Право міжнародних договорів

Семінар 1. Право міжнародних договорів (2 год.).

 

1. Поняття, джерела та кодифікація права міжнародних договорів.
2. Міжнародний договір: поняття, види, структура.
3. Укладання міжнародних договорів.
4. Дія міжнародних договорів.
5. Дійсність міжнародних договорів.
6. Тлумачення міжнародних договорів.

 

Поняття, джерела і суб'єкти права міжнародних  договорів.

Право міжнародних договорів - це найдавніша галузь міжнародного права, що виникла на найбільш ранніх стадіях його становлення. Появу першого міжнародного договору історики відносять до третього тисячоліття до н.е.

В міру подальшого розвитку подібних відносин процес і процедури укладання міжнародних договорів (угод) розширювався, удосконалювався і набував усе більшого і більшого значення в загальній сфері розвитку міжнародного права.

До нинішнього часу "право міжнародних договорів" як поняття (як це фіксується в різних літературних і правових джерелах) являє собою сукупність міжнародно-правових норм договірного і звичайного характеру, що регулюють відносини держав та інших суб'єктів міжнародного права у питаннях укладання, дії і припинення дії міжнародних договорів.

Таке визначення права міжнародних договорів диктує схему розкриття загальної характеристики цієї галузі міжнародного права.

Однак перш ніж перейти до цієї схеми, відзначимо, що міжнародний договір - це правовий акт, що фіксує волю договірних суб'єктів міжнародного права і не суперечить його основним принципам.

Значення  і питома вага міжнародних договорів, закріплених у договірній формі (у порівнянні зі звичаєм), постійно зростає.

Зараз, практично, немає жодної галузі міжнародного права, становлення і, особливо, розвиток якої не були б пов'язані з укладанням міжнародних договорів. Як приклад  можна навести розвиток міжнародного космічного права, що народилося з польотом першого космонавта Юрія Гагаріна і  відразу породило необхідність укладання  ряду міжнародних договорів, що регулюють  різні питання використання Космосу.

Протягом  історично тривалого часу єдиним джерелом права міжнародних договорі в був міжнародно-правовий зви чай. Породжений у давні часи, звичай укладати міжнародні договори з питань війни, миру, торгівлі, взаємодопомоги і т. д. поступово обростав різними правилами і процедурами вчинення окремих протокольних дій і згодом перетворився в цілі комплекси звичайних норм, що регулюють процес укладання, виконання і припинення дії міжнародних договорів. Прикладом тому є формування великого комплексу звичаїв ведення морської війни.

ХХ-е століття стало переломним у цьому плані. У 1928 р. в Гавані на Конференції міжамериканських держав, хоча й у регіональному  масштабі, але з більш широким  значенням, був прийнятий один із перших міжнародних документів, мета якого полягала в тому, щоб узагальнити  наявні численні звичайні норми міжнародного права у сфері права міжнародних  договорів і закріпити їх у правовому акті договірного характеру.

Після Другої світової війни питанням розвитку і кодифікації права міжнародних договорів займалася Комісія міжнародного права ООН. Ця робота ознаменувалася прийняттям у 1969 р. у Відні спеціальної Конвенції про право міжнародних договорів. Ця Конвенція набула чинності у 1980 р. і до нинішнього часу є найважливішим міжнародно-правовим документом, що докладно регламентує порядок укладання, дії і припинення дії міжнародних договорів, укладених між державами.

З огляду на деякий пробіл у сфері правонаступництва  держав щодо міжнародних договорів, Комісія міжнародного права ООН  розробила текст Конвенції про  правонаступництво держав стосовно міжнародних договорів. Ця Конвенція  була прийнята у Відні у 1978 р.

У зв'язку з  бурхливим післявоєнним розвитком міжнародних відносин і істотним розширенням кола суб'єктів міжнародного права за рахунок значного росту різних міжнародних організацій і з огляду на специфіку й обсяг їхньої міжнародної правосуб'єктності, а також беручи до уваги зростання їхньої ролі й активності в міжнародних відносинах, виникла необхідність у спеціальному міжнародно-правовому документі, що регламентує участь цих організацій у договірному процесі. Тому, за поданням Комісії міжнародного права ООН. у Відні в 1986 р. була прийнята Конвенція про право міжнародних договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями.

Резюмуючи питання  про джерела права міжнародних договорів, слід зазначити:

Суб'єктна  сфера дії зазначених джерел чітко  визначена в їхніх назвах і  у зв'язку з цим суворо обмежена. Отже, дія Віденської конвенції 1969 р. поширюється тільки на міжнародні договори, укладені державами, тоді як дія Віденської конвенції 1986 р. поширюється на договори за участю міжнародних організацій і не поширюється на договори, укладені тільки між державами.

Віденські конвенції 1969 р. і 1986 р. не мають універсальної  регламентації права міжнародних  договорів, і деякі питання в  цьому праві поки що продовжують  регулюватися нормами звичайного міжнародного права (наприклад, дія міжнародних  договорів у період воєнних конфліктів).

У питаннях про джерела права, особливо у  питанні реалізації цього права, велике значення мають національні  правові акти держави, що демонструють політику кожної держави, її ставлення  до вимог міжнародного права у  цій сфері. Зокрема в Україні  в 1991 р. прийнято Закон "Про право  міжнародних договорів України", в якому знайшли відображення основні положення Віденської конвенції 1969 р.

Суб'єктами права міжнародних договорів  можуть бути тільки суб'єкти міжнародного права (держави, нації і народи, що борються за свою незалежність, міжнародні організації, державоподібні утворення).

Суб'єктами права міжнародних договорів є учасники конкретних міжнародних договорів, що виступають як їхні сторони.

Міжнародна  правосуб'єктність держав визначається положеннями Міжамериканської конвенції 1933 p., що сформулювала основні ознаки держави як суб'єкта міжнародного права (наявність території, населення, суверенітету).

У ст. 6 Конвенції  про право міжнародних договорів 1969 р. підкреслюється, що кожна держава має правосуб'єктність укладати договори.

Державу як учасника і сторону при укладанні  міжнародного договору можуть представляти: глава держави, глава уряду, міністр закордонних справ, інші спеціально уповноважені особи.

Згідно з  одним із найважливіших принципів  сучасного міжнародного права - про  право націй на самовизначення - нації та народи. що борються за своє визволення, визнаються суб'єктами міжнародного права і, отже, є повноправними суб'єктами права міжнародних

договорів. При укладанні міжнародних договорів  за їхньою участю їх, як правило, представляють  їхні лідери (Організація визволення Палестини -Ясер Арафат). Можуть уповноважуватися й інші особи. Віденська конвенція 1986 р. регламентує право і процедури участі міжнародних організацій, зареєстрованих в ООН як похідні суб'єкти міжнародного права, у різних міжнародних договорах. Однак необхідно враховувати, що міжнародні право і дієздатність міжнародних організацій суворо обмежені їхніми статутами, за рамки яких вони не мають права виходити. При укладанні міжнародних договорів ці організації представляють їхні керівники і спеціально уповноважені на те особи.

 

Міжнародні договори - поняття, види

Міжнародний договір - це угода між двома й більше державами або іншими суб'єктами міжнародного права, що встановлює, змінює або припиняє їхні взаємні права й обов'язки.

Міжнародний договір - основне й головне джерело міжнародного права ( це відбито в Уставі ООН і в Статуті Міжнародного Суду ООН).

Ратифіковані  міжнародні договори України - складова частина національного законодавства України (ст. 9 Конституції України).

Міжнародний договір - родове поняття ,що охоплює всі міжнародні угоди, які можуть мати різні найменування: договір, угода, конвенція, пакт, декларація, протокол і т.п., але мають однакову юридичну чинність.

 

Основні види міжнародних договорів:

1.За формою:

-письмові (як  правило);

-усні (т.зв. джентльменські угоди);

2.По кількості  учасників:

-двосторонні;

-багатобічні  (регіональні й універсальні);

3.По характері  можливості брати участь у договорі:

-відкриті ( потенційно можуть брати участь  всі держави);

-закриті  (за певними критеріями обмежується  можливість участі );

4.По юридичній  чинності ( її наявності, відсутності):

-правомірні;

-неправомірні (недійсні).

 

Питання висновку, виконання, денонсації міжнародних  договорів України регулюються  Законом України від 22.12.1993р.,№3767 - XII «Про міжнародні договори України».До цих договорів ставляться всі договори України - міждержавні, міжурядові, міжвідомчі (незалежно від їхньої форми й найменування).Міжнародні договори України укладаються з іноземними державами, міжнародними організаціями від імені України, Уряду, міністерств і інших центральних органів виконавчої влади. Наприклад, від імені України укладаються договори : а) політичні (про дружбу, нейтралітет, взаємодопомогу й співробітництві), територіальні, мирні; б)про громадянство; в) про участь України в міждержавних союзах і ін.

 

 

Укладення міжнародного договору — складний, тривалий процес, який складається із взаємопов’язаних стадій.

У радянській науці міжнародного права була поширена розроблена відомим юристом-міжнародником  професором Г.І. Тункіним концепція  узгодження воль, що лежить в основі права міжнародних договорів.

Її прихильники  вважають, що процес створення норм міжнародного права може бути теоретично розчленований на дві стадії:

1) узгодження  волі держав щодо змісту правила  поведінки;

2) узгодження  волі щодо визнання цього правила  як юридично обов’язкового.

Австрійський юрист Ф. Ліст свого часу також писав про те, що міжнародний договір є “згода волі, що відбулася між двома або декількома державами щодо державних верховних прав” Цю думку поділяли Ф.Ф. Мартене і Д. Анцилотті. Останній, зокрема, відзначав: “Двосторонній юридичний акт у міжнародному праві є будь-яким узгодженням волі двох або декількох суб’єктів...”.

У філософському  словнику наводиться таке визначення поняття “воля”: “Свідома цілеспрямованість людини на виконання тих або інших дій”. Стосовно міжнародного права державна воля — це свідома цілеспрямованість держави на виконання певних дій. У зв’язку з цим виникає питання, а чи можна погоджувати свідому цілеспрямованість держав або інших суб’єктів міжнародного права? Ні, не можна, оскільки через об’єктивні властивості воля одного суб’єкта не може узгоджуватися, збігатися, зливатися з волею іншого (інших) суб’єктів. Тому погоджуємося з українським юристом-міжнародником професором В.А. Василенком, який пише: “У реальній дійсності процес міжнародного нормо- творення, хоча і здійснюється за допомогою вольових зусиль взаємодіючих держав, є узгодженням не їх волі, а їх позицій”. Воля і позиція держави пов’язані між собою, але не тотожні. Позиція держави — це вироблена нею установка щодо вирішення певних міжнародних проблем, зумовлена її потребами, інтересами і метою. При виробленні своєї позиції держава враховує потреби, інтереси і мету інших суб’єктів міжнародного права. У процесі міжнародного нормотворення держави та інші суб’єкти міжнародного права погоджують саме свої позиції щодо питання, яке становить взаємний інтерес, і досягають якогось компромісу, що і втілюється врешті-решт у тексті міжнародного договору. А воля держави при цьому виявляється в її свідомій цілеспрямованості виробити свою позицію і погодити її з іншими суб’єктами міжнародного права з метою досягнення взаємовигідного результату”.

На практиці першою стадією процесу укладення  договору є [обмін повноваженнями для  двосторонніх договорів і перевірка  повноважень особливим комітетом  для багатосторонніх договорів. Повноваження — це спеціальний документ, видаваний дер- ясавним органом, від імені якого укладається договір, уповноваженим на ведення переговорів і підписання договору особам. Відповідно до п. 2 ст. 6 Закону України “Про міжнародні договори України” Президент України, глава Кабінету Міністрів України і міністр закордонних справ України ведуть від імені Української держави переговори і мають право підписувати міжнародні договори, не потребуючи повноважень, тобто ex officio (згідно з посадою). Інші офіційні особи, які беруть участь у розробці й ухваленні міждержавних договорів, мають повноваження, видані Президентом України; міжурядових договорів — Прем’єр-міністром України; міжвідомчих угод — керівником відповідного відомства і Міністерством закордонних справ України (ст. 6 Закону України “Про міжнародні договори України”).

Уповноважені  особи зобов’язані діяти в  договірному процесі чітко на підставі повноважень, перевищення  яких позбавляє договір юридичного значення (ст. 8 Віденської конвенції про право міжнар договорів 1969 p.).

Зазначені особи, крім повноважень, одержують також  від відповідних органів держави  інструкції, в яких висловлена позиція  держави з предмета переговорів. Уповноважені повинні неухильно  дотримуватися в договірному  процесі отриманих інструкцій. Проте  договір, укладений з порушенням інструкцій, не втрачає юридичного значення, оскільки інструкції — це сфера внутрішньої компетенції держав.

Після закінчення переговорів, коли текст договору узгоджений і встановлена його автентичність, уповноважені особи парафують договір. Парафування міжнародного договору означає підтвердження автентичності його тексту ініціалами уповноважених осіб договірних держав, що свідчить, що цей узгоджений текст договору є остаточним. Сам термін походить від французького словаparaphe — короткий підпис. Значення цієї стадії полягає в тому, що вона дає можливість уникнути суперечок щодо остаточних формулювань положень договору. Відповідно до чинних міжнародно-правових норм керівники дипломатичних представництв мають право вести переговори з урядом держави перебування і парафувати узгоджені тексти договорів ex officio.

Парафування міжнародного договору не означає ще згоди держав на його обов’язковість для них і не породжує взаємних прав і обов’язків, визначених у  статтях угоди. Найпоширенішими  формами вираження згоди на обов’язковість міжнародного договору є підписання договору, ратифікація, затвердження, ухвалення і приєднання.