Розвиток дошкільного виховання в Україні

План

 

 

 

 

    Вступ

 

1. Зародження і розвиток дошкільного виховання в Україні.

2. Розвиток української дошкільної  педагогіки у ХХ столітті.

3. Громадське дошкільне виховання  в Україні за часів незалежності.

    Висновки

    Список використаних  джерел

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Упродовж свого історичного  розвитку людство поступово прийшло  до незаперечної істини: значення виховання підростаючого покоління – важко переоцінити. Людське прагнення народити і виховати достойних нащадків – не тільки природне, а й, безперечно, важливе, адже тільки так може забезпечуватись неперервність існування людського роду. Питання тільки в тому, яких людей ми залишимо по собі у великому домі під назвою Земля: гарних господарів чи безжалісних руйнівників? Яким буде завтрашнє суспільство: духовним і внутрішньо згуртованим чи ворожим, сповненим ненависті один до одного? Українці, нація із великим добрим серцем і світлою співочою душею, віддавна зрозуміли, що дитину треба виховувати змалечку. Недарма існує народна мудрість, що із самого народження треба тугенько сповивати дитину, щоб вона була слухняною, дослухалася батьківського слова. Ще давні слов’яни усвідомлювали важливість виховання дітей у ранньому віці, коли  тільки-но закладається фундамент людської особистості, але саме від цього початкового етапу залежить найголовніше: чи перетвориться безликий сірий кокон на прекрасного метелика, який зробить довколишній світ світлішим і кращим.

Історія української дошкільної педагогіки, як і вся історія Української  Держави, зазнала згубного впливу жорстких постанов і канонів радянської системи, яка завзято викорінювала одвічну основу української нації, право народу на самобутність у навчально-виховному процесі. Здобуття незалежності дало можливість виховувати українську особистість на рідному ґрунті, в умовах гуманізації освітньо-виховного процесу та дитиноцентризму.  

 

 

 

 

 

 

1. Зародження і розвиток дошкільного виховання в Україні.

Питання початкового сімейного  виховання стояли перед суспільством упродовж усього історичного шляху  розвитку Української держави і розв’язувалися залежно від економічних та соціальних умов того чи іншого періоду. Так, ще в східних слов’ян у V – VI ст. н. е. склалася практика раннього виховання, що було визначено трьома основними етапами: періодом баяння – від народження до 1 – 1,5 років; пестування – 1,5 – 2 років; періодом набуття трудових навичок та привчання до моральної поведінки – 5 – 10 років. За часів Київської Русі (ІХ – ХІІ ст.) сімейному вихованню та початковій освіті дітей приділялася велика увага. Перші педагогічні положення, узагальнення практики виховання знаходимо у педагогічних пам’ятках того часу – «Ізборнику», складеному Ізяславом, «Повчанні Володимира Мономаха дітям». Ці твори сповнені любов’ю та турботою до дітей. Головне, до чого треба привчати дітей, - стверджується в них, - це праця, любов до Батьківщини.   

В Україні у XVI—XVII ст. розвивалися  братські школи, діяльність яких розгорталася під опікою церковних братств. Їх діяльність була пройнята духом гуманізму, повагою до особистості дитини. У  них працювали відомі тогочасні мислителі, письменники Йов Борецький, Стефан  і Лаврентій Зизанії, Памво Беринда, Мелетій Смотрицький та ін. Тогочасна українська наука, освіта, театр, видавнича справа посідали провідні позиції в Європі, що дало підставу релігійному діячеві, історику, педагогу Іванові Огієнку цей період “золотим віком української культури”. Значними подіями педагогічного життя були видання Іваном Федоровим в Острозі першого друкованого букваря та відкриття у 1632 р. Києво-Могилянської академії, вихованці якої (Є. Славинецький, С. Полоцький, Ф. Прокопович та ін.) стали організаторами освіти не лише в Україні, а й у Росії та інших державах. Небайдужими вони були і до проблем дошкільного розвитку дитини. Наприклад, Єпіфаній Славинецький відомий як автор сповненої любов’ю до дитини, турботою про її фізичне і духовне здоров'я праці “Громадянство звичаїв дитячих”, у якій сформульовано норми поведінки у суспільстві, вдома, спілкуванні з однолітками. Пристрасний пропагандист освіти Симеон Полоцький переконував, що батьки повинні наставляти дітей добрим словом, прикладом і повчанням. Не можне не згадати і про засновника вітчизняної педагогічної теорії, ідей народності у вихованні – Григорія Савовича Сковороду. У своїх поетичних творах, поемах, байках він дає поради батькам, як ставитися до своїх дітей, як навчати їх працювати, обстоювати свої права. Г. Сковороді належить обґрунтування принципів народності у вихованні, природовідповідності, він закликає спиратися у навчанні на вікові та індивідуальні особливості дитини.

   Загалом на українських  землях домінував погляд, що виховання  дітей слід починати з раннього  віку, орієнтуватися на формування  у них терпимості, милосердя, скромності, поваги до старших, а вся  виховна робота здійснювалася  у християнській традиції.

Основи дошкільного виховання  заклав чеський педагог Я. А. Коменський (1592—1670), що передусім звернув увагу  на виховання дітей в родині. Увага  до виховання дітей дошкільного  віку зросла під впливом Ж. Ж. Руссо (1712—78) та Й. Г. Песталоцці (1746—1827), які обидва були творцями ідеї вільного виховання і трудової школи. Але важливе місце на сторінках історії формування і розвитку дошкільного виховання по праву належить німцю Ф. Фребелю (1782—1852), який вперше склав виховну систему для дітей дошкільного віку та програму курсів для дошкільних виховательок, а також став засновником дитячих садків, що поширилися по всьому світу. Систему Ф. Фребеля вдосконалювали й доповнювали італійка М. Монтессорі (1870—1952) та ін. педагоги, які надавали особливої ваги вихованню дітей 3—7 р., коли інтенсивно відбуваються анатомічно-фізіологічні та психічні зміни. Фребелівський рух знайшов гарячих прихильників і в Україні.

В Україні перші суспільні дошкільні  заклади з’являються у ХІХ  столітті. У 1839 р. у Полтаві на кошти земства було відкрито перший заклад для дітей віком від трьох років. До закладу приймали дітей із бідних родин, які під час денних робіт батьків залишалися без догляду; час перебування дітей – з 7 ранку до 21 години вечора, вони отримували їжу, одяг та медичну допомогу.

У 1858 р. за ініціативи дружини редактора газети «Киевские губернские новости» О. Чернишової, було засновано спеціальний дошкільний заклад, систему виховання в якому вона обґрунтовала у проханні, надісланому попечителю Київського навчального округу М. Пирогову.

В 1866 р. освіченими жінками в містах Миколаєві та Одесі було створено перші приватні дитячі садки. Перший такий садок у Києві в 1871 р. відкривають сестри Марія та Софія  Ліндфорс (дівоче прізвище С. Русової). Утримувати дітей у цих закладах могли лише заможні родини – це були діти інтелігенції та підприємців. Особливу популярність вони отримали саме серед української інтелігенції, адже в садках вперше було втілено ідею національного дошкільного виховання.

У період з 1882 по 1889 рр. у Києві К. Безменовою було відкрито приватний садок для дітей віком від п’яти років. За змістом роботи він був подібним до елементарної школи, у якій корисне та серйозне поєднувалося з приємним і цікавим для дітей.

Значно сприяли організації  та поширенню закладів для виховання дітей дошкільного віку педагогічні товариства, які починають створюватися в даний період у великих містах України. Це були суспільно-педагогічні організації, які очолювали прогресивні представники інтелігенції: педагоги, лікарі, освічені батьки. Педагогічні товариства популяризували ідею суспільного виховання дітей дошкільного віку, сприяли поширенню наукових поглядів на виховання та навчання дошкільнят .

Товариством „Дитячий садок” у 1872 р. за ініціативи І. Іванова в Сімферополі було відкрито заклад денного перебування щодо виховання і навчання дітей дошкільного віку – дитячий садок. У 1895 р. в місті Ялта було відкрито дитячі притулки-ясла „Ясла заріччя”. У Керчі в 1897 р. розпочав свою діяльність Фребелівський дитячий садок, організований товариством „Ясла”. Денні дитячі притулки-ясла, відкриті в 1896 р. у Сімферополі, в 1900 р. у Севастополі та в 1912 р. у Євпаторії, діяли на основі принципів народних дитячих садків, їх метою були – боротьба з дитячою бездоглядністю, всебічний розвиток дітей і допомога працюючим батькам.

У Києві в 1890 р., а пізніше й в інших містах, були організовані фребелівські товариства, які відкривали приватні дитячі садки. Виховательки цих закладів були досить кваліфіковані, у садках застосовували методи виховання та навчання, які відповідали віковим особливостям дітей, не перевтомлювали їх і забезпечували необхідний рівень підготовки до школи.

Значна роль в  організації дошкільних закладів належала благодійним і громадсько-педагогічним товариствам: засноване у 1899 р. О. Калініною Керченське товариство піклування про дітей, ініціювало відкриття дитячого садка та Пушкінського майданчика для фізичних ігор, вправ і занять; Сімферопольське товариство „Дитяча допомога”, засноване в 1905 р. С. Шнейдер, сприяло відкриттю та діяльності впродовж багатьох років дитячих майданчиків у містах Сімферополі та Саках.

Існуючі на той  час при земствах „Товариства  опіки над бідними” відкривали так  звані народні садки, які утримувались переважно на благодійні кошти. У 1897 р. на кошти земств у Полтавській губернії з’являються перші дитячі садки для селянських дітей на час літніх сільськогосподарських робіт. В 1902 році діяв вже 151 такий дитячий заклад. Це були переважно благодійні заклади, які не мали планової виховної роботи.

Створене в 1902 р. Київське товариство сприяння вихованню й захисту  дітей відкрило безкоштовний народний дитячий садок із притулком для  сиріт і напівсиріт з найбідніших  верств населення. У 1905 р. у місті  Києві працювало 5 народних дитячих  садків, у яких на одну виховательку приходилось до 50 дітей, віковий склад груп був неоднорідним, інколи з дітьми дошкільного віку приходили їх брати й сестри 7 – 9-річного віку, які не ходили до школи. Діти знаходились у дитячому садку по 6 – 8 годин на день. У місті Харкові товариство працюючих жінок теж організувало дитячий садок. Дитсадки в Україні, як і решта навчально-виховних закладів, були російськомовними, за змістом виховання й навчання відірваними від української культури та духовного життя українського народу.

У період другої половини ХІХ – початку ХХ століть історія української дошкільної педагогіки розквітла багатьма яскравими іменами, діяльність яких спряла поступу педагогічної думки на рівні із європейськими державами. М. І. Пирогов своєю прогресивною педагогічною та громадською діяльністю зробив вагомий внесок у розвиток педагогічної науки в Україні, він висунув ідею про необхідність зміни поглядів на виховання, надавав великого значення вихованню вже з перших років життя дітей і навіть з часу народження, хоча практику громадського дошкільного виховання не підтримував, так як основну роль у вихованні дитини у дошкільному віці покладав на жінку-матір. Особлива роль у розвитку української дошкільної педагогіки та педагогічної думки належить вітчизняному педагогу К. Д. Ушинському. Хоча педагогічна діяльність К. Д. Ушинського була пов’язана із Санкт-Петербургом та іншими містами Росії, його педагогічні праці, навчальні посібники «Рідне слово», «Дитячий світ», співробітництво з тогочасними українськими педагогами великою мірою вплинули на розвиток прогресивних зачатків в українській педагогіці. Вчений розробив наукову теорію дитячої гри, основи початкового навчання дітей, засоби залучення їх до праці, суспільного життя, обґрунтував ідеї народності у вихованні дітей дошкільного віку, використання у виховному процесі народних звичаїв і традицій на засадах рідного слова, рідної мови.

Значне місце у формуванні демократичних засад української педагогіки посідають українські демократи другої половини ХІХ – початку ХХ століть Т. Г. Шевченко, Леся Українка, І. Я. Франко, Б. Д. Грінченко У своїх працях, публіцистичних виступах, поетичних творах для дітей і про дітей вони палко пропагували ідеї народного виховання, обстоювали право народу на освіту дітей, їх всебічний гармонійний розвиток. Щодо громадського дошкільного виховання особлива роль у розробці засад національного дитячого садка належить Софії Федорівні Русовій. У своїй педагогічній діяльності та підготовці педагогічних кадрів (викладання у Фребелівському жіночому педагогічному інституті), у педагогічних працях («Дошкільне виховання», «У дитячому садку», «Теорія і практика дошкільного виховання») С. Ф. Русова постійно прагнула до створення національних закладів для початкового виховання, обстоювала ідеї навчання рідною мовою, самобутності українського дитячого садка. Погляди С. Русової до кінця 80-х років минулого століття були маловідомі, діяльність замовчувалася. Лише на початку 90-х років вони отримали визнання. Велику роль у справі громадського дошкільного виховання в Україні на початку ХХ століття відіграла голова Київського товариства народних дитячих садків, головний редактор журналу «Дошкольное воспитание» (видавався російською мовою протягом 1911 – 1917 рр.) Наталія Дмитрівна Лубенець. Вона проводила широку просвітницьку й організаційну роботу зі створення народних дитячих садків, вивчала зарубіжний досвід, зокрема системи Ф.Фребеля та М. Монтесоррі, ознайомлювала дошкільних працівників з їхньою методикою виховання. Подальша діяльність Н. Лубенець за радянських часів маловідома і продовжує викликати інтерес дослідників її діяльності та педагогічної спадщини. Психологічні основи дитинства та виховання дітей дошкільного віку розробив на початку ХХ століття видатний психолог і педагог Василь Васильович Зеньківський, який у працях «Психологія дитинства» і «Соціальне виховання» заклав підвалини розвитку дітей з урахуванням їхніх психофізіологічних особливостей, виходячи з філософських позицій єдності душі і тіла людини.

 

 

2. Розвиток української  дошкільної педагогіки у ХХ  столітті.

На початку XX ст. активізувався рух за об’єднання вчених, педагогів-практиків, які займалися вихованням дітей дошкільного віку: у 1901 р. було організовано Київське товариство сприяння вихованню і захисту дітей, у 1902 р. — Київське товариство народних дитячих садків, які на благодійних засадах здійснювали масштабну організаторську, науково-методичну, консультативну роботу. Значну роботу з розбудови суспільного дошкільного виховання було розгорнуто в Українській Народній Республіці (1917—1919). У серпні 1917 р. Центральна Рада утворила Генеральний секретаріат освіти (із січня 1918 р. — Міністерство народної освіти), у структурі якого був відділ позашкільної освіти і дошкільного виховання. Очолювала його автор концепції національних дитячих закладів в Україні С. Русова. За її участі тривала робота над підготовкою закону про загальність, обов’язковість, безкоштовність дошкільного виховання. У 1919 р. було прийнято Закон «Про надання прав державної служби працівникам позашкільної освіти і дошкільного виховання», впровадження якого мало залучити до справи дошкільного виховання кваліфікованих спеціалістів. Становленню суспільного дошкільного виховання на західноукраїнських землях у 20—30-ті роки XX ст. сприяли громадські товариства “Просвіта”, “Українська захоронка”, “Рідна школа” та ін. У великих містах Галичини в 30-ті роки працювало до 20 постійно діючих закладів — “захоронок”. Особливо плідними для розвитку й утвердження гуманістичних ідей у сфері навчання і виховання були 20-ті роки XX ст., оскільки широкі кола наукової, педагогічної громадськості вбачали великі можливості щодо демократичного розвитку суспільства через оновлення освіти. Однак уже тоді в освітній політиці радянського уряду намітилася і постійно зміцнювалася тенденція уніфікації її змісту, а з утворенням СРСР вона набувала все більшої ідеологічної заангажованості.