Правова держава

Права громадянина пов’язані з фактом громадянства, тобто належності особи до певної держави. На відміну від прав людини, які належать особі безпосередньо, права громадянина встановлюються за домовленістю між державою і її громадянами. Головне призначення цих прав полягає в тому, щоб забезпечити участь особи в державно – політичному житті через надання їй відповідних юридичних можливостей. У конституційній теорії і практиці права людини і громадянина нерідко ототожнюються відповідно з особистими й політичними правами.

    У правовій державі переважає індивідуалістичний підхід до прав людини і громадянина, який виходить із пріоритету особи перед суспільством і державою. Головний акцент робиться на особистих і політичних правах і свободах, тоді як соціально – економічним правам приділяється менше уваги.        Соціалістична концепція прав людини, навпаки, виходить із колективістського принципу, віддаючи пріоритет суспільству й державі, колективу перед особою.

    Конституційно – правова теорія не тільки розмежовує права і свободи людини та права і свободи громадянина, а й проводить відмінність між правами і свободами та здійснює їх класифікацію за різними ознаками. Права – це забезпечені людині як соціальній істоті суспільством і закріплені в законодавстві можливості володіти, користуватися й розпоряджатися матеріальними, політичними, культурними та іншими соціальними благами і цінностями, користуватися свободами в межах, визначених законом. Основні права громадян закріплюються в конституції держави. Це, наприклад, право на власність, працю, відпочинок, житло, охорону здоров’я, освіту, участь в управлінні державними та громадськими справами тощо.

Свободи — це демократичні політичні і правові норми, які визначають становище людини в державі, забезпечують громадянам держави реальну можливість безперешкодно користуватися матеріальними й духовними благами, всебічно задовольняти особисті та суспільні інтереси. Основними політичними свободами, які також закріплюються конституційно, є свобода слова, друку, спілок, асоціацій, зборів, мітингів, демонстрацій та маніфестацій, свобода совісті, свобода віросповідання тощо. Основний зв’язок між правами і свободами полягає в тому, що політичні свободи виступають інструментом наповнення прав громадянина реальним змістом.

    У правовій державі будь – яке обмеження прав і свобод людини і громадянина неприпустиме. Більш того, правова держава зобов’язана послідовно і точно забезпечувати реалізацію і захист цих прав і свобод. У цьому зв’язку принципове значення набуває проблема правової рівності в різноманітних сферах життя суспільства і держави. Її рішення припускає створення правовою державою надійних гарантій, що забезпечують таку рівність.

    Перелік прав і свобод людини і громадянина, властивих правовій державі, утримується в міжнародних актах. Це, насамперед, Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародний пакт про цивільні і політичні права, прийнятий на ХХI сесії Генеральної Асамблеї ООН 16 грудня 1966 р., Конвенція про права дитини.

    Перелік прав і свобод, проголошених у зазначених актах, закріплений і гарантований у конституціях , багатьох держав( Україна не становить винятку ). Особливе значення в них надається юридичній захищеності особистості, що немислима без презумпції невинності. Презумпція ж невинності означає, що справді демократична держава визнає, що всі питання, пов’язані з винністю або невинністю громадян у вчиненні того або іншого злочину, варто вирішувати тільки в судовому порядку.

    Загальна декларація прав і свобод людини (1948) складається з 30 статей. У ній проголошується, що “усі люди народжуються вільними і рівними по своїй гідності і правам. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти у відношенні один одного в дусі братерства”. Далі в ній вказується на неприпустимість жорстокого відношення і покарання, що принижують людську гідність. У ст.6 Декларації признається право кожної людини на визнання його правосуб'єктності. Це означає надання людині можливості одержувати права і здійснювати обов'язки, передбачені законодавством. Декларація також проголошує, що ніхто не може бути підданий довільному арешту, затримці або вигнанню, що кожна людина має право на рівний захист закону, на гласний, справедливий і безсторонній суд. У Декларації також указується на неприпустимість довільного втручання в особисте і сімейне життя громадян, зазіхання на недоторканість їхнього житла, таємницю кореспонденції і т.п. Вона закріплює й інші права і свободи людини, що повинні бути визнані і шануватися всіма державами (свобода думки, совісті і релігії, свобода пересування в межах кожної держави, право захистку в інших країнах, право на працю, на рівну оплату праці, право на вільний вибір професії, право на захист від безробіття, право на створення профспілок та інше). Усі права і свободи, перераховані в Декларації, повинні бути реально забезпечені в правовій державі. Це досягається, насамперед, прийняттям і проведенням у життя різноманітних законодавчих актів, що закріплюють їх у відповідній сфері суспільних відносин. У числі міжнародних документів про права людини також варто зазначити Міжнародний пакт про цивільні і політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права та Конвенцію про права дитини. Щодня у світовому співтоваристві відбуваються масові порушення прав і свобод людини  –  це злочини геноциду, різноманітні засоби расової дискримінації, злочини апартеїду, військові злочини, а також злочини проти людства.

       Свобода людини –  це характеристика стану людини, її волі. Тільки вільна людина може повністю та всебічно користуватися своїми правами. З іншого – свободи людини характеризують таку групу можливостей людини, що ґрунтується на максимально вільному самовизначенні особи: свобода віросповідання, свобода вибору. Знаходячись в суспільстві, людина постійно взаємодіє з іншими людьми і не може не мати обов’язків і по відношенню до суспільства, і по відношенню до співгромадян. Якщо права і свободи –  це мірило можливої поведінки, то обов’язки –  мірило необхідної поведінки людини в суспільстві. Права і обов’язки нерозривно пов’язані і не можуть існувати незалежно один від одного. Така залежність створює моральну взаємодію людей. Розглядаючи проблему обов’язків, І. Кант зазначав: “Вищим серед обов’язків є глибока повага до права інших людей. Наш обов’язок полягає в тому, щоб глибоко поважати право інших і свято цінувати його. В усьому світі нема нічого більш святого, ніж право інших людей. Воно недоторканне і непорушне. Прокляття тому, хто зазіхає на право інших людей. Право людини повинно забезпечувати їй безпеку, воно сильніше за зброю і надійніше за будь – які мури”. Свобода людини і громадянина повинна бути не свободою від обов'язків перед суспільством, а свободою жити і діяти в сучасному суспільстві, відчуваючи відповідальність один перед одним, виховуючи почуття солідарності та взаємоповаги.

Існують різні класифікації прав і свобод особи. Найпоширенішою є класифікація, що передбачає поділ основних прав і свобод на три групи: соціально – економічні, політичні та особисті. В основі такого поділу лежить характер відносин, які виникають між індивідом і державою, а також між самими індивідами. Соціально – економічні права і свободи – на власність, працю, відпочинок, житло тощо – належать особі як члену громадянського суспільства. Найважливішим з них є право на володіння і розпорядження приватною власністю. Політичними правами і свободами особа наділяється як член політичної спільноти, як громадянин. Ці права визначають правовий статус громадянина у процесі здійснення державної влади. Найважливішими серед них є виборче право. Особистими правами і свободами індивід наділяється як фізична особа незалежно від того, є він громадянином даної держави чи ні.

Досить численні особисті права і свободи умовно поділяються на дві основних групи: права і свободи, які захищають індивіда від інших осіб; права і свободи, які захищають індивіда від свавілля з боку держави. До першої групи належать передусім природні права. Друга група охоплює свободи приватного життя – недоторканність житла, таємницю листування, свободу пересування і вибору місця проживання та деякі інші.

Конституційно – правова теорія і практика знає два основних способи визначення обсягу прав і свобод особи  – позитивний (дозвільний) і негативний (заборонний). У більшості держав світу конституції та інші джерела конституційного права встановлюють, що громадянин може робити у різних сферах суспільного життя і які особисті права він має. Це позитивний, або дозвільний, спосіб визначення обсягу прав і свобод, який грунтується на принципі: “Все, що не дозволено, – заборонено”.

У деяких країнах застосовується негативний, або заборонний, спосіб визначення обсягу прав і свобод особи, за якого законодавство встановлює лише те, що особа не може робити. Тут діє принцип: “Усе, що не заборонено, – дозволено”. У Великобританії, наприклад, права і свободи особи формулюються судами, які в ході судового розгляду приймають рішення (судові прецеденти), що обмежують дії особи. Поза цими обмеженнями перебуває сфера реалізації прав і свобод.

    Теорія і практика правової держави передбачає не тільки конституційне проголошення, а й гарантування прав і свобод особи. При цьому визнається, що конституційні гарантії можуть стати реальними лише в тому разі, якщо наявні в них положення конкретизуються і деталізуються у відповідних законах, які встановлюють механізми застосування гарантій. За таких умов головною гарантією прав і свобод особи виступає суд. Право, яке неможливо захистити в суді, залишається лише конституційною декларацією. З огляду на це деякі конституціоналісти не визнають соціально – економічних прав за власне права, оскільки вони не можуть бути захищені в суді. Якщо, наприклад, людина є безробітною або не має житла, то ніякий суд не забезпечить її роботою чи квартирою.

Процедурна деталізація забезпечення прав людини є характерною рисою найбільш розвинених правових систем, а також, по суті, показником реальності самих прав. Деякі конституціоналісти вважають, що належний судовий захист прав і свобод людини і громадянина можливий лише в країнах з прецедентною системою права, де рішення вищих судових органів у конкретній справі є обов’язковими для судів у розв’язанні аналогічних справ. “Конституційні гарантії прав особи, — зазначає російський конституціоналіст А. О. Мішин, — дійсні лише тоді, коли вони закріплені не тільки (і не стільки) в тексті Основного Закону, скільки в розгорнутій системі стійких процедурних правил, які на практиці реалізують життєвість цих конституційних гарантій... Головною гарантією прав і свобод людини в демократичній державі є струнка, чітко розроблена система конституційно – застосовних нормативних актів усіх рівнів. Лише в країнах з прецедентною системою права, де суд наділений по суті правотворчими правами, можна назвати головною гарантією суд. У всіх інших країнах неповнота й суперечливість законодавства може звести нанівець будь – яку конституційну норму навіть за наявності незалежного і самостійного суду”.

Само собою зрозуміло, що в будь – якій державі правове положення особи багато в чому визначається економічною основою держави. Без належних економічних гарантій соціально – економічні права і свободи, проголошені конституцією, будуть порожніми деклараціями.

У правовій державі забезпечення прав і свобод громадян невід’ємне від визнання за ними певних обов’язків. Найголовнішим із них є обов’язок кожного громадянина неухильно дотримуватися конституції, законів та інших нормативних актів держави. До числа інших обов’язків належать, зокрема, обов’язки працювати, сплачувати податки, піклуватися про дітей, військова повинність тощо.

    Взаємні права й обов’язки держави й особистості складають одну з ознак правової держави. Держава й особистість взаємопов’язані і взаємозалежні: так як держава не може існувати без особистості, так і особистість не може існувати без держави. Правова держава забезпечує особистості захист її прав і свобод, захист від антисоціальних елементів, надає можливість брати участь у громадському житті країни. Особистість забезпечує державі її існування, розвиток і процвітання. У правовій державі саме особистість є основою усього, а свобода і незалежність особистості стоять на першому місці в системі цінностей держави. Свобода в правовій державі – це не свобода робити те, що хочеться, а свобода робити те, що можна і повинно піти на користь суспільству і державі. Свобода в правовій державі –  це усвідомлена необхідність, вона обмежується самими людьми, щоб дати таку ж ступінь свободи й іншим людям. В сутності в правовій державі основною ідеєю існування людини повинен стати “розумний егоїзм” – тобто я роблю те, що я хочу робити, але при цьому я не повинен шкодити іншим людям. Свобода в правовій державі є обмеженою тільки для того, щоб усі люди змогли нею скористатися. У правовій державі повинен обов’язково дотримуватися принцип формальної рівності – усі рівні перед законом. Дотримання цього принципу веде до обмеження свободи одних для того, щоб нею змогли скористатися інші… Де немає принципу формальної рівності, там немає і права як такого. А де немає права, там не може існувати і правова держава. Розвиваючись в суспільстві, людина повинна підкорятися певним правилам для того, щоб при використанні своїх прав і свобод не завдавати шкоди іншим, не зробити неможливим нормальне співіснування. Тому держава, беручи на себе зобов'язання по дотриманню та забезпеченню прав людини, має право вимагати певної поведінки людини, що зафіксована в юридичних нормах.

ІІІ.Становлення правової держави в Україні