Основні принципи свободи слова та преси у світлі Європейської конвенції з прав людини

Отже, Європейський суд у рішенні «Редакція  газети «Правое дело» та Штекель  проти України» підтвердив порівняно  новий принцип щодо важливого значення Інтернету для діяльності ЗМІ та свободи слова загалом, необхідності встановлення державами-учасницями чітких юридичних норм для визначення можливості використання журналістами інформації з Інтернет-джерел без страху застосування проти них санкцій. Відсутність належної нормативної бази може, на думку суду, слугувати для ЗМІ перепоною на шляху виконання функції «сторожів» демократії.

Узагалі, Європейський суд, окрім проблеми використання та посилання на інформацію й матеріали, опубліковані раніше в інших джерелах, у своїх рішеннях не раз звертав увагу на необхідність постійного розвитку механізмів захисту журналістів та їхніх джерел інформації, наголошуючи, що надзвичайно важливим для гарантування свободи слова є захист конфіденційності журналістських джерел інформації. Принцип захисту журналістських джерел було закріплено в рішенні у справі «Гудвін проти Сполученого Королівства» [8], що підтвердило право журналіста на збереження конфіденційності його джерел, захист яких є однією з найважливіших умов свободи преси. Вимога представників держави розкрити журналістські джерела й матеріали та встановлення покарання за відмову зробити це розглядається Європейським судом як втручання у свободу преси, тому має бути належно обґрунтовано.

Захист джерел інформації може бути пов’язаний з обшуком приміщень, у тому числі з таким, що здійснюється на законних підставах. Проведення обшуків у квартирах та офісах журналістів з метою отримання даних про їхні джерела та встановлення відповідних «інформаторів» без будь-якої підозри щодо причетності безпосередньо самих журналістів до визначеної кримінальної діяльності також було визнано Європейським судом порушенням статті 10 Конвенції у рішеннях 2003 року у справах «Рьомен і Шмідт проти Люксембургу» й «Ернст та інші проти Бельгії» [1]. 2010 року це питання розглядала й Велика Палата у справі «Санома Уітгеверс Б. В.» [17]. Суд дійшов висновку, що вилучення журналістських матеріалів, котрі містять конфіденційні джерела, без застосування спеціальної процедури, яка дасть можливість незалежній посадовій особі визначити потреби розслідування та захисту таких джерел, порушує вимоги статті 10 ЄКПЛ.

Тож, незважаючи на невелику кількість рішень, винесених  проти України з приводу порушень статті 10 Конвенції, Європейський суд із прав людини підтвердив у них основні принципи свободи слова та преси, встановлені раніше, та визнав факти існування в нашій державі певних проблем імплементації конвенційних стандартів. Водночас необхідно підкреслити важливе значення Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року, згідно з положеннями якого національні суди мають застосовувати практику Європейського суду як джерело права, що дає можливість представникам ЗМІ посилатися на встановлені судом стандарти й принципи, захищаючи свої права безпосередньо в органах національного судочинства. Знання українськими журналістами своїх прав та механізмів їхнього захисту має допомагати їм відігравати вагому роль у підтримці демократії в нашій державі. У цьому контексті не можна не погодитися з висловом президента Європарламенту Мартіна Шульца під час зустрічі з українськими журналістами, що «влада має побоюватися ЗМІ: в той момент, коли відбувається навпаки, демократія у небезпеці» [19]. Водночас Європейський суд постійно наголошує, що, незважаючи на широкі гарантії захисту преси, остання не може переступати певні межі, зокрема, що стосується репутації, прав інших осіб і необхідності запобігання розголошенню конфіденційної інформації. Дотримання цього балансу свідчитиме про високу правову культуру та зріле демократичне суспільство кожної держави [4, с. 54]. 

Джерела

1. Гом’єн  Д. Короткий путівник Європейською  конвенцією з прав людини. –  К.: Фенікс, 2006. – С. 118.

2. Див., наприклад, рішення у справі «The Observer and The Guardian v. the United Kingdom» від 26 листопада 1991 р.; «Педерсен і Баадсгаард проти Данії»; «Торгейр Торгейрсон проти Ісландії» від 25 червня 1992 р.; «Джерсільд проти Данії» від 23 вересня 1994 р.

3. Жуковська  О. Л. Європейська конвенція з прав людини: основні положення, практика застосування, український контекст / За ред. О. Л. Жуковської – К.: ВІПОЛ, 2004. – С. 531.

4. Прудник  М. Свобода преси як вияв  політичного розвитку / Віче. – 2008. – № 1. – С. 54–55.

5. Шевчук С. Судовий захист прав людини. Практика Європейського суду з прав людини у контексті західної правової традиції. – К.: Реферат, 2007. – С. 423.

6. Editorial Board of Pravoye Delo and Shtekel v. Ukraine. Рішення від 5 травня 2011 р.

7. Gazeta Ukraina-Tsentr v. Ukraine. Рішення від 15 липня 2010 р.

8. Goodwin v. United Kingdom. Рішення від 27 березня 1996 р.

9. Hendyside v. United Kingdom. Рішення від 7 грудня 1976 р.

10. Lingens v. Austria. Рішення від 8 липня 1986 р.

11. Lyashko v. Ukraine. Рішення від 10 серпня 2006 р.

12. Oberschlick v. Austria (no. 1). Рішення від 23 травня 1991 р.; Prager and Oberschlick v. Austria. Рішення від 26 квітня 1995 р.

13. Observer and Guardian v. United Kingdom. Рішення від 26 листопада 1991 р.

14. Tammer v. Estonia. Рішення від 6 лютого 2001 р.; Constantinescu v. Romania. Рішення від 27 червня 2000 р.

15. Ukrainian Media Group v. Ukraine. Рішення від 29 березня 2005 р.

16. Zana v. Turkey. Рішення від 25 листопада 1997 р.

17. Sanoma Uitgevers B. V. v. Netherlands. Рішення від 14 вересня 2010 р.

18. Sunday Times v. United Kingdom. Рішення від 26 квітня 1979 р.

19. Делегація Спілки  на чолі з секретарем НСЖУ  О. Наливайком перебувала у  Страсбурзі і Брюсселі. – 12.03.2012. – Інформаційне агентство УНІАН.  – [Електронний ресурс].