря.

Багатий Володимир і  знатне його боярство й воєводство добре берегли північ Русі. Правда, не раз, не два вони нарікали на Ярополка, сам Володимир був невдоволений братом, що намагався більше взяти, менше дати.

 

4. Історія хрещення Русі за романом письменника

У романі описується, що з самого ранку вся Гора була готова до хрещення – воєводи, бояри, їхні жони й діти, вся княжа родина – дочка й сини, дворяни, холопи – нічого не пили й не їли, як веліли священики. «Боричі кричали про загад князя Володимира край узвозу над Почайною, з високих пнів на торговищі, скрізь по Щекавиці, Дорогожичах, Оболоні; верхи їздили по всьому городу й кликуни, що трубили в роги й переказували слово княже» [4, с. 323].

На світанні князь  Володимир вийшов з своїх покоїв і попрямував до Золотої палати, де на той час зібрались усі  бояри, воєводи, мужі.

«Ні, це вже був не син рабині – в блискучому, сріблом шитому дивітасії крокував він до помосту, на його голові сяяла золота корона, в правій руці василевс тримав скіпетр, поряд з ним дрібно ступала одягнута в порфіри, нарум'янена, красива цариця Анна, за ними, як це можна бачити нині на іконах, ішли смутні, в нові царські ризи одягнуті, з молитовниками в руках діти» [4, с. 325].

Князь Володимир стверджував, що він охрестить всіх: і багатих, і убогих, і ницих, і робочих, а тих людей, які не охрестяться, він залишить без домівки та господарства, або стратить.

Мовчазні, суворі, темні  від сонця й печалі люди йшли важким кроком до Дніпра, за ними тягнулись жони та діти.

У наступні дні й літа люди скажуть, що це була урочиста й  незабутня година, і вона справді  була такою – це схрещувався город Київ, це хрестилась Русь.

«Сонце велично підіймалось над Дніпром, відбиваючись на широкому плесі, сліпило очі, розпікало повітря, й над стовпищем людей вставав важкий дух. Вони стояли роздягнуті, голі, прикриваючи вретищами, гіллям і просто руками срамні місця, тільки жонам гридні дозволяли зилишитись у сорочках чи пов'язати на тіло ручники або якісь дерюги, – люди соромились одне одного, а найбільше горян, товпились, ховались [4, с. 328].

На лавах сиділи князь  Володимир, цариця Анна, княжичі й  князівна, а обабіч їх півколом стояли одягнуті в дорогі оздоби єпископи Анастас і Іоанн корсуняни, священики, воєводи й бояри, мужі Гори.

«Князь Володимир мав те, про що навіть не думали предки, – він став імператором, на голові сяяла золотом і дорогоцінним камінням корона, одягнутий він був у сріблястий з хрестами скарамангій, плечі прикривала багряна хламида, на ногах черевики з червоного хза; поруч з ним сиділа у велеліпних одягах його жона цариця Анна...» [4, с. 335].

Воєводи й бояри, мужі, що стояли в час прийомів під стінами  палати, теж одягались по-новому: носили вони не темні прості платна, а оксамитні, барлатні свити, схожі на грецькі коловії, каптани, не чіпляли на шиї важких золотих чи срібних гривен, що заважали повертати й схиляти голову, а золоті й срібні знаки, що носились на золотих, срібних чепах, на оксамитних стрічках на грудях.

Та й взагалі збори  в палаті не нагадували вже давніх часів, коли на лавах сиділи й дрімали  старезні бояри, сивоусі воєводи, просто старці, – деякі з цих похилих віком, немощних мужів доживали на Горі, інші виїхали в пожалувані їм городи й землі. Там, серед лісів, земель, рік, які довіку належали їм, вони почували себе вільніше, краще: не вони комусь служили, багато людей – смердів, закупів, рядовичів і просто холопів – працювали на них, належали тільки їм; на Горі ж у Золотій палаті стояли й ждали загаду князя Володимира їхні сини, часто вже й онуки, що в спадщину від дідів і отців одержали знамена, а від князя хотіли мати пожалування й для себе.

Князь Володимир завів  ці свої гроші: на Горі під наглядом тіунів сотня кузнеців день і ніч варила у ллячках срібло, виливали в опоках з нього довгі палиці, різали їх на кружальця, а на них вибивали печать – образ князя Володимира з вінцем на голові, з хрестом у правиці й скіпетром у лівій руці; із знаком на звороті – трьома перехрещеними списами.

Печать імператора – вона була страшніша й важча, ніж зброя, нею утверждалось золото й срібло княже, її малювали на стінах палат і храмів як знак сили, влади, всемогутності; вирізану в камені аспиді, ларник двору князя Володимира втеплював у гарячий віск, ждав, доки той остигне, і на золотих шнурах чіпляв відбитку до грамот, що посилались в усі кінці світу, до харатій, які вводили нові й нові устави, до писаних на пергаментах пожалувань боярам і воєводам.

Бояри ж і воєводи  з благословення князя заводили свої печаті – золоті, срібні, на твердому камені вінісі, голубих бірюзах, – вони веліли різати на них свої знамена – для дітей і онуків, довіку.

Тепер уже князь Володимир, визначаючи для земель і городів  Русі дань житом, хутрами, воском, зобов'язував кожну землю давати певну кількість золота й срібла в гривнях: Новгород мав сплачувати дві тисячі гривень, Червен і Волин – по півтори, Тмутаракань, землі тиверців і уличів – по тисячі. Крім того, землі й городи мусили давати ще й воїв для княжної дружини: п'ять, чотири, три тисячі юнаків.

Княжі тіуни визначали й брали з людей Подолу, передграддя, Оболоні податок за хижу й землянку, за місце на торзі, мостовщину, переїзне, священикам і дияконам, що нині хрестили, женили, ховали, також треба було платити, княже йшло князеві, боже – богу.

Маючи в своїй скотниці золото й срібло, спираючись на воєвод і бояр, сидів Володимир у Золотій  палаті. Всіх їх разом охороняли  полки, що стояли в городах ближчих  земель, і в Києві, на Горі, день і  ніч пильнувала гридьба. Спирався князь Володимир і боярство його та воєводство ще на одну, нову свою силу.

Говорив князь Володимир  з єпископом і про навчання книжне – він хотів збирати дітей бояр і воєвод, вчити їх письму й читати; єпископ, надіючись мати нових священиків, благословив цей почин князя, пообіцяв, що всі священики, а він також, навчатимуть їх.

«Проте, дбаючи про науку, Володимир вважав, що недостойно й негоже буде на Русі, в городі Києві навчати дітей грецькому письму, – цього чужого, незрозумілого язика не люблять, не приймуть руські люди, краще й потрібно навчати дітей слов'янськими, руськими словесами по книгах болгарських і всяких харатіях руських» [4, с. 343].

Воєводи й бояри, правда, не дуже охоче посилали своїх дітей  у науку: їх обурювало, що ті стануть  звичайними священиками чи й дияконами.

«Князь Володимир і єпископ Анастас проходили палату за палатою, стояли й слухали, як десятки два голосів ревуть: «В-і-ві... ер-у-ру...ю, то є ю... вірую...», швидко минали палати, де варили чорнило, шкребли, чистили, пресували телячі шкіри, бо там від смороду забивало дух, надовго зупинялись у палаті, де сиділи писці» [4, с. 350].

Тут з дерев'яних дощок  переписували на пергаменті давні казання  про Кия, Щека, Хорива й сестру їхню Либедь, вели літопис временних літ, готували грамоти й устави, що посилались гінцями в усі кінці землі.

 

Висновки

В романі «Володимир» відомий український письменник С. Д. Скляренко розповідає про великі й трудні діла, які випали на долю великого князя Володимира, сина Святослава, коли брат ішов на брата, земля на землю та гроза стояла над Київською Руссю. Сторінки особистого Володимира і близьких йому людей належать до найбільш хвилюючих в романі, який цікаво та правдиво розповідає про давноминулі часи.

У літописах далеких  днів про ці події говориться багато й натхненно, рядки їх, написані древнім уставом устінах монастирів, осуджують князя Володимира як язичника і возвеличують його як християнина, вони осуджують також і всіх руських людей-язичників, благословляють русів-християн.

Але ніхто не може точно  сказати, де правда, а де вигадка, чи були руські люди варварами до схрещення і добрими, боговгодними стали тільки після прийняття християнства?!

Житія повідають про  київського князя, що він був у  язичестві Володимиром, а після  хрещення прийняв нове ім'я – Василя. Так чому ж літописець-християнин і вся церква, возвеличуючи першого князя-християнина, уперто називають його не Василем, а Володимиром, роблять пізніше святим і рівноапостольним, воздвигають на честь його храми, собори, пам'ятники, – але все це не християнинові Василеві, а язичнику Володимиру ?!

Князь Володимир, якого  житія нарицають Василем, ніколи так не називався, все своє життя  він був і в віках залишився  Володимиром. Але на Русі знали, що, взявши корону від василевсів Візантії, а в жони – їх сестру Анну, яку сам же літописець називає царицею, князь Володимир став василевсом Володимиром, а для ченця-літописця – Василем-Володимиром.

Князь Володимир прагнув  одного й того досягнув – розмовляючи з василевсами ромеїв чи імператорами Німецької імперії, він був василевсом, царем; до нас дійшли гроші – гривні Володимира, на яких він зображений у царській короні, скарамангії й хламиді, древні мусії, ікони змальовують Володимира, синів його, всю родину як василевсів і царів, іноземні сли, купці, мандрівники, що відвідують у той час Русь, також називають його царем, василевсом.

Чи було це ділом одного князя Володимира? Ні, не тільки син  рабині, князь Русі став василевсом, – починаючи з Володимира, Русь, яку до того називали язичеською, варварською, рабською, стає нарівні з Візантією, Німецькою імперією; ніхто й ніколи вже не посміє називати її старим ім'ям, ніколи, довіку Русь не буде рабинею інших народів, земель і самих імперій, те, чого досягнув Володимир, завоювала Русь, її людіє!

Проте скільки часу ще пройде, доки світ зрозуміє, як виросла тоді й якою стала Русь, скільки часу мине, доки самі руські люди зрозуміють, якими вони були, якими можуть і повинні бути!

А в той час, про  який ведеться повість, на Русі ненавиділи, як смерть, імперії й їх імператорів, що стільки горя, муки принесли руським людям; багаті, зажерливі бояри й воєводи, що мали землі, ліси, всі добра, не покладаючись на власні сили, благали Христа захистити їх, а убогий, голодний запитував дерев'яних богів, небо, землю: куди йти, хто йому допоможе? Дерев'яні боги мовчали, Христос обіцяв рай на небі.

Перемога, слава, честь, – так, вони, нарешті, прийшли на Русь, витали над Володимиром.

 

 

 

Список використаної літератури:

1. Брайчевський М. Ю. Суспільно-політичні рухи в Київській Русі. [Текст] / Ю.М. Брайчевський. – К., 2004. – 700с.
2. Брайчевский М. Ю. [Текст] Утверждение християнства на Руси. / Ю. М. Брайчевский. – К., 1989. – 205с.
3. Горелов М. Є., Моця О. П., Рафальський О. О. Цивілізаційна історія України. [Текст] / М. Є. Горелов, О. П. Моця, О. О. Рафальский. – К., 2005. – 630с.
4. Скляренко С. Д. Володимир: роман. Вид. випр. [Текст] / С. Д. скляренко. – Д.: «Видавництво Сталкер», 2004. – 528с.
5. Кузьмин А. Падение Перуна. Становление християнства на Руси. [Текст] / А. Кузьмин. – М., 1988. – 240с.
6. Пархоменко В. Начало християнства на Руси. Очерк из истории Руси ІХ-Х вв. [Текст] / В. Пархоменко. – П., 1913. – 260с.
7. Толочко П. П. Від Русі до України. [Текст] / П. П. Толочко. – К., 1997. – 393с.
8. Чумак В., Семен Скляренко. Литературно-кригичний нарис, [Текст] / В. Чумак. – К., 1972.
9. Ямпольская Т. История русской культуры. [Текст] / Т. Ямпольская. – М., 2007. – 832с.