Життя та діяльність С.Ф. Русової

Активно продовжуючи працювати над проблемами дошкільного виховання, Софія Русова в останні десятиліття життя поступово зосереджується на загальнолюдських і національних аспектах виховання взагалі, що можна вважати однією із найсуттєвіших змістових особливостей педагогічного доробку вченої того періоду. При цьому її найбільше цікавили суспільні аспекти виховання та його найновіші напрями. За переконанням педагога, виховання як найважливіша суспільна функція здатне «переробити в певних межах» вдачу народу, стати одним із чинників його національного самовизначення. Для цього воно повинне охоплювати не тільки дітей дошкільного та шкільного віку, але й усю молодь, все доросле населення, здійснюватися всіма соціальними інституціями [24, C. 21]. Ця думка є пріоритетною в багатьох педагогічних творах С. Русової 1920-х-1930-х pp.

Подібно до освітніх діячів і педагогів - її сучасників (М. Галущинський, А. Животко, С. Сірополко), Софія Русова чимало уваги приділяла проблемам позашкільної освіти. Проте раніше, особливо в час праці у Генеральному секретаріаті УНР, вона зосереджувалася переважно на питаннях її організаційного утвердження. Логічне вивершення погляди С. Русової на організацію цієї ділянки освітньої роботи знайшли на Нараді діячів позашкільної освіти й дошкільного виховання 10-13 січня 1919 p., на якій вона виступила з доповіддю «Роль позашкільної освіти і її зв'язок зі школою» (до речі, як керівник відділу позашкільної освіти й дошкільного виховання в уряді УНР С. Русова відкривала Нараду і була її почесним головою).

Вважаючи за аксіому положення про те, що «сама школа не може дати дітям повне гармонічне виховання й досить широку освіту без запомоги позашкільної освіти», просвітителька таким чином визначила її завдання: поширити знання і «саме головне - … піднести громадську свідомість» різних категорій населення. [19, C.90]. Ухвалені за підсумками доповіді тези, як і думки, викладені у статті «Позашкільна освіта», стали, по суті, програмою діяльності молодої Української держави в царині позашкільної освіти, ввібрали зокрема такі положення:

• Діячі по Позашкільній і Дошкільній Освіті мають увійти в Всеукраїнську Учительську Спілку і закласти в ній окремі гуртки діячів Позашкільної Освіти і діячів Дошкільного виховання так, щоби в кожному Бюро спілки були представники цих гуртків.

• Крім того для об'єднання думок бажано мати свій спеціальний орган преси, в якому обидві ці галузі освітньої роботи могли б голосно висловлюватися….

• Тепер, коли всеукраїнські з'їзди майже неможливі, бажано закласти в Києві Всеукраїнську Раду робітників по Позашкільній Освіті і Дошкільному вихованню.

Всеукраїнський з'їзд у справах позашкільної освіти головними завданнями визначив:

• Дати в першу чергу грамоту дорослому населенню.

• Утворити національно-свідоме громадянство, на котре б мали змогу опиратись в своїй діяльності уряд і місцеві самоврядування.

• Перетворити національне стихійне почуття в національну самосвідомість.

• Піднести самодіяльність населення.

Для їхньої реалізації передбачалося створення такої типології інституцій: початкові школи для дорослих 4-5 типів, загальноосвітні курси для цієї категорії населення або додаткові школи, професійні короткотермінові школи чи курси, сільські вищі школи, народні університети.

Отож, за безпосередньою участю С. Русової були розроблені чіткі орієнтири розбудови системи позашкільної освіти, здійснені конкретні кроки для реалізації висунутого нею гасла: «Наука Для усіх через активне самостійне навчання».

Проте якщо в Україні періоду її незалежності Софія Русова отримала змогу розробити й частково реалізувати програму організаційного становлення й утвердження різних форм позашкільної освіти, то за її межами вона зосередилася переважно на теоретичному обґрунтуванні потреби всезагальної освіти та її ролі у морально-соціальному становленні молодого покоління, підготовці його до свідомої праці «для рідного краю, для визволення свого рідного народу з ланцюгів темноти і поневолення, для поліпшення соціальних і політичних умов його життя» («Моральне виховання в позашкільній освіті») та на висвітленні зарубіжного досвіду освіти дорослих і її стану на українських землях Галичини, Буковини й Закарпаття («Народні бібліотеки й читальні в Чехії», «Просвіта» за 70 літ існування») [25, C. 55].

2.4 Софія Русова  про вчителя національної школи

У Державній національній програмі «Освіта» («Україна XXI століття») підкреслюється, що одним із головних шляхів поліпшення виховання підростаючого покоління є реформування змісту виховання, наповнення його культурно-історичними надбаннями українського народу.

Видатним представником української культури, педагогіки, автором концепції національного виховання, нових підручників для школи була Софія Федорівна Русова.

Головними завданнями розумового навчання виховання С. Русова виділяла: засвоєння учнями наукових знань про природу, суспільство і людину; оволодіння основними мислительними операціями. Вона наголошувала: «Треба зміцнити у людини силу ії розуму, щоб він керував усією духовною діяльністю» [6, C. 10].

У 1917 році, працюючи в секретаріаті освіти України, С. Русова брала активну участь у творенні національної системи освіти і вважала, що наша школа повинна будуватися на національному ґрунті і в такій школі має працювати національно свідомий вчитель-вихователь.

В незалежній Україні творчо використовуються здобутки і традиції вітчизняної педагогіки, створюється новітня цілісна національна система освіти - від дошкільної до вищої і післядипломної. Завданнями нашого пошуку є вивчення вимог С. Русової до вчителя і реалізація цих вимог у підготовці майбутнього вчителя.

Виступаючи на Міжнародній конференції у Празі у 1927 році, С. Русова підкреслювала: «Необхідно, щоб школа кожного народу була вільною і національною. Необхідно створювати умови для вільного розвитку всіх материнських мов, так як кожна національна культура є складовою культурної традиції» [16, C. 4].

Провідне місце у навчанні, духовному і фізичному зростанні належить народному вчителеві. Він має бути національно свідомою людиною, володіти високим рівнем культури, педагогічними здобутками попередніх поколінь, скарбами народної педагогіки, здатний творчо використовувати їх на практиці [16, C.5].

На переконання С. Русової, любов до дітей - це той грунт, на якому виховання досягає своїх завдань.

У своїй роботі «Нова школа соціального виховання» С. Русова писала про вчителя: «Це мусить бути надзвичайної моральної краси людина, що безпосередньо своїми переконаннями, всім своїм поводженням повинна впливати на своїх учнів… Учитель повинен бути не якимсь ремісником, а апостолом правди і науки, який має перед собою не лише матеріальну нагороду за працю, а велике гуманне завдання» [3: 17-18].

С. Русова вважала, що тільки зусиллями таких апостолів Україна матиме прекрасних людей - патріотів, добрих робітників, інтелектуально розвинених особистостей.

Високо оцінюючи суспільне призначення вчителя, С. Русова вказує на його відповідальність перед суспільством, перед народом за виховання його майбутнього. Тому вчитель повинен мати високий інтелектуальний рівень, широку загальну і педагогічну освіту, бути психологом і мати глибокі знання зі свого предмету і методики його викладання. Кожний учитель в процесі своєї діяльності повинен багато читати, постійно поповнювати свої знання, бо «той, хто вчить, повинен і сам багато знати» [15, C. 7-8]. Вчитель своїми знаннями має стверджувати свій авторитет, який допоможе йому дисциплінувати дітей, вони повинні бачити в своєму оточенні якнайбільше добра і краси.

Особистий приклад життя та діяльності вчителя - гідний наслідування вихованцями. Він повинен відзначатися своєю справедливістю, стриманістю, щирістю, бути активним, енергійним, запалювати учнів своїми справами.

Завдання вчителя - своєю поведінкою, характером викликати любов і довір’я дітей, по-батьківському ставитися до них, добре знати вікові та індивідуальні особливості своїх вихованців [15, C.8]. С. Русова образно порівнює дітей з кущами в саду, і підкреслює, що як серед розмаїття кущів немає двох однакових, так і всі діти різняться між собою почуттями, думками, характерами, здібностями.

Разом з тим дитина має зростати не пасивним спостерігачем оточуючого, а усвідомлювати свої і чужі вчинки шляхом обмірковування, самоаналізу. Вчитель, батьки повинні використати кожний випадок боротьби між злом і добром аби виробити в дітях власні судження, виявляти себе в різних життєвих ситуаціях, показати свою «мужність, добре серце і правдиве поводження».

На думку С. Русової, кожен педагог повинен вболівати за розвиток своїх дітей, будити в них любов та інтерес до знань, намагатися робити навчання радісним для дітей.

Актуальною сьогодні є думка С. Русової про те, що вчитель має не лише вчити учнів, але й виховувати їх характер, зміцнювати волю, викликати свідоме ставлення до своїх обов’язків, формувати поняття відповідальності.

Крім того, педагог покладає на вчителя обов’язок створити в школі «такий лад, при якому немає місця будь-яким злочинам». З цією метою вона пропонує створити добрі стосунки в процесі навчання з дітьми, керувати їх духовними потребами у позакласній роботі, організовуючи спільні справи і створюючи відповідну моральну атмосферу [7, C.125].

С. Русова підкреслювала, що вчитель повинен розв’язувати, перш за все, культурно-виховні завдання, виходити за межі школи, сприяти економічному і моральному розвитку не тільки учнів, але і їх батьків, їх родин, жителів певного населеного пункту. Саме такий учитель буде виводити свій народ з темряви, до нового життя і разом з тим С. Русова вимагає нової єдиної школи, в якій би навчався весь український народ.

С. Русову дуже турбувала політична і соціальна незахищеність українського вчительства того часу. Постійна матеріальна скрута, переслідування, безправність в усіх сферах життя негативно позначалися на його загальнокультурному і професійному рівнях, такий учитель мало що може дати у справі виховання. Суспільство повинне створити для вчителя такі умови, щоб він почував себе вільним, щасливим, незалежним у правовому і економічному становищі. Створене учителем є найгуманнішим, бо пов’язане з формуванням особистості, громадянина. Якщо є хороший учитель, то є надійне майбутнє у держави, суспільства.

Оцінюючи внесок С. Русової у розвиток педагогічної думки, можна сказати, що її голос набуває особливого значення в часи кардинальних змін підходів до дитини, до самої освіти, виховання, що постали у зв’язку з побудовою нової України.

Висновки

русова виховання навчання дидактика

Читаючи сьогодні праці мудрої Софії, мимоволі замислюєшся, скільки втратили ми, живучи без неї вчора, і як не вистачає нам її сьогодні. Гуманістичний світогляд, широта поглядів, перспективність думок, прагнення до нового, світлого, рідного, свіжого, - ось ті риси, що підносять так високо цього «педагога від Бога», громадсько-державного й культурною діяча. Вона була не кабінетним мрійником, а революціонером-практиком, що взяла на свої рамена важкий тягар перетворень в Україні. У своєму прагненні до безперервного підвищення професійної компетентності й майстерності науковці, викладачі, вчителі, керівники-організатори повинні вчитися на прикладі життя та діяльності Софії Федорівни Русової. Майже 20 років відданій своєму народові дочці, невтомній трудівниці на ниві вітчизняної освіти довелося жити, працювати, сумувати й надіятись на чужині, в еміграції.

Її праці заслуговують на визнання, адже в них зібраний досвіт не одного покоління і не одного народу. Саме на їх ґрунті українська педагогічна думка остаточно сформувалася та вдосконалилась.

Глибокий гуманізм - провідна риса, що притаманна діяльності і творчості С. Русової. Словом і ділом боролася вона не лише за національні й соціальні права українського народу, але й за права всіх знедолених і пригнічених. В цьому широкому гуманізмові її виховала не кабінетна теорія, а безпосереднє народне життя, висока національна самосвідомість, багатогранний власний життєвий досвід.

С. Русова глибоко усвідомлювала, що без серйозного інтелектуального розвитку нації, без ґрунтовних підвалин у галузі освіти, школи, науки і культури, без розбудови власної національної школи і системи освіти важко претендувати на самовизначеність і визнання українського народу іншими народами світу. Вона є однією з тих, хто своєю подвижницькою працею у сфері народної освіти намагався вивести український народ на широкий шлях просвіти, культури і науки, закласти основи розвитку національної школи і системи освіти, починаючи з дошкільної і закінчуючи вищою та позадипломною освітою. Сфера її теоретичної і практичної діяльності надзвичайно тяжка і разом з тим благородна - просвіта - всебічна, різнопланова, ґрунтовна.

Всі її думки, наукові положення, практичні рекомендації були спрямовані на формування національно свідомого громадянина - патріота своєї держави. Актуальними вони є і сьогодні. Ось хоча б деякі з них: «Найдорожчий скарб у кожного народу - його діти, його молодь»; «Дошкільне виховання є міст, що перекидається між школою й родиною»; «Розум дитини-то багаття, до якою ми маємо лише підкладати дрова, о горітиме воно вже своїм вогнем»; «У вселюдськім житті тільки той народ бере перемогу, який має найкращу школу». Вона закликала всіх до напруженої роботи, заохочувало не лякатися і не зупинятися на роздоріжжі, бо щастя й доля українською народу залежить від того, як ми «переведемо в життя дороге, велике гасло: вільна національна школа для виховання вільної, свідомої, дужої нації».

С.Ф. Русову справедливо вважають одним із лідерів українізації і творців концепції національної освіти, спрямованої на виховання патріотичної, національно свідомої української молоді. Вона всебічно обґрунтовує зміст, характер і форми безперервної освіти (родина, дитячий садок, школа, вищі навчальні заклади, позашкільна освіта) та їхню взаємодію. Послідовно й мудро випивала Софія Федорівна на розвиток нової української освіти. Прагнула відродити приспані сипи, збудити потенції, залучити до роботи молодь - надію нації. Її внесок в розвиток педагогічної думки ХХ століття неможливо переоцінити.