Життя та діяльність С.Ф. Русової

Умовно поділивши юнацтво на три періоди (від 12 р. до 14 p.; від 14 р. до 18 p.; після 18 p.), педагог у кожному з них виокремила основні психолого-педагогічні ознаки та визначила способи виховної діяльності.

Головними ознаками першого періоду вона вважала несподівану неслухняність, недисциплінованість підлітка, його утаємниченість, що спричиняє конфлікти між ним і найближчим оточенням.

Другий період позначений «зменшенням самотнього індивідуалізму і пробудженням громадських інстинктів». У цьому віці простежується Дальше відчуження від родини, пошук власного шляху, часто - «адорація», тобто «велика, палка симпатія до якоїсь особи… в більшості старшого віку», мрійливість, пошук ідеалу.

Третій період юнацтва, за С. Русовою, пов'язаний із «шуканням наближення до противного полу - дівчата радіють товариству хлопців і навпаки». Водночас саме в цьому періоді «попередній індивідуалізм уступає місце громадським зацікавленням», щ0 вносить новий зміст у життя молоді.

На підставі психологічних спостережень за дітьми і молоддю Софія Русова сформулювала ряд конкретних завдань, дала чимало порад щодо виховної діяльності в кожному з означених періодів, їх можна звести до таких основних тез:

• подавати «науково, серйозно без будь яких легкодухих заміток» відомості про перші прояви процесу статевого дозрівання та пов'язані з ним зміни у фізіологічному і психічному розвитку дітей;

• не вимагати в цей час «сліпої слухняності, непоясненої логічною необхідністю»;

• не втомлювати підлітків «наукою», чергуючи її з посильною фізичною працею та відпочинком на свіжому повітрі;

• відволікати від надто великої мрійливості;

• через різні доручення виховувати в молоді обов'язковість, почуття відповідальності;

• найпильнішу увагу звертати на моральне виховання, передусім поборювати «звірські» інстинкти;

• розвивати пошану до людини, особливо до жінки, почуття симпатії до всього живого, а також само опанування, шляхетність.

Реалізація цих завдань, писала С. Русова, - «це великий обов’язок кожної матері, кожного вихованця».

Виходячи з положення про те, що для гармонійного виховання людини необхідне розуміння не лише психології окремої особистості, а й «тої соціальної психології, яка виясняє відношення індивідуума до колективу і колективу до індивідуума», Софія Русова акцентувала на значенні соціальної психології для педагогічної діяльності. Цій проблемі вона присвятила спеціальний реферат у педагогічному семінарі Українського соціологічного інституту, що з'явився окремою статтею в 1931 р. під назвою «Значення соціальної психології для виховання».

У ньому мислителька розкрила сутність молодої, але такої, що «має вже дуже визначні наукові досліди», науки - соціальної психології, як її розуміли американські вчені Ф. Олпорт, Ч. Елльвуд, Дж. Бернард та ін. На цій основі дійшла висновку, що соціальна психологія - це частина психології «індивідуума», яка розглядає його поведінку «в секторі…соціального оточення», тобто дає «розуміння взаємовідносин» людини із соціальним середовищем, без чого виховання неможливе.

Як правильно підмітила дослідниця Н. Дичек, Софія Русова по-своєму підходить до класифікації соціальної психології - за її змістом: розрізняє ту, що досліджує соціальний вплив на індивіда, і ту, яка вивчає вплив особистості на колективне життя. У пошуках відповіді на питання, що справляє більший вплив на розвиток цивілізації - розум чи емоції, і на які стимули соціального оточення реагує особа, С. Русова схиляється до думки про те, що поступ цивілізації спирається більше на емоції, симпатії, ніж на розум. А в процесі «суцільного розвитку індивіда» першочергова роль належить мові, знання якої дає змогу розуміти поведінку інших людей, служить «шляхом переймання», «прилаштування» до оточення, що сприяє розвиткові особистості.

Вчена погоджується з висновками сучасних їй психологів про те, що своєрідним містком між «перейманням людей реальних» і символічних образів літератури та абстрактних соціальних вартостей (мужності, шляхетності, героїзму) служить мистецтво. Велику роль у задоволенні змагань людини до поступу, до нових ідеалів відводить - особистостям «оригінальної думки і міцної сили волі», особливо в часи суспільних перемін, докорінних реформ. На її думку, вся «висока праця цивілізації - це наслідок праці натхнених піонерів», «геніальних діячів», якими їх зробили природа, оточення, соціальний осередок.

Відповідь на питання про те, як забезпечити наукові підвалини результативності виховання, Софія Русова пов'язувала не тільки з теоретико-методичними положеннями педагогіки та психології, але і з філософією, яка одна «тільки може освітити таємне питання - до чого маємо вести нашого вихованця, де знайти «для нього найпевніший шлях до всесвітньої остаточної правди». Тобто осмислення вченою глобальних педагогічних проблем привело її до розгляду питань філософії виховання.

За висновками сучасних дослідників творчої спадщини С. Русової, у цій галузі «вона була піонером», оскільки першою переклала з англійської мови на українську і ввела в науковий обіг основні ідеї праці американського філософа й педагога Г. Горна «The Philosophy of Education» («Філософія освіти»), виклавши їх в обширній статті «Дещо з філософії виховання» ще в 1917 р. Поділяючи думки вченого, вона писала: тільки «філософське розуміння життя дасть ясний напрямок нашій діяльності і вияснить значіння виховання для загального вселюдського поступу…».

Водночас мислителька вважала, що сучасна їй педагогіка поки що не висунула «жадної широкої філософської думки, яка б керувала вихованням, поклалася б ґрунтом для усіх практичних методів і засобів…». Зате в ній достатньо повно простежується «соціальний напрямок», представлений науковими пошуками Дж. Дьюї, Г. Кершенштейнера, М. Монтессорі, П. Наторпа. Через те у визначенні суті виховання С. Русова виходила із розуміння його як «одного з міцніших факторів в соціальному життю кожного народу».

За її словами, виховання «нацією своєї молоді йде у зв’язку з політичними та соціальними уявленнями, її родинними та громадськими звичаями і світоглядом». Його мета тісно пов'язується із «визначенням вищих вартостей життя», з тим найвищим гуманним ідеалом, «що панує на той час у громадянстві». Людина вихована, стверджувала педагог, це «працездатна, соціально свідома, корисна в кожному суспільстві, в кожному громадянстві, з піднесеною любов'ю до рідного краю і з пошаною до других народів».

 

2.2 Дидактика, як  мистецтво навчати

 

У працях Софії Русової періоду еміграції знайшли відображення і проблеми теорії навчання, найбільш повно розкриті у її «Дидактиці». Вдало використовуючи описовий та історичний методи дослідження, вчена порівняла погляди на зміст поняття «дидактика» представників наукової думки різних епох і на цій основі дійшла висновку: дидактика - це невід'ємна частина педагогіки, це «наука про найкращі засоби навчання» [12, C.5]. Головним її предметом, отже, є «навчання в різних його формах».

Під навчанням педагог розуміла процес, у ході якого дитина під керівництвом учителя «опановує будь-який матеріал, направляючи на це всі свої душевні сили». Навчання, за її словами, - це «пробудження, спонукання й розвиток усіх розумових здібностей дитини…». Ідеалом навчання у працях С. Русової виступає передусім розвиток розуму, думки учня «в напрямку найбільшої самостійності й вироблення найміцнішого почуття солідарності у спільній праці в певній шкільній колективній організації» [12, C.24].

Як «рід навчання» С. Русова розглядала також освіту, яка в її трактуванні є «ширшим розумінням слова вчення», оскільки стосується Інтелектуальних знань і «дається більш дорослим дітям… не тільки через книжки, а й через безпосередній контакт з людьми, через перебування в різних місцевостях, серед різних народів». Тобто освіта - це «щось більше, ніж виховна установа». «Придбання» освіти, на думку педагога, - це колективна праця, яка «утворює цілий організм молодого покоління».

При цьому спроби «відділити» виховання від навчання, освіти вчена вважала такими, що не мають ґрунту ні з філософської, ні з психологічної точок зору. Водночас індивідуальні проблеми педагогіки як науки про виховання і дидактики С. Русова вважала різними, бо вони випливають з різних «вихідних точок»: перша йде за теорією «змагань та почуття», базується «головно на волі та нахилах», друга - на діяльності «пізнавальних сил», розуму.

Оскільки дидактика, за С. Русовою, є «мистецтвом навчати», то вона повинна «урегулювати» всі предмети навчання [12, C.15]. Серед них педагог виділяла фундаментальні, без знання яких не можна зрозуміти інших наук, називаючи їх «ґрунтовно-підготовчими» (наприклад, географія - для історії; математика - для фізики). До другої групи відносила дисципліни, «потрібні для розуміння суцільної системи знання, для складання одної наукової синтези», - філософію, логіку, соціологію.

Іншу групу навчальних предметів становлять ті, що мають «емоціональну» вартість, дають високу мистецьку насолоду і впливають «на творення ідеалу краси, який так наближається до ідеалу добра»: музика, «малярство», «красне письменство». Але в основу всього навчального процесу, незалежно від поділу програмових предметів, за твердим переконанням Софії Русової, мають лягти рідна мова та математика, на ґрунті яких розвиваються, з одного боку, філологічні науки, а з іншого, - природознавчі та географія.

У питаннях дидактичних принципів навчання С. Русова традиційно вважала за необхідне йти від відомого учням до невідомого, від легкого до важкого, від простого до складного, від конкретного до абстрактного. Водночас підкреслювала, що можна й навпаки: нове наближати до вже відомого, а важке завдання поставити «на свіжу увагу» (наприклад, у гімнастиці).

Серед принципів і правил навчання вона рекомендувала й такі: від емпіричного до раціонального, від неозначеного до певного визначення. Радила ніколи не поспішати, не переходити до іншого, «поки попереднє не злилося з душею й розумом учня»; не викликати «нової сили учня до діяльності, поки не використані й не піднесені до готовності сили меншого значіння»; не «багато за один раз вчити, мало вимагати, але з усього поданого й запринятого учнем виробляти таке уявлення, яке назавше затямлюється ним» [12, C.14].

Вимагаючи від учителя «пам'ятати дидактичні правила», Софія Русова не вважала за доцільне триматися їх, «як сліпий плоту». Як і Й. Гердер, вважала, що, «окрім усіх дидактичних засобів, кожний учитель має свій індивідуальний, приладжений до свого класу, до відомих йому учнів, до тих, або інших умов навчання». І

Серед найголовніших «цінностей» навчання С. Русова визначила такі:

• засвоєння знань, в т.ч. соціальних;

• дисциплінування мислення;

• розвиток моральності, розуміння відповідальності;

• пристосування до оточення;

• почуття «щастя від вчення й од товариства»;

• почуття задоволення від гармонійного розвитку всіх сил і здібностей тощо. [11, C. 10].

У питаннях методів навчання педагог виходила із розуміння; цього поняття не тільки як засобу «для приладження індивідуального розуму до предметного матеріалу», але і як раціонального шляху до осягнення, розв'язання якоїсь проблеми, який базується на психологічних основах, на результатах новітніх експериментів. На її думку, «метода завше залежить од відносин між інстинктивним завданням - з одного боку і свідомою метою - з другого». На цій основі вона виділила п'ять ступенів «створення… правильної методи вчення», серед яких: пробудження в учнів «інтересу й зусилля для осягнення мети…»; розробка плану «для цілого процесу» навчання, його реалізація; порівняння досягнутих результатів із тим, що намічалося спочатку; оцінка «методу», критичне ставлення до його «позитивних і негативних якостей» [11, C.11].

Услід за сучасною їй педагогічною думкою та на підставі власних міркувань педагог визначила чотири основних дидактичних методи:

аналіз речей;

аналіз думок;

синтезу речей;

синтезу думок.

Проте індуктивними і дедуктивними, як загальними методами навчання, С. Русова не обмежувалася, наголошуючи, що «різні предмети або різні завдання вимагають ще вживання інших метод»: «назірного» (наочного), пояснювального, розвиваючого, методу гри тощо [12, C.159].

У працях Софії Русової еміграційної доби чимало місця відводиться аналізу принципів і методів навчання, розроблених і впроваджуваних представниками тогочасної зарубіжної педагогіки.

 

2.3 Позашкільна  та дошкільна освіти

 

До найбільш досліджених у до еміграційний період, безперечно, слід віднести питання дошкільного виховання, яке було «одною з основних ідей її національного світогляду». Порівняльний аналіз творів дошкільної тематики до еміграційної та еміграційної доби дає змогу констатувати, що у 1920-х-1930-х pp.

Софія Русова завершила створення цілісної теорії Дошкільного виховання, яка базувалася на теоретичних положеннях і практичному досвіді суспільного дошкілля держав Заходу і водночас була пристосована до потреб національного виховання маленьких українців. У працях «Колись і тепер», «Нові методи дошкільного виховання», «Роль жінки в дошкільному вихованні», «Теорія і практика дошкільного виховання» вона вичерпно відповіла на питання, яким « «повинен бути дитячий садок на Україні, якими методами йога» провадити…», якими мають бути його програма та «розподіл праці»; сформулювала вимоги до вихователів дошкільних закладів. За висновками дослідників творів С. Русової дошкільної тематики, вони є класичним золотим фондом дошкільної галузі вітчизняної педагогічної думки [24, C. 20].