Характеристика основних процесів у формуванні політичного лідерства в України

Дослідження політичного  лідерства на ґрунті українських  перетворень у перехідному стані  від авторитаризму до демократії потребує вивчення участі у цих суспільно-політичних процесах різних політичних сил та готовності їх лідерів продукувати  слідування демократичним і загальнолюдським цінностям. Варто наголосити, що накопичений досвід, і насамперед український, показує наявність суттєвих особливостей у становленні, формуванні і розвитку політичного лідерства як інституції громадянського суспільства у використанні механізмів політичного керівництва. 

Структурування  громадянського суспільства передбачає таку дію вітчизняних еліт, яка  приверне на свій бік людей, що формують (за родом своїх занять і становищем у соціумі) суспільну думку. За умов плюралізму, конкуренції між різними політичними силами і може відбутися позитивний перелом нинішньої ситуації. Для цього необхідні демократичні процедури і влада народу у сенсі можливостей реального вибору своїх лідерів/керівників, які спроможні бути послідовними в обстоюванні тих позицій, завдяки яким вони виборювали довіру виборців. 

Історичний досвід, зокрема України, свідчить, що політичне  лідерство є не лише впливовим  чинником національного соціального  та культурного розвитку, а й основою  духовної безпеки людини й суспільства. Його можливості зберігати й утверджувати саме смислові координати державної системи, формувати сприйняття і образ держави у світі дають змогу розглядати політичне лідерство не лише як впливовий професійний і соціальний інститут, а й як ефективний інструмент внутрішньої і зовнішньої політики, важливу умову успішного розвитку української політичної нації. 

2.2 Становлення політичного  лідерства в Україні  за часи незалежності 

Політичне лідерство  можна розглядати і крізь призму правлячої еліти. Керівну еліту України в останні десятиліття до розпаду СРСР описано і проаналізовано В. Литвином [20, 51]. 

За сім десятиріч  була створена керівна верства, правляча еліта. На зміну їй після серпня 1991 року в Україні, як і в інших  державах СНД, приходить нова правляча еліта, яка називає себе демократичною. Закономірно постає питання: чим вона відрізняється від старої і що у них спільного? 

Відомо, що нова еліта виступала у виборчих кампаніях  з гострою критикою корумпованості партократії, бюрократизму, штучного роздування штатів управлінців. Але коли сама перемогла (на республіканському, обласному, міському, районному рівнях), виявилось, що роздуті штати управлінців вона не скоротила, а, навпаки, значно розширила. Частина нової еліти використовує своє службове становище для збагачення, вступаючи, зокрема, в ринкові структури. 

Жорстка економічна політика, що супроводжується зубожінням широких верств населення, хабарництвом, використанням службового становища  в корисливих цілях, компрометує  в очах народу і молоду демократію. Слід відзначити, що багато західних політологів, застерігаючи проти різкої зміни еліт, використовує такий аргумент: стара еліта вже мала привілеї, перш за все майнові, нова ж представляє ті верстви населення, які обділені ними, роками відчували свою защемленність, а тому, перемігши, нова еліта прагне «взяти своє», відірвати жирний кусень від пирога влади, і, значить, нова еліта обійдеться суспільству дорожче, ніж стара. Ось чому так важливо, щоб «привілеї», необхідні для виконання влади, були оформлені законодавчо, доведені до відома громадськості, як, скажімо, в США. А разом з ними суворо дотримувались також правові та моральні обмеження для представників влади. Для вирішення вищеназваних проблем лідер держави в повній мірі може використати всі інститути демократії. 

Лідерство виступає як складна взаємодія людей у  соціальних групах, воно завжди пов’язано  з природою суспільного ладу, політичною владою. Конкретно-історична ситуація, різні соціальні класи і групи  потребують лідерів, що володіють різними якостями. Одні якості потребуються для керівника трудового колективу, другі – для керівника політичної партії, організації, руху, і треті – для керівника держави. 

Наприкінці 80-х  – початку 90-х років в Україні  почався новий етап демократизації й розмежування політичних сил. Почалось створення політичних партій, суспільних рухів і масових організацій. 

Потрібно підкреслити, що справжні політичні лідери формуються безпосередньо в політичній боротьбі. В недавньому минулому не було справжньої політичної боротьби і не було попиту на політичних лідерів. Наше сьогодення підтверджує, що в Україні не лише не зникають, а, навпаки, поглиблюються політичні проблеми, пов’язані з представництвом різних політичних партій, рухів, організацій, соціальних груп і різних класів у політичній владі. Різко зріс попит на політичних лідерів. І в силу тих же вищезгаданих умов у ролі лідерів іноді опиняються «політкустарі» з невисоким рівнем політичної та соціальної зрілості, політичної культури. 

Сьогодні, як ніколи, все більше усвідомлюється необхідність моральної поведінки лідера в сфері політики. На перший план висуваються такі моральні якості, як совість, чесність і благородство. Для політичного лідера честь – це перш за все єдність слова і діла; благородство – це толерантність і повага до інакомислячих, у тому числі й до думки політичних опонентів. 

У нинішніх умовах становлення суспільно-політичного  лідерства в молодій українській  державі кожний, хто претендує  на політичне лідерство чи то в  партії, суспільному русі, масовій  організації, чи державі, повинен враховувати наступні моменти: нести персональну відповідальність перед суспільством за реалізацію прийнятих рішень, програм; навчитися слухати і вести паритетний діалог з політичними опонентами, зжити підозрілість до інакомислячих; відмовитись від позиції універсального вершителя долі людей, претензій на останню інстанцію. 

Потреба влади  складається з проблем особистості. Влада в загальному смислі означає  здібність і можливість впливати на діяльність, поведінку людей з  допомогою будь-яких засобів – волі, авторитету, права насилля і т. ін. В залежності від поєднання потреб формується тип особистості політичного лідера. Так, якщо особистість, будучи вже при владі, розглядає владу як джерело престижу, слави, як панування над іншими з застосуванням насильства, волюнтаризму, то в кінцевому результаті чітко вималюється тип лідера-диктатора. Якщо лідер розглядає владу як гру, як потребу в самовираженні, ставиться до неї легковажно, то неодмінно формується постать авантюриста. Якщо ж лідеру притаманна потреба бути особистістю, яка дотримується моральних принципів і владу розглядає як служіння народу, суспільству, тоді постає постать лідера-демократа. На нашу думку, найнебезпечнішим у діяльності політика, лідера є гра в політику, що, як правило, призводить до непередбачених наслідків [26, 39]. 

При оцінці політичного  лідера на перший план виступають наступні критерії: моральне обличчя, манера триматися  під час спілкування з населенням, взаємодія з іншими політичними  суб’єктами, висока політична культура. Не принижуючи значення вищеназваних критеріїв необхідно підкреслити, що оцінку харизматичному лідеру дає сама історична практика, причому оцінку неоднозначну. Тут виступає цілий ряд тенденцій: по-перше, можливість різкого і непередбаченого переходу до тоталітаризму в силу політичної могутності харизматичного лідера; по-друге, можливість ідеалізованої «реанімації» історичних персонажів, пов’язаних з міфологізацією особистості; по-третє, не завжди оправдана незалежність і зростання ролі інституту президента. Для ефективної боротьби з бюрократією, авторитаризмом, тоталітаризмом будь-яка система потребує харизматичного лідера. 

Деякі політологи вказують, що основні тенденції формування політичного лідерства в Україні  це – інституціоналізація, професіоналізація, зменшення вірогідності появи в сучасних умовах видатних політичних лідерів, здатних встати в один ряд з Цезарем, Петром I, Наполеоном, Бісмарком; перетворення поля боротьби за політичне лідерство в політичний ринок, а також кадрове омолоджування «великої» політики [26, 43]. 

Концентрація  активності лідерів на вирішенні  економічних і політичних проблем  висувається сьогодні на передній план діяльності лідера будь-якого рангу. Саме ефективність діяльності лідера, направлена на забезпечення економічної стабільності і соціальної справедливості, зростання рівня життя і добробуту громадян приносять сьогодні лідеру найбільшу кількість очок. 

В умовах політичної і економічної нестабільності, що проявляється, перш за все, в падінні  рівня життя, невпевненості в завтрашньому дні, інтереси суспільства вимагають від лідерів не тільки чітко сформульованих програм перетворень, але і бачення їх наслідків як позитивного, так і негативного плану (що все одно неминуче). Тільки професіоналізм лідера може допомогти йому в політичному прогнозуванні наслідків того або іншого тактичного або стратегічного кроку, у виявленні переваг обраних шляхів вирішення конкретних проблем, у визнанні у разі потреби власних прорахунків і обдуманому їх виправленні. В цьому і полягає складність ефективного політичного керівництва, що викликає такі негативні наслідки в політичному полі країни, як спекулювання на труднощах і негативах ситуації певних прошарків суспільства в їх боротьбі за владу [35, 74]. 

Для держав пострадянського  простору, що переживають становлення самостійної державності і пов'язаними з цим колосальними труднощами і глобальними кризовими явищами, характерна наявність умов, що роблять можливим появу лідера загальнонаціонального масштабу. Цей факт пов'язаний з такою тенденцією розвитку інституту політичного лідерства як вплив електорального менталітету на становлення цього найважливішого соціального інституту. 

Сьогодні на всьому пострадянському просторі йде  процес переходу до нових ціннісних  орієнтирів. Населення дуже швидко сприймає елементи демократичної політичної культури і пристосовується до нових політичних умов. Проте слід зазначити етичний характер вимог громадян до влади, тенденцію до персоніфікації влади і схильність до неконвенційних форм протесту і силових методів вирішення конфліктних ситуацій. 

Висновки 

Політологія розглядає  лідерство як феномен політичного  життя суспільства, досліджує його місце в системі владних відносин, механізми формування і функціонування, а також розробляє практичні  рекомендації. 

Лідер може бути визначений як особа, здатна впливати на інших з метою інтеграції спільної діяльності, спрямованої на задоволення інтересів даного співтовариства. Відповідно лідерство визначається як один із механізмів інтеграції групової діяльності, коли індивід або частина соціальної групи виконує роль лідера, тобто об'єднує, спрямовує дії всієї групи, яка приймає і підтримує його дії. Політичний лідер може бути визначений як авторитетна особа, яка здійснює переважний вплив на інших людей з метою інтеграції їхньої діяльності для досягнення спільних політичних цілей. 

Вплив лідера має  бути постійним і здійснюватися  на все оточення лідера. Політичного  лідера відрізняє явна перевага у  впливі порівняно з впливом інших  осіб, він спирається на його авторитет  або принаймні на визнання правомірності його керівництва. 

Існує кілька підходів до пояснення природи політичного  лідерства: 

1.         структурно-функціональний підход  розглядає лідерство як управлінський  статус, тобто становище в суспільстві,  пов'язане з прийняттям владних рішень, організацією колективних дій. 

2.         теорія політичного менеджменту  і маркетингу розглядає лідерство  як своєрідне підприємництво, здійснюване  на політичному ринку, коли  лідер в обмін на керівну  посаду пропонує виборцям специфічний товар – програму, способи вирішення тих чи інших суспільних проблем, конкуруючи з іншими претендентами на лідерство. 

Класичною є  типологія політичного лідерства  М. Вебера, який виокремлює три типи політичного лідерства – традиційне, харизматичне й раціонально-легальне. 

Традиційне лідерство  грунтується на авторитеті звичаїв. Лідер цього типу отримує і  здійснює владу не завдяки власним  достоїнствам і заслугам, а відповідно до традицій і звичаїв. Традиційне лідерство  характерне для доіндустріального, тобто рабовласницького і феодального, суспільства. Влада традиційних лідерів – це насамперед влада аристократичної знаті. 

Харизматичне  лідерство грунтується воно на вірі в незвичайні якості і здібності  лідера, його винятковість. Грецьке  слово «харизма» означає «милість», «благодать», «божий дар». У період утвердження християнства ним характеризували проповідників, котрим приписували дар безпосереднього спілкування з Богом поза офіційними релігійними інституціями. У політичній практиці під харизмою розуміють такі риси індивіда, які оточення сприймає як незвичайні, недоступні іншим, а тому визнає його за правителя. 

Харизматичне  лідерство виникає в суспільстві, як правило, в кризові періоди. Спонукальним мотивом до передання влади харизматичному лідерові є усвідомлення широкими масами, а також значною частиною правлячої еліти нездатності наявних у країні представницьких інститутів вивести країну з кризи, консолідувати суспільство навколо тієї чи іншої цілі суспільного розвитку. Це викликає потребу в різкому посиленні впливу виконавчої влади і пошуку політичного лідера як месії, здатного вивести країну з глибокої й затяжної кризи.