Мусульманське право

До ХІІІ ст. висновки основних шкіл мусульманського  права, що склалися до того часу, були канонізовані. Закінчилося пряме тлумачення Корану і Суни. Настав період традиції - "таклід".

Рішення муджтахідів, прийняті раніше у конкретних питаннях, стали правовими нормами. Термін "фікс", що спочатку вживався для позначення мусульмансько-правової доктрини, став застосовуватися також  щодо самого мусульманського права  в об'єктивному розумінні. По суті, мусульманське право перетворилося  на національне право. Воно було поділено на окремі гілки відповідно до доктрин-толків, які діяли в межах окремих  територій. Держава призначала суддів і покладала на них обов'язок вирішувати справи на основі вчення певної школи. Наприклад, султан Салим І (початок XVI ст) видав указ про застосування суддями і муфтіями Османської імперії  висновків ханіфітського тлумачення. Мусульманське право являло собою  збірник численних багатоманітних норм, яки виникали у різних історичних, часто формально не визначених ситуаціях, що надавало широкого простору для суддівського розсуду (дотепер у судів зберігається можливість вибору).

Подальший розвиток мусульманського права  відбувався шляхом послідовного усунення суперечностей, що існували в рамках того чи іншого толку. Створювалися загальні положення і принципи, єдині для  всіх мусульманських правових шкіл. Позаяк спочатку мусульманські юристи конкретизували загальні положення Корану і Суни в індивідуальних рішеннях, то згодом різні тлумачення казуальних рішень поставили їх перед необхідністю вироблення загальних юридичних принципів мусульманської правової системи. Ці норми-принципи (своєрідна "загальна частина" мусульманського права, вихідна засада у разі застосування будь-якої конкретної правової норми) додали мусульманському праву логічної цілісності, стрункості і значно підвищили його регулятивні можливості. Вони стали єдиними і незаперечними для всіх тлумачень, додали стабільності мусульманському праву.

З другої половини XIX ст. і дотепер поступово  знижується роль юридичної доктрини. Зростає значення закону як джерела  права. Приймаються кодекси. Відбувається активне запозичення елементів  романс-германського і англо-американського права.

На державному рівні в мусульманських країнах  розроблена концепція "верховенства шаріату", яка перегукується із сучасними концепціями правової держави. Відповідно до цієї концепції  глава держави пов'язаний нормами  мусульманського права, сформульованими  муджтахідами (вихідним є положення  про належність муджтахідам законодавчої влади). Основний зміст мусульманського  права - витікаючі із ісламу правила  поведінки віруючих і покарання (звичайно релігійного змісту) за невиконання  даних правил. Мусульманське право  поширюється тільки на мусульман. Але  все рівно, навіть в тих країнах, де мусульмани є основною частиною населення, воно доповнюється законами і традиціями, кодифікується і  модифікується e зв’язку з виникаючими  новими суспільними відносинами. Внаслідок  цього, виконується релігійне мусульманське  право і право мусульманських держав. Характерною рисою мусульманського  права є те, що воно представляє  собою одну із багатьох сторін релігії  іслама, яка встановлює визначені  правила і об’єкт вірування, а  також вказує віруючим на те, що можна  робити, а що не можна. Шлях напрямку (“Шар" чи “Шаріат”) і складає саме мусульманське право, а воно вже і диктує мусульманину правила поведінки у відповідності з релігією.

В основі мусульманського права  лежить чотири джерела:

 Священна книга Коран,складена із висловлювань Аллаха, котрий звертається до останнього із пророків і посланців, Магомета.

Сунна - збірник традиційних правил, які торкаються дій і висловлювань Магомета, відтворені цілим рядом посередників.

 

Іджма - конкретизація положень Корану у викладені видатними вченими - ісламістами.

Кияс - роздуми про ті явища життя мусульман, які не охоплюються попередніми джерелами мусульманського права.

Цікавим є той факт, що норми Шаріату  виконуються населенням мусульманських країн і сприймаються як обов’язкові  правила поведінки. В країнах  з мусульманським правом конституція  не вважається основним законом, цю роль грають Коран, Сунна, Іджма і Кияс. Мусульманські юристи і богослови  вважають, що врегулюванню нормам Корану і Шаріату підлягають як релігійна, так і етична сторони суспільного  життя, взаємовідносини громадян як між собою, так і з державою. Вони стверджують, що ці норми, освячені волею Аллаха, найбільш сильні за своєю  дією, чим конституційні норми, написані людиною. Наприклад, в Саудівській  Аравії немає писаної Конституції, її місце займає Коран.

Також можна  відмітити, що норми мусульманського  права мають відносну незалежність по відношенню до постулатів ісламу. Так  поряд з писаним правом - шаріатом - в мусульманських країнах діє  і звичайне право - адати.

Правові системи різних мусульманських держав, не дивлячись на їх спільність у  головному, мають і істотні відмінності  в структурі права, правових закладів, правовій культурі, правового регулювання. Великий вплив на розвиток правових систем мусульманських держав в наш  час роблять правові системи  Заходу - романо - германська і загального права. Так, поряд з комплексом мусульманських норм “ особистого статусу ” (правосуб’єктність, шлюб, заповіт, наслідування), в них  сформувалися такі галузі права, як цивільне, торгове, судово-процесуальне, кримінальне.

Проводиться систематизація законодавства, удосконалюється  організація і діяльність судів.

В той  же час, в ряді країн зберігаються і діють мусульманські суди, в  юрисдикцію яких входить перш за все  розгляд справ приватного статуту, а інколи і цивільних чи кримінальних. В наш час не в одній країні із мусульманської правової сім’ї, мусульманське  право не є єдиним діючим правом, але в той же час воно не втратило своїх позицій в якості діючих правових норм. Виключення складає  тільки Туреччина, де ще в 30-і рр. цього  століття, мусульманське право у  всіх галузях було замінене законодавством буржуазного типу. Отже, проаналізувавши чималу базу історичної та юридичної літератури, можемо дійти висновку, що іслам, протягом свого тисячолітнього розвитку, пройшов чималий шлях і став однією з найпоширеніших релігій світу. Частиною ісламу є шаріат - мусульманське право, правові розпорядження, невід'ємні від теології ісламу, тісно пов'язані з його релігійно-містичними уявленнями. Іслам розглядає правові настанови як частку єдиного божественного закону і порядку. Звідси велінням і заборонам, які складають норми шаріату, також приписується божественне значення. Саме тому шаріат розвивався як суворо конфесіональне право.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ II. Джерела мусульманського права  та їх сутність

 

Одночасно з виникненням Халіфату формувалося  його право - шаріат (шаріа - з арабської - "належний шлях"). Право спочатку формувалося як найважливіша частина релігії. Його основними джерелами стали: Коран - головна священна книга ісламу. Приписи що містяться в ньому носять характер релігійно-моральних направляючих установок. Сунна - збірники переказів (хадісів) про вчинки та проповіді Мухаммеда, викладені його сподвижниками. У значній своїй частині вони також містять приписи щодо сімейно-спадкового і судового права. Згодом відношення до цього джерела в мусульманському світі стало неоднозначним: мусульмани-шиїти визнають не всі хадіси. Іджма - рішення, винесені авторитетними мусульманськими правознавця з питань, що не порушені в названих вище джерелах. Згодом ці рішення отримали визнання видатних правознавців-теологів. Вважається, що Мухаммед заохочував рішення справ на розсуд суддів (іджтіхад).

За переказом, Мухаммед сказав: "Якщо суддя виніс  рішення на свій розсуд і виявився правим, то він повинен бути нагороджений удвічі, а якщо він судив на свій розсуд і помилився, то йому належить винагорода в одноразовому розмірі". Фетва - письмовий висновок вищих  релігійних авторитетів за рішеннями  світської влади щодо окремих  питань громадського життя. Надалі, у  міру поширення ісламу з'явилися  й інші джерела права - укази та розпорядження халіфа, місцеві звичаї, що не суперечать ісламу, та деякі інші. Відповідно право стало диференційованими. Але в той же час намітилася тенденція до теоретичному узагальненню правових норм.

З'ясування природи мусульманського різноджерельного права потребує висвітлення таких  питань, як невіддиференційованість  права і релігії ісламу, співвідношення канонічного права і мусульманського  права, теорія джерел мусульманського  права, вестернізація мусульманського  права і його пристосування до сучасного світу, сучасна ісламістика  про угрупування правових систем мусульманських країн.

На думку  Р. Давіда і К. Жоффре-Спінозі: "Тісно  зв'язане з релігією і з цивілізацією ісламу мусульманське право здатне по-справжньому зрозуміти лише той, хто має хоча б мінімальні загальні уявлення про цю релігію і про  цю цивілізацію"

Мусульманський  ідеал - досягти єдності віруючих і громадянського суспільства - ніколи не був реалізований. У мусульманських країнах, окрім норм шаріату, завжди існували звичаї договору, правова доктрина врешті, світські закони. А ці джерела права є ознакою громадянського, а не теократичного суспільства.

Джерелами мусульманського права є Коран, Сунна, Іджма, Кияс. Йдеться про класичне вчення "чотирьох коренів" ісламського  права.

У Корані поміщені юридичні приписи, які регулюють:

1) особистий статус (їх 70);

   2) ті, що стосуються "цивільного права" (також 70);

3) ті, що стосуються" кримінального права" (їх 30);

4) ті, що стосуються судової процедури (їх 13);

5) ті, що стосуються "конституційного права ” (їх 10);

6) ті, що стосуються економіки і фінансів (їх 10);

7) ті, що стосуються "міжнародного права" (їх 25).

Об’єднані всі приписи Корана ідеєю справедливості.

Істотно, що в сучасному праві мусульманських країн вирішальне значення визнається за погодженою, єдиною думкою вчених, бо саме вона в кінцевому підсумку визначає, яку норму Корана чи Сунни безпосередньо  чи за аналогією необхідно застосовувати  в значенні чинного права.

Аналогічними  є думки Р. Давіда і К. Жоффре-Спінозі: "Сьогоднішній суддя шукав підстави для рішення не в Корані чи в  Сунні... Будучи записаними в Іджму, норми права незалежно від їх походження підлягають застосуванню". І далі: “Іджма сьогодні є єдиною догматичною основою мусульманського права. Коран і Сунна - це лише його історична основа".

   Отже, перейдемо до більш детальної характеристики кожного з джерел мусульманського права.

 

 2.1 Коран

За мусульманським вченням одкровення, дане Мухаммедові, міститься в Корані, що означає  „ читання ", але це читання  було на початках внутрішнім, Мухаммед серцем сприймав його, а тоді говорив  в слух. Коран завжди являв собою  книгу, але вона не була подібна на витвір рук людських, оскільки існувала на небі і звідти була повідомлена  пророку. Одкровення Мухаммеда його послідовники почали записувати ще при  житті пророка - на лопаткових кістках  тварин, на пальмових листках, словом на чому прийдеться. Зрозуміло, що ці записи були приватною власністю тих, хто  їх вів, і доки пророк та його найближчі сподвижники були живі, якоїсь особливої потреби в них не було. Цю потребу мусульмани відчули досить болісно, коли в запеклих боях із лжепророком Мусейлімою полягло дуже багато людей, які напам’ять знали одкровення Мухаммеда.

Тоді  наступник пророка звелів зібрати  воєдино всі одкровення пророка  і звести їх в один кодекс, що мало дві спроби. В обох випадках головою  редакційної комісії був Зейд ібн Сабіт - особистий секретар пророка. Редагуючи одкровення (сури) він  розмістив їх в міру зростання  їхнього обсягу, помістивши спочатку великі за обсягом і закінчивши найменшими за невеликими відхиленнями від цього  принципу. Так був створений Коран  і тому зміст священної книги  мусульман хаотичний і багатоплановий, що утруднює його сприйняття. Як бачимо, він створювався стихійно без  будь-якого плану і чіткої сюжетної побудови. Коран складається з  промов і проповідей, вмовляльних  і викривальних пророцьких “об’явлень”, повчальних історико-релігійних оповідей про долю стародавніх народів  і їхніх пророків - посланців Аллаха.

Коран складався  як діалог між Аллахом і Мухаммедом, між Аллахом і людьми. При цьому  Аллах говорить від свого імені  і у першій особі: „Я” або „Ми  ”. Це також діалог між Мухаммедом і слухачами - язичниками, іудеями та християнами, з єдиновірцями і тими, хто не повірив у Мухаммеда. Це була жива мова, звернена до конкретних людей у конкретних ситуаціях. Проте в багатьох випадках нічого не відомо ні про тих, ні про інших.

  Коран написаний арабською мовою, що вважається священною. Більше того, Коран, перекладений іншими мовами, не вважається священною книгою. Лише арабською мовою він використовується в ісламі, що мало неабияке значення для розвитку і вивчення арабської мови та об’єднання племен, оскільки надало можливість їм вільно спілкуватися. Хоча і переклад на інші мови вважається благочестивим вчинком.

Коран складається  з 14 розділів (сур), розчленованих на 6219 віршів (аята). Велика частина цих  віршів має міфологічний характер, і лише біля 500 віршів містять розпорядження, що відносяться до правил поведінки  мусульман. При цьому не більш  ніж 80 з них можна розглядати як власне правові (в основному це правила, що відносяться до браку і сім'ї), інші торкаються релігійного ритуалу  і обов'язків. сури розташовані без  усякого порядку, просто по розмірах: більш довгі ближче до початку, більш  короткі - до кінця. Сури меккійські (більш  ранні) і мединські (більш пізні) перемішані. Те саме повторюється багатослівно в різних сурах. Вигуки і прославляння величі і могутності Аллаха чергуються з розпорядженнями, заборонами і погрозами "гієною" у майбутнім житті всім непослушникам. Велика частина положень Корану носить казуальний характер і являє собою конкретні тлумачення, дані пророком в зв'язку з окремими випадками. Але багато які встановлення мають вельми невизначений вигляд і можуть мати різне значення в залежності від того, який зміст в них вкладається. У подальшій судово-богословській практиці і в правовій доктрині внаслідок досить вільного тлумачення вони отримали своє вираження в суперечливих, а нерідко і у взаємовиключаючих правових розпорядженнях. По віровченню ісламу, Коран - книга нестворена, існуюча передвічно, як сам бог, Аллах; вона його "слово" (2: 70; 9: 6; 48: 15). Назва "Коран" походить від арабського дієслова "кара'а", що означає читати вголос речитативом, декламувати. Оригінал Корана, згідно ісламу, написаний арабською мовою на аркушах - сухуф і сувої з ним зберігаються на сьомому небі, звідси й одне з його назв - Світки, Книга (74: 52; 80: 13; 98: 2). Коран - "Мати книги" - розум аль-кітаб, знаходиться під престолом Аллаха; і тільки один Аллах у цієї небесний книзі "стирає, що бажає, і затверджує" (К., 13: 39) Від імені Аллаха в ньому написано: "Скажи: "Якби зібралися люди і джини, щоб зробити подібне до цього Корана, вони б не створили подібного, хоча б одні з них були іншим помічниками" (К., 17: 90). Звідси ж випливає, що для ти, хто придумав цю фразу казкові демонічні сили - джини - були настільки ж реальними, як і люди, їм здавалося навіть, що люди і джини могли спільно виконувати ту саму роботу, допомагати один одному. Судячи з цього більш пізнім даним мусульманської традиції, "одкровення" Аллаха передавалися пророку приблизно в 610-632 роках н. е., а їхній запис, збирання зафіксованого й особливе складання книги розтяглися на довгі роки. Труднощі, що при цьому довелося переборювати, як побачимо, не зводилися лише до відсутності в арабів у минулому подібної практики. Історія, як відомо, підносить людям часом чимало несподіваних уроків. У їхньому числі і той, що книга, з початку додавання якої пройшло майже 14 століть, і в наші дні в ряді країн зберігає значення не тільки як історичний і релігійний пам'ятник, але і як добуток широкого соціального змісту. У країнах, де іслам державна релігія, з положень Корана виходять багато правових норм, законодавство - шаріат, на Корані присягають і дають клятви, порушення яких визнається найважчим гріхом, злочином. Вивчення Корана і його тлумачень (тафсир) є одним із профілюючих предметів багатьох навчальних закладів у таких країнах, як Пакистан, Іран, Саудівська Аравія.