Організація процесу самовиховання

Цікаві думки про самовиховання висловлював німецький філософ I. Кант. Його система самовиховання чітко простежується у сформульованому ним головному принципі: "Владай своєю натурою, інакше вона буде владати тобою". Оцінюючи філософію Канта, Ф. Шиллер писав: "Про смертну людину поки що ніхто не сказав більше високих слів, ніж Кант, що і складає зміст усієї його філософії: "Визнач себе сам" [9].

На особливій ролі самовиховання у становленні особистості наголошував і Гегель: "... здатність пізнавати своє власне "Я" є важливим моментом у духовному розвитку дитини; з цього моменту вона робиться придатною до рефлексії над собою. Але найголовнішим є тут відчуття, яке у неї прокидається, що вона ще не є те, чим повинна бути, і живе бажання стати такою ж, як і дорослі, серед яких вона живе... Це особисте прагнення дітей до виховання є іманентний момент будь-якого виховання" [8].

Ідеями необхідності духовного самовдосконалення просякнута вітчизняна філософія кінця XIX - початку XX століття. Визначаючи головну життєву мету як реалізацію в людині божественного, її представники вбачали сутність самовдосконалення у прагненні до Бога як до морального ідеалу. Вітчизняні філософи сприймали духовне самовдосконалення як шлях поступового розвитку окремо взятого індивіда і суспільства в цілому. Зокрема, засновник "нового християнства" М. Бердяєв розглядав самопізнання як найважливіший засіб удосконалення людини. "Моя особистість, - писав він, - не є готова реальність, я створюю свою особистість, творю її і тоді, коли пізнаю себе" [7].

Правильність поглядів вченого-філософа стосовно ролі самовиховання у становленні й розвитку особистості підтверджують життєві факти. Як показує досвід, більшість із видатних людей у дитинстві зазнали певних труднощів: бідність і розпад сім’ї, приниження, терор. В одних у сім’ї було нестабільним матеріальне становище: від достатків до злиднів. Інші страждали від своїх фізичних вад: сліпота, глухота, хронічні хвороби, невдала зовнішність, низький зріст, дефект мови або від постійного незадоволення батьків їхнім навчанням у школі чи успіхами в інших сферах життя. Потреба більшості цих людей компенсувати у дитинстві свої недоліки, життєві невдачі та негаразди виявилась головним стимулом у боротьбі за успіх у житті [8].

Багато цінного в розвиток теорії і практики самовиховання внесли такі відомі особистості, як I. Гете, Ч. Дарвін, О. Суворов, Л. Толстой, К. Ушинський, А. Чехов. Своїм життям і діяльністю вони переконливо довели, що самовиховання є надзвичайно важливим фактором у становленні особистості, а його правильна організація сприяє максимальному розвитку фізичних, моральних і духовних якостей, робить людину в значній мірі господарем своєї долі.[8].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ ІІ

2.2. Рушійні сили та механізми самовиховання.

Як будь-яке явище, що розвивається, особистість суперечлива. У її внутрішньому світі неминучі зіткнення, конфлікти, періоди спаду і посилення розвитку. Зрозуміти особистість неможливо без врахування її рушійної сили.[7].

Вченні однозначні в тому, що рушійними силами у самовихованні особистості є визначені протиріччя. Зрозуміти механізм їх виникнення необхідно для того, щоб керувати процесом самовиховання. Механізм самовиховання має наступні особливості:

- людина вибирає цілі життя, ідеали у відповідності з суспільними  критеріями;

- готує себе до життя в  суспільстві;

- вдосконалюється у колективній  діяльності.

Між вказаними факторами самовиховання існують складні взаємозв’язки і протиріччя:

- ціль життя може бути одною, а захоплення – в іншій сфері, в результаті чого між бажанням  удосконалювати себе і реальним  самовихованням виникає невідповідність. І не завжди протиріччя можуть  бути вирішені зусиллями самої  людини. Цьому сприяє її правильне  виховання. Іноді виховання лише  створює умови для самовиховання, іноді формує якості особистості, необхідні для успішної роботи  над собою, і завжди сприяє  визначення ідеалу, цілі життя, вибори  напрямку самовдосконалення, стимулює  зусилля особистості у її розвитку  вперед. В мірі розвитку самосвідомості, самостійності і активності особистість  стає керівником самої себе.[9].

Зріле самовиховання характеризується наступними параметрами:

- спрямованість, тобто мотивами  роботи над собою;

- змістом (розумове, фізичне, моральне, трудове, естетичне);

- стійкістю (випадкове, епізодичне, постійне);

- ефективністю у формуванні  своєї особистості.[8].

Між цими параметрами також бувають невідповідність і протиріччя.

Перший вид протиріч виникає виникає між рівним вихованості особистості і її поведінкою, умовами її життя і діяльності. Це протиріччя виникло із невідповідності між життям колективу, в якому вона перебуває і діяльністю індивіда, нормами поведінки в оточуючому середовищі і поведінкою людини, її моральністю і моральним життям оточуючих. При відповідності внутрішнього змісту вимогам життя, зростає число негативних, неприємних переживань, а також зовнішніх вимог, які особистість виконати не може. Для цього потрібно посильні вимоги і допомога в діяльності, щоб виникла потреба у самовихованні.[5; c. 564].

Другий вид протиріч – невідповідність запланованих цілей, завдань самовиховання і отримання результатів. Особистість виконала накреслену програму самовиховання, а стійкі якості не виробились. Таке протиріччя дуже часто зустрічається у самовихованню підлітків. Це погано відображається на самооцінці, на самонавіюванні, приводить до зневіри у свої сили, найчастіше до припинення будь-якого самовиховання.[5; c.566].

У подібних випадках педагог, шкільний психолог повинен допомогти учневі зрозуміти причини невдач у самовихованні, підказати нові шляхи, методи сили, переконати у доцільності багаторазового повторення дій у самовихованні.

Третій вид протиріч виникає тоді, коли особистість вміє і бажає працювати над собою, але ідеали і цілі самовиховання завишені або неправильні. Це породжує незадоволення життям, пошуку чогось і невміння застосовувати свої сили, здібності. Організація життя в такому випадку має бути спрямована на залучення в серйозні і важкі види діяльності, які переконали б особливість у необхідності вдосконалювати свої знання і вміння. Важливо сформувати гідну ціль самовиховання, розвинути ідеальні уявлення про людину, виховати вимогливість до себе.[5; c. 570].

Четвертий вид протиріч виникає, коли особистість переконана в тому, що потрібно працювати над собою, позбутися недоліків, але не може цього зробити через слабкість волі, низької вимогливості до себе. Це свого роду відображення протиріч між свідомістю і поведінкою. При наявності подібного роду протиріч завдання вихователя, вчителя, психолога заключається в організації діяльності, яка формувала б моральні якості, вчила умінню працювати над собою, відволікала особистість від негативних дій та вчинків. Звідси суть самовиховання заключається у вирішенні протиріч між цілями самовдосконалення і можливостями їх реалізації. А головне виховне завдання в керівництві самовиховання полягає в тому, що потрібно сформувати ті позитивні якості, від яких залежить вирішення вказаних протиріч, і привести в дію наведені вище фактори: самосвідомість, захоплення, спрямованість, вміння керувати собою.[5; c. 573].

2.2. Етапи самовиховання.

Процес самовиховання – це процес тривалий. У людини, яка тим займається, він може тривати все життя.[8].

Існують такі загальні етапи самовиховання:

Перший етап – усвідомлення в необхідності роботи над собою. Воно виникає в результаті взаємодії потреб у розвитку, цілеспрямованості, аналізу внутрішнього етапу, зовнішніх умов і вимог. Коли незадоволення відповідає зовнішнім вимогам, прагненню стати кращим, умовам, які дозволяють це зробити, особистість гостро відчуває необхідність роботи над собою. На першому етапі через педагогічне і особисте керівництво забезпечується регулярне самоспостереження і об’єктивна самооцінка, які вкрай необхідні для початкового і подальшого етапу самовиховання.[5; c. 583].

Другий етап – вироблення програми роботи над собою. На цьому етапі особистівсть порівнює своє “Я” у теперішньому, “Я”, яким його хочуть бачити інші, і “Я”, яким уявляє себе у майбутньому. На вироблення образу “Яким я повинен стати в процесі самовиховання”. Важливе значення має життєвий досвід, досвід самовиховання, ідеали, мрії, а також життя. Програма роботи над собою здійснюється в процесі боротьби мотивів. Найбільш важливим при цьому є мотиви які виникають при відношеннях до зовнішніх дій і оцінці внутрішнього самовиховання. Якщо вона переконалася, що може працювати над собою, зовнішні умови є спрятаними, а вимоги оточуючих посильні, незмінні, то пробне самовиховання переходить у постійне.[8].

Третій етап – активне здійснення програми самовиховання, включаючи зміну себе і обставин. В процесі самовиховання активно працюють всі програми: “Я тепер і в майбутньому”, “Вимоги до мене і вимоги до себе”, “Програма самовиховання і програма поведінки”. Керівництво самовихованням на цьому етапі йде двома шляхами: зміною умов, що сприяють переоцінці себе і зміни програми самовиховання, або дається оцінка самим зусиллям особистості, типу: чого домоглася, які успіхи, що ще треба виховати у себе в подальшому.[8].

Четвертий етап – завершальний: проходить оцінка результатів самовиховання, інтенсивно працюють ведучі програми: “Який я був”, “Який я є”, “Я в майбутньому”, “Я і самовиховання”. В результаті знову ж проходить оцінка обставин і самооцінка внутрішнього світу, повторюється весь цикл самовиховання, проте на новім рівні і з іншим змістом. Слід зауважити, що таке виділення етапів роботи над собою умовне, часто вони переплітаються один з одним, проте завжди існують.[2; c. 93].

2.3. Зміст самовиховання.

Зміст самовиховання:

Розумове самовиховання – це цілеспрямована діяльність над розвитком своїх розумових здібностей.[9].

Завдання:

- розвиток мислення, формування  культури розумової праці,

- формування наукового світогляду

- розвиток творчих здібностей.[9].

2. Моральне самовиховання –  це формування стійких моральних  якостей, потреб почуттів, навичок  і звичок поведінки на основі  засвоєння ідеалів, норм та принципів  моралі.[9].

3. Завдання естетичного самовиховання:

- формування естетичних понять, поглядів, переконань

- виховання естетичних смаків;

- вироблення вмінь і навичок  творити життя, за законами краси.[8].

Завдання фізичного виховання:

- постійно займатися фізичною  культурою, піклуватися про своє  здоров’я;

- вести здоровий спосіб життя (без будь-яких негативних навичок).[9].

Завдання трудового самовиховання:

- усвідомлення соціальної значущості  праці, як необхідного обов’язку, духовної потреби людини (психологічна  підготовка до праці);

- виховання поваги до людей  праці;

- виховання основної трудової  культури;

- вироблення умінь і навичок, необхідних для трудової діяльності, виховання працездатності.[9].

 

 

Висновок

Таким чином, можно зробити загальний підсумок, що прагнення людини до самовиховання, самовдосконалення йде своїм корінням в глибоку історію. Все життя людини – це нескінченна боротьба з собою. Подолати себе, виховати себе, перемогти себе – у всіх століттях звучали такі вимоги до людини розумному. Відношення людини до природи, до суспільства, до інших людей так чи інакше є відношення до себе самому.[1; c. 201].

Самовиховання – соціальне явище, властиве людині і що стало можливим завдяки виділенню його з тваринного світу в результаті розвитку свідомості, обумовленої трудовою діяльністю; це природний процес адаптації людини до соціальних умов життя і тих вимог, які пред'являє до нього соціальне середовище, учбова група, трудовий колектив. Шляхом самовиховання людина формує, розвиває потрібні йому для життя і діяльності особові якості і усуває ті, які заважають йому жити і діяти в потрібному напрямі. Завдяки самовихованню, розширюється сфера розвитку особи. З віком, у міру набуття досвіду, із зростанням вихованості і утвореної, робота над собою займає все більша питома вага в моральному і професійному самовдосконаленні.[10].

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаних джерел

1). Главацька О.Л. Основи самовиховання особистості. Навчально-методичний посібник. - Тернопіль, 2008 – 206с.

2). Карпенчук С.Г. Теорія та методика виховання. - К., 1997 – 303с.

3). Оржеховська В.М., Хілько Т.В., Кириленко С.В. Посібник з самовиховання. -К.,1996 – 232с.

4). Рувинський А.І., Соловйова А.Е. Психологія самовиховання. -М., 1982- 346с.

5). Сухомлинський В.О. Вибрані твори - в 5- ти т., Т.5 — Виховання і самовиховання, - К., 1997 – 670с.

6). Фіцула М.М. Педагогіка. - Тернопіль, 1997 – 640с.

7). [ Електронний ресурс]. – Режим доступу:

       http://ua.textreferat.com/referat-13477-6.html

8). [ Електронний ресурс]. – Режим доступу:

      http://bo0k.net/index.php?bid=14552&chapter=1&p=achapter