Характеристика основних процесів у формуванні політичного лідерства в України

Раціонально-легальне лідерство базується на переконанні  в законності й раціональності встановлених порядків та у праві на панування  органів, які здійснюють владу. Ці органи і їхні керівники – політичні лідери – обираються через демократичні процедури, їм надаються повноваження, за зловживання якими вони несуть відповідальність перед виборцями. 

Залежно від  ставлення до існуючих суспільних порядків лідерів можна поділити на консерваторів, реформаторів і революціонерів. За видами розрізняють формальне і неформальне лідерство. За масштабами лідерство може виявлятися на рівні групи, організації, соціальної спільності, населеного пункту, адміністративно-територіальної одиниці, регіону, країни в цілому. 

Функції політичного  лідерства наступні: 

3.         Вираження інтересів спільності  людей, на лідерство в якій  лідер претендує. Це може бути  як відносно невелика група  людей, так і соціальна спільність – класова, етнічна, демографічна, професійна, територіальна, а також виборці певного округу чи країни в цілому. За будь-яких масштабів лідерства його конституенти мають вбачати у лідері виразника власних інтересів, інакше та чи інша особа лідером не стане. 

4.         Новаторська функція означає,  що для того щоб стати лідером,  обійняти певну керівну посаду, претендент на лідерство має  запропонувати щось нове порівняно  з попереднім керівником. Політичний  лідер свідомо вносить нові, конструктивні  ідеї соціального устрою. 

5.         Інтегративна функція політичного  лідерства полягає в тому, що  на основі запропонованої лідером  програми відбувається інтеграція  дій його конституентів. В ідеалі  програма лідера має передбачати  задоволення інтересів і потреб  кожної групи населення тієї чи іншої території. Інтегративна функція спрямована на підтримку цілісності і стабільності суспільства, громадянського миру і злагоди. Підтримка соціальної цілісності суспільства неможлива без цілеспрямованих зусиль щодо згуртування всіх соціальних спільностей. 

6.         Організаторська, або прагматична,  функція лідерства полягає у  втіленні цілей і завдань, які  стоять перед суспільством і  відображені у програмі лідера, в конкретні дії. 

7.         Комунікативна функція лідерства  полягає в забезпеченні лідерами зв'язку як між масами й політичними інститутами, так і між іншими політичними інститутами, у німу числі між очолюваними вищими органами держави – парламентом, урядом, главою держави, вищими судами. Завдяки лідерам відбувається координація та узгодження дій усіх суб'єктів політики. 

Однією з найважливіших  політичних проблем сучасного суспільства  є проблема формування політичного  лідерства. Сьогодні в суспільстві, як ніколи, висока потреба в політичному  лідері, здатному швидко і чітко реагувати на проблеми, що постають перед суспільством, і головне, здатному знаходити ефективні шляхи вирішення позначених проблем. 

З початком політичних перетворень в середині 80-х років  ХХ ст. в СРСР пішли в минуле суперечки  про те, хто творить історичний процес: маси або особа? Сьогодні панує розуміння важливості кожного суб'єкта суспільних відносин відповідно до відведеної йому ролі. Бурхливий перебіг політичного процесу в Україні, як і на всьому пострадянському просторі, висунув достатньо велику кількість людей, чий особистий вплив дозволяє їм відігравати істотну роль в соціальному розвитку суспільства. Політичне лідерство, таким чином, займає в сучасних умовах особливе положення у зв'язку з тим, що воно зримо і значущо впливає на хід політичних подій. 

Головний зміст  політичного лідерства полягає  у тому, що за всієї різноспрямованості впливу воно виступає інтегративною  складовою організації суспільства  в цілому та побудови правової й  демократичної держави в Україні  зокрема. 

Політичне лідерство  в сучасній Україні набуває демократичних пріоритетів: спрямування на легалізацію національно-державної політики, створення законодавчо-правової бази, персоніфікації, професіоналізації, інституціоналізації й іншi. Політичне лідерство, маючи численні важелі впливу на процес управління суспільством, все-таки, значною мірою визначається як вплив на владу або як володіння владою. Як свідчить політична практика, ефективність лідерства залежить від взаємодії, взаємовпливу лідера та його послідовників, від розподілу влади між ними. 

Україна перебуває  лише на початку процесу формування нового типу реального політичного  лідерства. Він частково утруднений несприятливими умовами в розвитку демократії та зміцненні основ державності. Тенденції розвитку політичного  лідерства в Україні близькі до тенденцій, які можна спостерігати в інших країнах пострадянського простору: постійна зміна і боротьба генерацій політиків, неконтрольований громадськістю «лобізм» як форма політико-економічного тиску. Все це негативно позначається на діяльності політиків, котрі претендують на статус лідера. А тим часом ситуація в країні владно вимагає формування якісно інших політичних лідерів, насамперед, з точки зору їх професіоналізму, творчості, інтелектуальних можливостей, нарешті – духовності. Брак лідерів нового типу створює загрозу демократизації суспільства. 

Політичне лідерство, не дивлячись на деякі недоліки, є позитивним чинником українського суспільства, що розвивається. Дослідження  елементів політичного лідерства, зокрема тенденцій формування даного політичного інституту, сприятиме створенню умов для більш ефективного функціонування цього інституту. 
 
 
 
 
 
 
 

Список використаної літератури 

1.    Бандурович  О., Стегний А., Чурилов Н. Образ  лидера: представления и предпочтения  жителей Украины // Социс. – 2003. – №3. – С. 38 – 41. 

2.    Брегеда  А.Ю. Політологія: Навч.-метод,  посібник для самост. вивч. дисц. – К.:КНЕУ, 1999. – 108 с. – С. 54–67. 

3.    Блондель  Ж. Политическое лидерство. Путь  к всеобъемлющему анализу. –  М., 1992. – С. 23–51. 

4.    Видрін  Д. Політика: історія, технологія, екзистенція. – К.: Либідь, 2001. –  432 с. – С. 87–111. 

5.    Гаєвський  Б. Українська політологія. Концептуальні  засади. – К., 1994. – 144 с. – С. 95–98. 

6.    Гегель  Г. Лекции по философии истории.  – СПб., 1993. – С. 83–84. 

7.    Гелей  С, Рутар С. Політологія: Навч. посібник. 3 вид., перероблене і доповнене.  – К.: Знання, 1999. – 427 с. – С. 162–173. 

8.    Головатий  М.Ф. Політична психологія: Навч.-посіб.  – К.: МАУП, 2001. – С. 83–128. 

9.    Горбатенко  В.П., Бутовська І. Системна інтерпретація політичного лідерства // Вища освіта України. – 2002. – №3. – С. 119–121. 

10. Дубов И., Пантелеев  С. Восприятие личности политического  лидера // Психол. журн. – 1992. – Т. 13, №6. – С. 32–37. 

11. Кузнєцова  С.В. Механізм формування політичного лідерства в Україні // Нова політика. – 2001. – №2. – С. 60–62. 

12. Кузнєцова  С.В. Пріоритетні фактори формування  політичного лідерства в Україні  // Політологічний вісник. – К., 2000. – Вип. 7. – С. 86–89. 

13. Лазоренко  О.В., Лазоренко О.О. Теорія політології. Навч. посібник. – К.: Вища школа, 1996. – 179 с. – С. 98–102. 

14. Литвин В.  Солодка ноша чи гіркий хрест? // Віче. – 1993. – №8. – С. 41–44. 

15. Обличчя влади:  російська політична еліта. 1998–2000 рр. / За ред. О.Й. Гриневича і А.Ф. Гуцала. – К.: Наук. думка, 2002. – С. 26–34. 

16. Осипова С.А.  Основные тенденции формирования  политического лидерства на постсоветском  пространстве // Актуальнi проблеми  полiтики. Вип. 9. – Одеса: Юридична  лiтература, 2000. – С. 169–173. 

17. Основи політичної науки / За ред. Б. Кухти. – Ч. I–III. – Л., 1997. – С. 135–138. 

18. Пахарєв А.Д..Багатопартійність в Україні і формування політичного лідерства. // Черкащина в новітній історії української нації та держави. Збірник наукових праць. – К.: Стилос, 1999. – С. 57–59. 

19. Пахарєв А.Д.  Лидерство в политике. – К.: Випол, 1998. – С. 32–36. 

20. Політична  історія України. ХХ століття: У 6 т. / Редкол.: І. Ф. Курас (голова) та ін. – К.: Генеза, 2002. – 2003. –  С. 42–72. 

21. Політичні  режими сучасності та перехід до демократії. // С. Давимука, А. Колодій, Ю. Кужелюк, В. Харченко. – Львів, 2002. – С. 77–83. 

22. Політичні  структури та процеси в сучасній  Україні / За ред. Ф.М. Рудича. – К., 1995. – С. 62–65. 

23. Політологічний  енциклопедичний словник. – К., 1997. – С. 243–276. 

24. Політологія:  курс лекцій: Навчальний посібник. – Тернопіль, 2004. – 236 c. – С. 132–156. 

25. Політологія  посткомунізму. Політичний аналіз  посткомуністичних суспільств. –  Київ, 1998. – С. 78–103. 

26. Рудич Ф.М.  Політична система сучасної України. – К., 2003. – С. 39 – 52. 

27. Такер Р.  Политическая культура и лидерство  в Советской России. От Ленина  до Горбачева. – США: Экономика,  политика, идеология. 1990. – С. 21–49. 

28. Татенко В.  Лідери ХХ. Соціально-психологічні  студії. – К.: Видавн. дім «КОРПОРАЦІЯ», 2004. – 198 с. – С. 65–102. 

29. Траверсе О.О.  Лідерство і еліти у процесі  становлення української політичної  нації // Еліти і цивілізаційні  процеси формування націй: Зб. ст. – К.: ТОВ УВПК «ЕксОб», 2006. – С. 112–123. 

30. Траверсе О.О.  Політичне лідерство і політичне  керівництво в Україні як проблема  історичної політології // Наукові  записки /Зб. – Вип. 25. – К.: ІПіЕНД, 2004. – С. 52–57. 

31. Українська  політологія: витоки та еволюція / За ред. Ф.М. Кирилюка. – К.: Ватра, 1995. – 328 с. – С. 275–286. 

32. Уткін О.  Політичне лідерство та лідери. // Віче. – 2002. – №4. – С. 77–78. 

33. Херман М.Дж. Стили лидерства и формирование  внешней политики // ПОЛИС. – 1991. – №1. – С. 53–58. 

34. Шестопал Е.Б.  Теоретико-методологические проблемы исследования образов власти // Психология восприятия власти / Под ред. Е.Б. Шестопал. – М.: СП «Мысль», 2002. – 244 с. – С. 169–244. 

35. Шаповал Ю.  І. Україна ХХ століття: особи  та події в контексті важкої  історії. – К.: Генеза, 2001. – С. 71 – 94. 

36. Школяр М.В.  Технологичность процесса политического  лидерства. – Львов, 2005. – С. 49–54.