Правова держава

Правова держава характеризується низкою ознак, які стосуються організації державної влади, стану правової і судової систем, діяльності правоохоронних органів, становища особи в суспільстві та її взаємовідносин з державою.

В юридичній термінології правова держава характеризується соціально – змістовними та формальними ознаками.

Основні загальні ознаки правової держави

Соціально-змістовні:

1) закріплення   у   конституційному   та   інших   законах

основоположних прав людини;

2) панування у суспільному і державному житті таких законів, 
які виражають волю більшості або всього населення країни,

втілюючи при цьому основні загальнолюдські цінності та іде-

али. Наголос на пануванні саме таких законів має на меті підкреслити, що для утворення правової держави недостатньо лише наявності самих по собі законів як актів представницького органу вищої державної влади. Принципово важливим є те, щоб вони відповідали ще й зазначеним(“матеріальним”) показникам і щоб такими законами були врегульовані всі основні ділянки, зони суспільного життя (насамперед відносини між громадянами, з одного боку, і органами та організаціями держави, з іншого). Інакше кажучи, у правовій державі панування законів характеризується певними і якісними, і кількісними показниками;

3) врегулювання відносин між особою й державою на основі загальнодозволенного типу юридичного регулювання: “можна чинити все, крім того, що прямо заборонено законом”;

4)взаємовідповідальність особи і держави;

5) притаманність усім громадянам високої правової культури, зокрема їх обізнаності з життєво необхідними законами, а також умінь і навичок використання останніх у практичному житті.

Також виділяють поряд із  соціально – змістовними ще й формальні ознаки.

Формальні:

1)чіткий розподіл функціональних повноважень держави між певними   спеціалізованими різновидами її органів  – законодавчим, главою держави, судовими, контрольно – наглядовими  – на основі підпорядкування їх діяльності саме закону як волевиявлення всього народу або його вищого представницького органу законодавчої влади (принцип “розподілу влади”);

2) юридична захищеність особи, тобто наявність у державі розвинутих та ефективних процедурно-юридичних засобів (механізмів) задля вільного здійснення, охорони й захисту основоположних прав людини. Акцент на необхідності саме процецурно – процесуального забезпечення здійснення таких прав покликаний відзначити ту обставину, що лише номінальне закріплення таких прав у Конституції чи інших законах ще не є достатнім для запровадження належної юридичної захищеності людини. Таке декларування, “називання” саме по собі набуває не більш ніж формально –пропагандистського значення. Не даючи відповіді на запитання: як, яким способом, якими конкретними діями втілити у життя право людини, закон перетворюється лише на обіцянку, декларацію, програму, але ще “не дотягує” до явища власне юридичного;

2. високозначуще становище у суспільному й державному житті судових органів як, у певному сенсі, найбільш надійної та ефективної юридичної гарантії прав людини. Таке становище судових органів - своєрідний, так би мовити, “лакмусовий” папірець, аби оцінити, чи є держава правовою. Такі положення випливають з унікальних можливостей саме цієї “гілки"”державного апарату у визначенні того, що є право і чи порушено воно у тій конфліктній ситуації, яка розглядається судом. Зазначені можливості судових органів зумовлюються специфікою їх формування, їх внутрішньою організацією (структурою), змістом їхніх повноважень, порядком (процедурою) судочинства. До основних показників, проявів цієї специфіки можуть бути віднесені такі: а) залежність здійснення правосуддя виключно від закону, заборона впливу будь – яких позазаконних чинників на ухвалення судових рішень; б) доступність судового захисту для громадян та інших осіб. Вона характеризується тим, що лише загальнодозволенним принципом регулювання визначається можливість звернутися до суду зі скаргою на порушення чи обмеження прав, а також максимально широким колом державних органів, дії та акти яких можуть бути визнані судом незаконними. Важливою умовою доступності судового захисту прав є також його економність, низька “собівартість”, тобто незначний розмір витрат особи (матеріальних засобів, коштів, часу, зусиль та ін.), потрібних для судового захисту її інтересів; 4) неухильне й повсюдне виконання законів і підзаконних нормативних актів усіма учасниками суспільного життя, насамперед державними органами та органами місцевого самоврядування.

Лише комплексне поєднання у держави всіх наведених ознак як змістовних, так і формальних – може створити підстави задля того, щоб вважати її правовою.

На мою думку, важливим є перелік основних ознак, які притаманні правовій державі, що їх виділяють в політичній думці.

Серед них можна виділити наступні:

–  Верховенство правового закону у всіх сферах життя суспільства. Вищою формою вираження, організації і захисту свободи людей є закон.

     У законах держава встановлює загальнообов’язкові правила поведінки, які повинні враховувати об’єктивні потреби людей. Закон володіє вищою юридичною силою, а всі інші правові акти повинні відповідати закону. Закони регулюють найбільш важливі, основні сторони суспільного життя. Вони визначають міру свободи в життєво важливих сферах, охороняють етичні цінності суспільства (наприклад, закони про власність, про підприємництво, про акціонерні товариства, про суспільні об'єднання, про свободу совісті, про друк і інші). Закон е допускає свавілля законодавця. У законах повинні виражатися суспільні відносини, що об'єктивно складаються, тенденції їх розвитку і самооновлення. Різного роду заборони і законодавчі обмеження є неможливими, адже вони підривають основи правової держави.

 

   Правову державу ще називають конституційною державою, адже її основним законом є конституція. Саме в ній сформульовані правові принципи державного і суспільного життя, їй повинно відповідати все поточне законодавство. Ніякий інший правовий акт держави не може суперечити конституції. Конституції надається пріорітет перед іншими нормативно – правовими актами держави.

    Верховенство закону сприяє зміцненню правової законності, стабільності правового порядку в суспільстві.

– Організація і функціонування суверенної державної влади на основі принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову.

    Цей принцип виключає монополізацію влади однією особою, органом або соціальною верствою і забезпечує відповідність усієї системи публічної влади вимогам права та їх послідовне дотримання. Кожна з гілок влади повинна мати певне місце в системі державної влади і відповідно до своєї природи, характеру функцій і призначення вести державні справи специфічними засобами у притаманних їм формах і межах.

              – Інститут відповідальності влади як організаційна основа правової держави.

    Визначаючи в законах міру свободи особи, держава в цих межах обмежує себе у власних діях. Вона бере на себе зобов'язання забезпечувати справедливість у відносинах з кожним громадянином. Державні органи, підкоряючись праву, не можуть порушувати його розпорядження і несуть відповідальність за невиконання чи порушення цих обов'язків. Обов’язковість закону для державної влади виключає адміністративне свавілля. Це насамперед: відповідальність депутатів перед виборцями; відповідальність уряду перед представницькими органами;   відповідальність посадових осіб держави за невиконання своїх обов'язків перед конкретними суб’єктами права.

– Реальність прав і свобод індивідів, їх правова і соціальна захищеність.

    Правова держава визнає за індивідом певну сферу свободи, за межі якої  її втручання  є недопустимим. Зміст цієї ознаки охоплюється формулою: “Все, що не заборонено індивіду – йому дозволено” – і навпаки: “Все, що не дозволене владі – їй заборонено”.

– Політичний і ідеологічний плюралізм.

    Політичний та ідеологічний плюралізм – відмінна ознака правової держави. Без такого плюралізму вона просто немислима. Функціонуючи в умовах такого плюралізму, різноманітні соціальні сили, в особі своїх політичних організацій, ведуть боротьбу за владу в державі цивілізованими методами, у чесному політичному протиборстві зі своїми супротивниками. Ідеологічний плюралізм забезпечує їм можливість вільно викладати свої програмні установки, безперешкодно проводити пропаганду й агітацію на користь своїх ідеологічних концепцій. Політичний та ідеологічний плюралізм є вираженням і уособленням демократизму товариства, дозволяє кожному його члену самому вирішувати питання про свою схильність до тієї чи іншої політичної організації та ідеологічної упередженості. Звідси стає зрозумілим, чому правова держава не повинна нав’язувати суспільству якусь одну ідеологію або створювати перевагу для тієї чи іншої політичної організації.

– Суверенітет народу, а також конституційна регламентація державного   суверенітету.

    Цей принцип означає, що саме народ є кінцевим джерелом влади; державний суверенітет носить лише представницький характер.

            – Наявність   ефективних   форм  контролю за  дотриманням   прав   та   свобод  громадян, реалізацією законів і інших правових актів. Для цього правова   держава  повинна  створити   розвинуту  систему судових   органів.

            – Наявність   розвинутого   громадянського  суспільства. Ідея    правової  держави  може  утвердитися  лише   тоді, коли  у цієї   держави   буде  рівноправний  партнер – громадянське   суспільство.

   Також можна виділити ряд додаткових чинників, які сприяють становленню правової держави:

– подолання правового нігілізму  в масовій свідомості;

–   вироблення високої політико – правової грамотності;

–   спроможность протистояти  свавіллю;

–  розмежування державних і  партійних функцій;

– перемога політико – правового плюралізму;

–   вироблення нового правового  мислення і правових традицій, зокрема:

а)подолання вузьконормативного сприйняття правової дійсності, трактування права  як продукту владно – примусової нормотворчості;

б)відмова від догматичного коментування законодавства;

в)використання загальнолюдського  досвіду в юридичної науці.

    Поняття "правова держава" –  це фундаментальна загальнолюдська цінність, така ж, як демократія, гуманізм, права людини, політичні й економічні свободи, лібералізм та інші. Суть ідеї правової держави  –  у пануванні права в суспільному і політичному житті, наявності суверенної правової влади. Головна відмінність правової держави від держави як такої полягає в тому, що держава характеризується її всевладдям, непов’язаністю правом, свободою держави від суспільства, незахищеністю громадянина від сваволі і насильства з боку державних органів і посадових осіб. На відміну від неї правова держава обмежена правом, виходить із верховенства закону, діє строго у визначених межах, установлених суспільством, підпорядковується товариству, вона є  відповідальною перед громадянами і забезпечує їх соціальну і правову захищеність. Поряд з тим правова держава, як і будь – яка держава, має загальні риси, що зводяться до таких:

 –  Їй властива державна  влада як засіб проведення  внутрішньої і зовнішньої політики.

 –  Правова держава являє собою політичну організацію суспільства, яка заснована на відповідному соціально – економічному базисі суспільства.

 –   Вона має у своєму розпорядженні  спеціальний державний механізм.

 – Правова держава має визначену адміністративно – територіальну організацію на своїй території.

 –   ЇЇ існування забезпечується  завдяки податкам та іншим  зборам.

 –   Їй притаманний  державний  суверенітет.

     Правовій державі притаманний певний механізм функціонування, який є вільним від бюрократизму й адміністративно – командних методів керування. Його демократичний характер обумовлений відповідальністю перед товариством на службі якого він знаходиться. Правова держава – це концентроване вираження цивільного суспільства. Через це етапи розвитку цивільного суспільства в цілому збігаються з етапами розвитку громадянського суспільства. Проте, оскільки всяка держава має певну самостійність по відношенню до суспільства, то відповідно етапам розвитку правової держави властиві певні особливості, що відбивають їх політичний характер. Перший етап розвитку правового цивільного суспільства – це становлення ринкової економіки, підприємництва, соціальної захищеності громадян, гласності, свободи засобів масової інформації. Другий етап – утвердження ринкової економіки, різноманітних форм підприємництва, забезпечення соціальної захищеності громадян, наявність гласності, вільна діяльность засобів масової інформації.

    Отже такими є основні характеристики правової держави. У них концентруються загальнолюдські цінності, сформовані в процесі тривалого розвитку державно; –організованого суспільства. Звичайно природний прогрес людського життя вносив, вносить і буде вносити нові елементи в теорію і практику будівництва правової держави.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ІІ. Права, свободи  і обов’язки людини і громадянина у системі цінностей правової держави

    Стосунки людей між собою у процесі життєдіяльності, а також взаємозв’язок між  правовою державою та індивідом знаходять своє закріплення у формі прав, свобод та обов'язків, що в своїй сукупності утворюють правовий статус особи. У правах та обов'язках зафіксовані певні стандарти поведінки, що визнаються  правовою державою як корисні та обов’язкові для всіх, а також розкриваються основні принципи взаємовідносин  правової держави і особи. Права та обов’язки у правовій державі фіксують складну систему взаємозв’язків держави і особи, що будується на демократичних принципах.

    У правовій державі права, свободи і обов’язки особи закріплюються конституційно. За своєю сутністю конституція є системою обмежень державної влади шляхом проголошення та законодавчого забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Дуалізм у розумінні прав особи, тобто їх поділ на права людини і права громадянина, пов’язаний насамперед з розмежуванням держави і громадянського суспільства. Права громадянина охоплюють сферу відносин індивіда з державою, у якій він розраховує не тільки на охорону своїх прав від незаконного втручання, а й на активне втручання держави в їх реалізацію. Громадянин – особа, яка за законом визнається юридично належною до певної держави. Права людини закріпленні в міжнародно – правових актах, а права громадянина – у конституції певної держави. Права людини допомагають визначити автономне поле діяльності особи, де основною рушійною силою стають індивідуальні інтереси особи. Реалізація таких інтересів здійснюється у громадянському суспільстві, що ґрунтується на приватній власності, сфері особистого життя людини та спирається на природні права, що належать людині від народження. Держава повинна не тільки сама не втручатися в ці відносини, а й захищати їх від будь – яких інших посягань. Права людини – це природні, невідчужувані права, що належать індивіду від народження як члену громадянського, тобто існуючого за межами держави як політичного інституту, суспільства. Права людини – це певні можливості людини, які необхідні для її існування та розвитку в конкретно – історичних умовах, об’єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і мають бути загальними та рівними для всіх людей. Отже, по – перше, це певні можливості людини діяти певним чином або ж утримуватися від певних вчинків з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення тих потреб, що сформувались. По – друге, зміст і обсяг можливостей людини залежать, насамперед, від можливостей усього суспільства, переважно, від рівня його економічного розвитку. І з цієї причини права людини – явище передусім соціальне, яке породжується самим суспільством. По – третє, ці можливості за їх основними, “стартовими” показниками мають бути рівними, однаковими в усіх людей. Лише тоді вони будуть правові (етимологічне - від слів “правильний”, “справедливий”, “праведний” тощо). Тому, по-четверте, права людини не повинні відчужуватися, відбиратися будь – ким, не можуть бути і предметом “дарування” з боку держави або будь – якої іншої організації чи особи. До природніх прав людини належать насамперед: право на життя, свободу, власність, безпеку, недоторканність особи, прагнення до щастя, опір насильству тощо. Теоретично, звичайно, від держави не вимагається визнання цих прав, однак на практиці вони також мають позитивний, тобто встановлений державою, характер, оскільки набувають юридичної сили лише тоді, коли порядок їх застосування визначається законом.