Политические идеологии

Либерализм

Либерализм стал исторически первой политической идеологией, родоначальниками которой были Дж. Локк и А. Смит. Их идеи обосновывали процесс становления самостоятельного индивида — представителя зарождавшейся буржуазии. Экономически активная, но политически бесправная буржуазия выразила свои притязания на власть в либеральной доктрине.

Базовые ценности либеральной идеологии — священность и неотчуждаемость естественных прав и свобод личности (права на жизнь, свободу и частную собственность), их приоритет над интересами общества и государства. Индивидуализм при этом был главным социальным и экономическим принципом. В социальной сфере этот принцип воплощался в утверждении абсолютной ценности человеческой личности и равенстве всех людей, признании неотчуждаемости человеческих прав на жизнь. В экономической сфере пропагандировалась идея свободного рынка ничем не ограниченной конкуренции. В политической сфере был сформулирован призыв признать права всех индивидов и групп на управление общественными процессами, осуществить разделение властей, идею правового государства с ограниченными возможностями вмешательства в жизнь общества.

Консерватизм

Консерватизм базовыми ценностями называет порядок, стабильность и традиционализм. Эти ценности проистекают из политической теории, согласно которой общество и государство являются результатом естественной эволюции, а не договора и объединения граждан, как считает либерализм. Логика прогресса задана свыше, поэтому нет необходимости вмешиваться в ход исторического развития. Принципы частной собственности, рынка и свободного предпринимательства есть естественный результат развития общества. Политическими идеалами консерватизма являются сильное государство, четкая политическая стратификация, когда власть принадлежит элите, а свобода есть осознанная лояльность граждан и групп.

Коммунизм

Коммунизм как идеология сформировался на основе марксизма. В противовес господствовавшему в XIX в. либерализму марксизм сформулировал учение о построении справедливого общества, в котором будет покончено с эксплуатацией человека человеком и будут преодолены все виды социального отчуждения человека: от власти, собственности и результатов труда. Такое общество было названо коммунистическим. Марксизм стал мировоззрением пролетариата, появившеюся в результате произошедшего промышленного переворота.

Базовые ценности при этом следующие:

• общественная собственность на средства производства материальных благ;
• классовый подход к регулированию социальных отношений (главная цель — защита интересов неимущих слоев в ходе классовой борьбы за искоренение частной собственности на средства производства; пролетарская революция — путь достижения этой цели);
• воспитание нового человека, презревшего материальную выгоду, ориентированного на моральные стимулы к труду;
• забота об общественных интересах взамен индивидуализму, труд на общее благо («кто не работает, тог не ест»);
• идеал равенства и принцип эгалитаризма, т. е. «равенство результатов» против «равенства возможностей» в либерализме;
• коммунистическая партия как главный механизм интеграции элементов социальной структуры (для полной реализации этой функции партия должна срастись с государством, которое под ее руководством постепенно заменится системой общественного самоуправления).

Социалистическая демократия

Социал-демократизм стал сегодня политической доктриной центристских сил. Его идеи зарождались как «левая» идеология, как одно из течений внутри марксизма. Основы социал-демократизма сформировались в конце XIX в. и вошли в историю как социал-реформизм. Их признанный основоположник — немецкий политический философ Э. Бернштейн. В книге «Проблемы социализма и задачи социал-демократии», других работах он отверг многие положении марксизма: обобострении противоречий буржуазного общества, о необходимости революции и диктатуры пролетариата как единственного пути к социализму и др. По его мнению, новая обстановка в Западной Европе позволяет добиться утверждения социализма путем ненасильственною демократического давления на политические и экономические позиции буржуазии, осуществления структурных реформ во всех сферах общественной жизни, развития различных форм кооперации. Многие из этих идей вошли в политическую доктрину современной социал-демократии. Эта доктрина была сформулирована в концепции демократического социализма. Главными ценностями провозглашены идеалы: свобода; справедливость; солидарность. Социал-демократы убеждены, что демократические принципы должны распространяться на все сферы: экономика должна быть плюралистической; возможность трудиться и получать образование должна быть обеспечена всем; и т. д.

Национализм

Рассмотрим национализм. Часто это понятие воспринимается негативно, что, по существу, не совсем верно. Можно говорить о наличии двух типов национализма: созидательного и разрушительного. В первом случае он способствует сплочению нации; во втором — направлен против других народов и несет угрозу не только для чужого, но и для своего общества, превращая национальность в верховную и абсолютную ценность, которой подчиняется вся жизнь.

Принято считать, что этническое происхождение — это самая обшая характеристика, объединяющая нацию. Если люди говорят о себе как о якутах, русских, евреях и т. д., значит, они указывают на этнос, но когда называют себя россиянами, то включают в это понятие политический компонент — гражданство. США, Россия или Швейцария, например, включают несколько этнических групп. И наоборот, люди, принадлежащие к одному этносу, могут проживать в разных странах. Немцы живут в ФРГ, Лихтенштейне, а у австрийцев и швейцарцев — германское происхождение. Нацией является совокупность разных этносов, тесно взаимодействующих, объединяющихся в границах данной страны и отождествляющих себя с ней.

В идеологии национализма происходит слияние идеи этноса с идеей страны для этого этноса. На данной основе возникают движения, настойчиво требующие совмещения политических границ с этническими границами. Национализм может согласиться с присутствием «ненационалов» во имя нации или ратовать за их ас- си милицию, изгнание, даже уничтожение. Большинство исследователей настаивают на патологической природе национализма, его страхе перед инородным и оттого ненависти к нему, на близости к расизму и шовинизму. Тем самым национализм превращаемся в одну из наиболее опасных современных идеологий.

Фашизм

В отличие от либерализма, консерватизма и коммунизма, защищающих интересы отдельных социальных групп, фашизм опирается на идею расового превосходства и призывает к интеграции населения вокруг целей национального возрождения.

Фашизм (от ит. fascio — пучок, связка) — это идеология, пропагандирующая шовинистический национализм, дополняющийся расизмом и антисемитизмом. Одни исследователи считают фашизм единым феноменом, другие исходят из того, что в каждой стране развивался свой, специфический фашизм. Классические образцы — итальянский фашизм и немецкий национал-социализм (нацизм). Фашисты были не только крайними националистами, но прежде всего радикальными государственниками. Для фашистских теоретиков именно государство во главе с вождем — воплощение группового сознания.

Исторические формы фашизма были вызваны к жизни глубоким экономическим кризисом конца 20-х гг. XX в. В этих условиях классические либеральные ценности перестали быть основными мотивами человеческой деятельности и факторами интеграции общества. Процессы обнищания населения, разрушения прежней социальной структуры и появления значительных маргинальных и люмпенских групп обесценивали либеральные идеалы свободной личности. В такой ситуации вдохновляющую роль сыграли ценности национального возрождения и единства. Особенно актуальными они стали для Германии, поскольку национальное самосознание ее населении было более всего унижено поражением в Первой мировой войне 1914-1918 гг. Немецкая модель фашизма отличалась высоким уровнем тоталитарной организации и откровенным расизмом. Несмотря на поражение Германии в 1945 г. и запрет этой идеологии, фашизм время от времени возникает вновь в виде неофашистских партий. Экономические трудности, межнациональные противоречия и другие кризисные феномены провоцируют неофашистские проявления.

Анархизм

Анархизм занимает во многом противоположные фашизму позиции в отношении государства. Анархизм (греч. anarchia — безначалие, безвластие) — это:

• идеология, провозглашающая своей высшей целью достижение равенства и свободы с помощью упразднении любых форм и институтов власти с их принудительным характером в пользу ассоциаций, основанных на добровольном сотрудничестве между индивидами и группами;
• любые направленные против государства идеи, а также соответствующая им практика.

Ряд анархистских идей появился еще в античные времена. Но развитая теоретическая система анархизма была создана английским писателем В. Годвином, выдвинувшим в «Исследовании о политической справедливости» (1793) концепцию общества без государства. Разработка экономической основы анархизма и включение этого понятия в научный оборот были осуществлены немецким мыслителем М. Штирнером («Единственный и его собственность», 1845). Он предложил эгоистическую версию экономического анархизма («союз эгоистов»), состоящую во взаимном уважении и в обмене товарами между независимыми производителями.

В развитие анархистской доктрины внесли большой вклад русские мыслители. М. А. Бакунин отстаивал («Государственность и анархия», 1873) идею революционного уничтожения государства и создания свободной федерации крестьянских и пролетарских сообществ, коллективно владеющих орудиями труда (коллективистская версия анархизма). П. А. Кропоткин на основании сформулированных им биосоциальных законов взаимной помощи призвал («Взаимная помощь как фактор эволюции», 1907; «Современная наука и анархия», 1920) перехолить к федерации свободных коммун путем уничтожения частной собственности и государства (коммунистическая версия анархизма).

Современные формы анархизма отличаются большим разнообразием. Сегодня в литературе можно встретить упоминания об анархизме экологическом, контркультурном, этнонациональном и т. д. Явный неоанархистский потенциал имеет движение антиглобалистов (один из идеологов — итальянец Т. Негри).

Роль идеологии в политике

Идеология в политике призвана заниматься обоснованием интересов и ценностей тех или иных социальных слоев, классов, этносов, концессий. Каждая идеология стремится доказать правомерность своих взглядов, идей, ценностей и несостоятельность других. Так, В. И.Ленин ввел категорию «научная идеология». Он считал, что в домарксистских идеологиях содержались лишь научные элементы, но только марксизм может считаться научной идеологией.

Политическая идеология разрабатывается и обосновывается представителями политических элит для распространения среди населения. И чем больше людей становятся приверженцами той или иной идеологии, тем больше шансов у данной элиты завоевать политическую власть.

Политическая идеология способна объединить большие группы людей для достижения определенных целей. Она придает смысл и направление общественному движению. При этом важно, чтобы основные положения данной идеи выражали интересы этих людей. Фашизм в Германии в 30-х гг. XX в. приобрел массовый характер, потому что в своих выступлениях Гитлер затрагивал самые насущные проблемы немецкого народа и обещал в ближайшее время их решить. Большевики обещали измученному войной, голодом и разрухой народу, что «нынешнее поколение будет жить при коммунизме», и многие поверили этим популистским обещаниям. Оболваненный коммунистической идеологией народ сам способствовал приходу к власти политических авантюристов (большевиков).

Политическая идеология способна сплотить и разъединить людей, сделать их союзниками или врагами, воинами или пацифистами. Поэтому идеология является мощным оружием в политической борьбе.

Отсутствие в стране, в обществе доминирующей, способной объединить и мобилизовать людей на достижение общественных целей идеологии делает общество и государство аморфным образованием, где каждый преследует свои личные или групповые цели и интересы, отвергая социальную ответственность за будущее страны.

В период борьбы с тоталитарной коммунистической идеологией в России (конец 80-х — начало 90-х гг. XX в.) был взят курс на деидеологизацию страны.

• Політичний режим -- це сукупність чи система методів, за допомогою яких здійснюється
• державна влада в суспільстві. Він характеризується станом демократичних прав і свобод людини та інших суб'єктів суспільних відносин, відношенням державної влади до правових основ діяльності її органів.
• Всі держави за формою політичного режиму можна поділити на дві групи: демократичні, авторитарні.
• Термін “демократія” в перекладі з грецької означає влада народу. В сучасний період є багато визначень демократії. Більшість спеціалістів приходять до висновку, що демократія -- це певна форма правління, заснована на дотриманні прав людини і свободи особи. Останнім часом демократію розглядають не тільки як владу більшості над меншістю, але і як гарантію прав меншості, прав опозиції. Демократія -- це свобода і відповідальність усіх суб'єктів суспільних відносин за свою поведінку і діяльність.
• Демократичний режим -- це такий режим, коли державна влада здійснюється з дотриманням основних прав людини, коли враховуються інтереси всіх соціальних груп населення через демократичні інститути: вибори, референдуми, засоби масової інформації. Демократичний режим поділяють на такі види: демократично-ліберальний, демократично-консервативний, демократично-радикальний.
• Авторитарний режим -- це такий режим, коли порушуються або обмежуються основні права людини, особливо її свобода, честь і гідність; коли влада зосереджується в руках невеликої групи людей або однієї особи; коли забороняється легальна діяльність політичних партій і громадських об'єднань, які знаходяться в опозиції.
• РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ І СУТЬ ПОЛІТИЧНОГО РЕЖИМУ
• Політичний режим - теоретична категорія існувала лише в науці про державу і право, в тісному взаємозв'язку з категоріями: форма правління, форма державного устрою. В державно-правовій науці політичний режим розглядається як сукупність засобів та методів у здійсненні державної влади. В політичній науці поняття політичного режиму дуже тісно зв'язано з поняттям політична система і розглядається тільки у зв'язку з особливостями розвитку та функціонування політичних систем, хоча співвідношення понять викликає в політичній науці істотні розбіжності. Інколи політичний режим і політичну систему розглядають як синоніми. Іноді поняття політичного режиму взагалі не виділяється. Іноді політичну систему і політичний режим розводять досить далеко один від одного. Дати універсальне визначення політичного режиму досить складно.
• Політичний режим - це спосіб функціонування та взаємозв'язку основних елементів політичної системи суспільства. Поняття політичний режим включає основні критерії: характер та міру здійснення влади; механізм формування влади; взаємовідносини суспільства та влади; роль та значення недержавних і пеполітичпих організацій та структур; характер існуючих в суспільстві заборон; роль ідеології у житті суспільства; характер політичного лідерства; співвідношення прав та свобод громадян; становище засобів масової інформації; роль політичних партій; типи політичної поведінки; співвідношення між законодавчою та виконавчою владами; роль і значення органів примусу.
• Політичний режим - сукупність засобів і методів, що визначають спосіб здійснення влади, що склалися стосовно державної влади та суспільства^ і які відображають становище прав та свобод громадян, відносин владних структур до правових основ діяльності, державних форм та ідеологій, соціальних і класових взаємовідносин, становище політичної культури. Французький політолог Моріс Дю-верже дає змістовну формулу політичного режиму як «певного поєднання системи політичних партій, способу голосування, одного або декількох типів прийняття рішень, однієї або декількох структур груп тиску». Нині ж визнано визначення політичного режиму проф. Жан-Луї Кермонна, який розумів під політичним режимом сукупність елементів ідеологічного інституційного і соціологічного порядку, що сприяють формуванню політичної влади певної країни на певний період. Політичний режим - це порядок взаємовідносин громадянського суспільства і політичної влади. Політичний режим - система конституційних (законних) порядків і конкретне втілення політичної системи та політичної організації суспільства 
  .
• Політичний режим - система засобів та методів здійснення політичної влади, форма взаємодії державно-владних структур та населення. Будь-який політичний режим визначається, по-перше, процедурами та способами організації владних інститутів та безпосереднім здійсненням влади; по-друге, стилем прийняття суспільно-політичних рішень; по-третє, взаємовідносинами між політичною владою та громадянами (населенням) країни. Суверенність і соціальний зміст політичної системи, політичної організації суспільства, структура влади, способи, методи та засоби її здійснення і характеризують політичний режим суспільства. Якщо в політичному курсі відображена мета суспільства, держави, то в політичному режимі - організаційні засоби та методи їх досягнення. Курс як відображення політичної мети має пріоритет перед політичним режимом. Який політичний курс, які політична система і організація суспільства, такий і зміст, характер політичного режиму. Та в такій субординації режим зберігає одну привілею: якщо політичний режим невірно визначений за змістом і характером відносин, що склалися в суспільстві або невміло реалізується політичний курс, то може поховати, загубити будь-який, навіть найрозумніший, науково вивірений політичний курс. Будь-який політичний режим є те або інше поєднання двох полярно протилежних принципів людських взаємодій: авторитарності, тобто безвідмовного, безумовного підкорення законам і розпорядженням владі, жорсткої, міцної дисципліни та відповідальності, і демократизму, під яким розуміється рівноправність сторін, їх згода, вільний вибір, самоуправління та ін. Практично неможливо політичний режим позбавити форм реалізації одного принципу і побудувати на формах реалізації тільки другого принципу. Такі політичні режими можливі як аномальні, як руйнівні для суспільства і тому-то ефемерні, тобто швидкоплинні, недовговічні. Фактично в кожному політичному режимі переважає та чи інша сторона, риса в управлінській діяльності, але урівноважуюча її сторона, що визначає її риси, має певне значення. Тут у здійсненні управління державою очевидна дуже важлива конституційна система. Проте положення конституції не завжди відповідають реальності.
• Природно, політичний режим - політичне явище, що створюється органічним поєднанням трьох політичних інститутів - політичної організації суспільства, системи прав і свобод людини, системи методів і механізму здійснення влади. Основні компоненти політичного режиму є: принцип легітимності (законності), структура інститутів, система політичних партій і рухів, і, нарешті, форма і роль держави у здійсненні влади. Принцип легітимності передбачає відповідність політичної влади цінностям, на яких базується той або інший режим, і який відповідає інтересам, потребам і сподіванням населення. Практично законність політичного ладу відображається через відповідність походження та дій влади вимогам демократії. Протягом декількох століть створювалась формула західної плюралістичної демократії. Політолог Жан-Луї Кермонна відмічав, що «політична влада народу, яка відправляється вільно, відображає більшістю, що поважає права меншості». Тут чітко визначено: демократія - завжди політична влада більшості над всім народом і завжди незмінна повага думки меншості і її права вільно конституювати опозицію.
 

• РОЗДІЛ 2. КЛАСИФІКАЦІЯ ПОЛІТИЧНИХ РЕЖИМІВ
• 2.1 Демократичний політичний режим
• У перекладі з грецької демократія означає "влада народу" (demos - народ, cratos - влада). Більш розгорнуте визначення демократії, що стало класичним, було дано американським президентом А. Лінкольном у його відомій гетисбурській промові (1863): правління народу, вибране народом і для народу. Але, не дивлячись на очевидність трактування демократії як народовладдя, існує ряд проблем, які належать до змісту і функціонування демократії. Ці питання викликають серйозні суперечки, що знайшло відображення у появі різних теорій демократії, наголос робиться на різні її властивості: свободу (лібералізм), рівність (марксизм), участь народу у прийнятті рішень (партисипаторна теорія або демократія участі), конкуренцію за голоси виборців між елітами (елітарні теорії).
• Сучасні політики дуже часто зловживають словом демократія. Більшість сучасних партій містять у своїй назві термін "демократична", практично всі сучасні політичні режими, навіть авторитарні, претендують на демократичність. Подібна вільність у вживанні поняття "демократія" і сама різноманітність трактувань її сутності спонукає окремих авторитетних вчених зробити висновок, що демократія - це поняття, яке не піддається визначенню. Тим не менш політологи, різні міжнародні організації використовують це поняття, погодившись щодо критеріїв, що дозволяють віднести той чи інший режим до демократичного.
• Сутність демократії конкретизується в певній сукупності цінностей, інститутів і процедур. Головні з них такі:
• Суверенітет народу. Визнання цього принципу означає, що народ є джерелом влади, саме він вибирає своїх представників влади і періодично їх змінює. Визнання цього принципу означає, що конституція, форма правління можуть бути змінені при загальній згоді народу і за встановленими, закріпленими в законі процедурами.
• Періодична виборність головних органів влади дозволяє забезпечити чіткий легітимний механізм правонаступності влади. Державна влада народжується з чесних виборів, а не завдяки військовим переворотам і заколотам. Влада вибирається на певний і обмежений термін.
• Всезагальне, рівне виборче право і таємне голосування. Демократичні вибори передбачають реальну змагальність різних кандидатів, альтернативність вибору, реалізація принципу "один громадянин - один голос" розкриває зміст політичної рівності.
• Гарантія основних прав людини. Права людини характеризують принципи відносин між державою і громадянином та визначаються як свободи. Свобода - це захищеність особистості від свавілля інших людей і влади, захист від зубожіння і голоду. В преамбулі Загальної Декларації прав людини, прийнятої Генеральною асамблеєю ООН в 1948 році, описані чотири свободи: свобода слова, свобода переконань, свобода від страху і свобода від злиднів. Ці, а також інші свободи асоціюються з декількома категоріями прав.
• Громадянські права. Цими правами люди користуються як приватні особи, і вони захищають громадян від свавілля влади. До них можна віднести рівність всіх громадян перед законом, право на приватне життя, право не піддаватися тортурам, покаранню без суду, свободу віросповідання тощо.
• Політичні права дають громадянину можливість брати участь у процесі управління і впливати на прийняття рішень законодавчими і виконавчими органами: право вибирати і бути вибраним, свобода вираження політичних суджень, свобода голосування, право на демонстрації, право на створення політичних і суспільних організацій, право подавати петиції владі.
• Соціальні й економічні права. Реалізація цих прав - необхідна умова забезпечення політичної рівності. Реалізація соціально-економічних прав покликана знівелювати соціальну нерівність, що є, і підвищити тим самим активність рядових громадян у політичному житті, нарешті, ці права закріплюють умови життя, які виступають своєрідним імунітетом проти страху нестатків, наприклад, страху перед безробіттям, злиднями. Вони включають у себе право на достойний життєвий рівень, гарантії соціального захисту, право на освіту і участь у культурному житті, доступ до охорони здоров'я. Зміст економічних прав зафіксовано в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (1966). Вони включають у себе право кожної людини заробляти собі на життя працею, яку вона вільно вибирає, і право на справедливі і сприятливі умови життя. Реалізація цих прав вимагає підкріплення гарантіями проти дискримінації при прийомі на роботу, в оплаті праці за ознаками статті, релігії, раси або мови. Забезпечення соціальних і економічних прав передбачає активність держави в розробці і здійсненні соціальних програм.
• 2.2 Авторитарний політичний режим
• Авторитаризм - політичний режим, встановлений або нав'язаний такою формою влади, що концентрується в руках однієї людини або в окремому органі влади і знижує роль інших, передусім, представницьких інститутів (асоціацій, об'єднань, союзів тощо), формалізація і вихолощування справді організаційного і регулятивного змісту політичних процедур та інститутів, що зв'язують державу і суспільство. Авторитаризм взагалі притаманний владі і політиці, але основи і ступінь його різноманітні: природні якості політичного лідера (авторитарної, владної особистості), розумні, раціональні, справедливі дії якого викликані необхідністю особливого роду ситуації: стан війни, суспільна криза тощо, соціальні (виникнення соціальних або національних конфліктів) та ін. аж до ірраціональних, коли авторитаризм переходить в крайню форму - тоталітаризм, деспотизм. Авторитарно всякий наказ волі влади суспільству і нав'язане йому, а не прийнята добровільно і усвідомлена поведінка. Об'єктивність авторитаризму може бути зв'язана з активною перетворюючою діяльністю влади. Три ознаки або властивості авторитаризму відрізняють від інших типів прояву влади і звичайно поєднуються: по-перше, централізація влади; по-друге, безапеляційний командний засіб керівництва; по-третє, безумовне підкорення. Всі властивості авторитаризму зводяться до акценту на примушенні до використання волі особи, яка управляє, придушення волі та свободи підлеглих і суспільства в поєднанні з обвинуваченням демократичних режимів у неспроможності згуртування народу, встановлення порядку і вирішення суспільних проблем. З таких позицій в 30-х роках в Німеччині створювалася ідеологічна та політична доктрина авторитарної держави. Встановлення авторитарної диктатури відбувається, як правило, на тлі економічної кризи, розгулу злочинності і корумпованості всіх верств влади. Виникнення авторитарних режимів є наслідок, результат нестабільності перехідних періодів суспільного розвитку.
• Авторитарній політичній системі притаманні специфічні риси. По-перше, носієм політичної влади виступає одна людина (монарх, тиран тощо) або група осіб (військова хунта та ін.).
• Здійснюється монополізація влади і політичної діяльності вузькою групою осіб, не допускається політична опозиція існуючому режиму. По-друге, виникнення неконтрольованих владою сфер суспільного життя: незалежних профспілок, професійних об'єднань творчої інтелігенції, молодіжних організацій, економічних структур. По-третє, всіляке заохочення владою прагнення людей до трудової активності, до придбання власності, акцій, до участі в різноманітних економічних програмах. Наявність жорсткої податкової політики в умовах авторитарного режиму поєднується з цільовими державними кредитами на розвиток галузей матеріального виробництва. Держава бере на себе фінансування програм у сфері науки, культури, освіти, охорони здоров'я. Опора, в разі необхідності, на силові структури, що покликані оберігати безпеку режиму, суспільний порядок, охорону кордонів держави.
• Політична поведінка влади при авторитарному режимі характеризується високим рівнем економічної, політичної та правової компетентності, що дозволяє швидко і ефектно здійснювати реорганізацію суспільних структур і концентрувати зусилля на вирішенні найбільш важливих проблем. Авторитарні системи визначити дуже тяжко. Автократія - влада, основана на якому-небудь авторитеті, не встановлена шляхом демократичної процедури (авторитарна влада).
• В сучасному світі авторитарні режими мають ряд різновидностей: теократичний (Іран після 1979 p.); неототалітарний режим в умовах існування масових політичних партій (Мексика); військове правління, за якого політична діяльність або взагалі заборонена, або обмежена; персоніфікований режим, коли влада належить лідеру без сильних інститутів влади, за винятком поліції (Саддам Хусейн в Іраку). І, нарешті, є ще одна категорія авторитарних режимів, що вже зникає - монархія. Не всі монархії авторитарні. В Європі - Англія, Норвегія, Швеція, Данія, Бельгія, Люксембург, Іспанія - монархії, що існують в системах парламентської демократії.
• 2.3 Тоталітарний політичний режим
• Тоталітаризм - державний лад, що здійснює абсолютний контроль над всіма сферами суспільного життя. Прояви тоталітаризму стали явищем суспільного життя давно і тільки в XX ст. склався в певну політичну систему. Тоталітаризм не зводиться до авторитаризму або самодержавного режиму.
• Хоча ще в кінці 30-х pp. були зроблені спроби наукового усвідомлення тоталітаризму, найбільший вплив на суспільне уявлення про сутність цього явища здійснили знамениті романи-антиутопії Є. Замятіна, О. Хакслі, Дж. Оруелла. О. Хакслі в романі "О дивний новий світ" показав повністю заорганізований світ, в якому потяг до досягнення досконалої ефективності не залишив місця для особистої свободи. В найбільш яскравій літературній формі технологія тоталітарної влади була розкрита в романі Дж. Оруелла "1984".
• З початку 50-х pp. з'являються наукові роботи, присвячені політологічному і соціологічному аналізу тоталітарних режимів: дослідження Х. Арендт "Походження тоталітаризму", сумісна монографія К.Фрідріха і З. Бжезинського "Тоталітарна диктатура і автократія". Концептуальна модель тоталітаризму, запропонована К. Фрідріхом і З. Бжезинським, найбільш популярна в політології.
• Нижче наведені шість базових характеристик тоталітаризму, сформульованих К.Фрідріхом у роботі "Природа тоталітаризму" (1954):