Шпаргалка по "Политологии"

Названі методи, звичайно, не вичерпують усіх можливих способів вирішення конфліктів.

Політичне суспільство України  — це синтез елементів напівдемократичної та напівтоталі-тарно) системи західноєвропейського буржуазного типу. Поступово консенсус стає принципом взаємодії політичних сил. Консенсус стає показником розвину тості демокралї в Україні. Таким чином, важливу роль відіграє загальнонародний консенсус. Він забезпечить зміни сучасного політичного процесу в Україні і допоможе подолати кризу.

Причини конфліктних ситуацій у  сфері економічної політики: відсутність  концептуально виваженої домінанти  в економічній політиці, формування правового поля навздогін об'єктивним потребам суспільства, економічний  волюнтаризм та суб'єктивізм, непослідовність владних рішень.

Причини конфліктогенної ситуації в політичній сфері: неефективність законотворчої діяльності Верховної  Ради, відсутність у державної  влади політичної волі щодо здійснення реформ, а саме — контроль та послідовність, невідповідність форм і методів регулювання національних особливостей, надмірна регламентація відносин, особливо соціальних, неорганізованість, недостатній рівень взаємодії держави і суспільства. 
Шляхи подолання конфліктів у сучасній Україні: держава має стати консолідуючим началом і чинником для всіх членів суспільства, для всіх політичних сил і груп. Новий характер конфліктності можна вирішити за умов задоволення інтересів у рамках системи, наближення еліти до суспільства, вдосконалення технологій прогнозування, формування культури реакції на конфліктність, демократичних традицій, мудрості політичних лідерів, підвищення рівня знань інтелектуальної еліти, врешті решт—доброї волі політиків і всього суспільства. Важливо подолати кризу ідентичності, що проявляється у вестернізації відносин, кризу відповідальності в суспільстві, кризу проникнення, подолання вузько-партійних інтересів, кризу легітимності, парламентську кризу на основі технології консенсусу та лояльності до опозиції, наближення держави до людей через довіру та інформованість. Це допоможе подолати затягування перехідного періоду формування політичної системи, її невизначеність. Лише загальнонародний консенсус на основі цінностей, що підтримує більшість народу, забезпечить зміни характеру політичного процесу в сучасній Україні.

типологія

Політичний конфлікт — зіткнення  протилежних сил, поглядів, неспівпадання  інтересів, яке зумовлене взаємодією політичних інтересів і цілей.

Політичний страйк — найвища  форма страйкового руху, колективна відмова страйкарів продовжувати роботу до задоволення політичних вимог.

Повстання — масовий відкритий  збройний виступ певного класу або  соціальної групи проти існуючого  ладу, панівних класів і груп, національного  і релігійного гноблення.

Путч — специфічна форма збройної боротьби за владу, яка спирається на військових, частину армії, які виступають безпосереднім інструментом захоплення влади або засобом психологічного тиску на уряд.

Суперечність — взаємодія протилежних  сторін і тенденцій, предметів і  явищ, які разом з тим перебувають  у внутрішній єдності і взаємопроникненні, виступаючи джерелом саморуху.

Демонстрація — публічне вираження  громадських настроїв (вимог, солідарності або протесту) шляхом організації  масових мітингів.

Демарш — дипломатичний виступ з метою вираження протесту, прохання, адресованого уряду, владі, державі. Може бути виражене в ноті, меморандумі, заяві.

Переворот — докорінні зміни  в державному устрої, персональні  зміни в центрі, що приймає політичні  рішення.

Політична боротьба — стан, суперництво  в політичному житті та діяльності протилежних сил, партій, рухів.

28. Політичні режими, їх  сутність та типологія.

Політичний режим - політичне явище, що створюється органічним поєднанням трьох політичних інститутів -політичної організації суспільства, системи  прав і свобод людини, системи методів і механізму здійснення влади. Основні компоненти політичного режиму є: принцип легітимності (законності), структура інститутів, система політичних партій і рухів, і, нарешті, форма і роль держави у здійсненні влади. Принцип легітимності передбачає відповідність політичної влади цінностям, на яких базується той або інший режим, і який відповідає інтересам, потребам і сподіванням населення.

Поняття "політичний режим" можна  визначити як систему способів і  методів управління певним державне організованим суспільством або як систему способів і методів взаємодії суспільства та органів політичної влади.

Для глибшого дослідження сутності політичного режиму треба звернутися до питання їх класифікації та типології. Перші спроби класифікації політичних режимів зроблені ще античні вчені. І це не дивно, бо людей завжди цікавило, як і цікавить зараз, чому в одних державах люди живуть краще, ніж у інших, і що треба змінити в своїй державі, щоб і самим жити добре? Хоча, відверто кажучи, античні вчені не вживали поняття «політичні режими», а користувалися поняттям «форма правління». Так, Платон класифікував їх аналогічно душевному стану людини і виділяв: монархію (честь), аристократію (справедливість), тимократію (войовничість і почесті), олігархію (жадібність), демократію (волелюбність), тиранію (лють). Аріс-тотель виділяв три правильні форми правління — монархію, аристократію і полі-тію, та три неправильних — тиранію, олігархію і демократію. При правильних формах правління здійснюється згідно з законами в інтересах багатьох громадян, при неправильних — в особистих інтересах, позазаконними методами.

У політичній системі диктаторського типу розподіл властей відсутній, тому головним критерієм класифікації політичного  режиму необхідно затвердити форми  організації та функціонування унітарної ієрархічної влади. За цим критерієм у сучасних диктаторських політичних системах розрізняють авторитарні і тоталітарні режими. Всередині цих режимів існують свої особливості і нюанси. Так, у рамках авторитаризму розрізняють традиційно-монархічний, громадянський, військово-політичний, авторитаризм модернізації; у рамках тоталітаризму — більшовицький, фашистський, нацистський режими.

Сучасна політична наука найчастіше застосовує типологію, за якою політичні  режими поділяються на демократичні та антидемократичні. У свою чергу, антидемократичні режими поділяються на тоталітарні та авторитарні.

-тоталітаризм.Політична влада  поглинає і все суспільство,  і окрему людину. При цьому  влада формується однією людиною,  або вузькою групою осіб з правлячої еліти. Здійснення політичного панування можливе лише в тому випадку, коли влада спирається на розвинуту каральну систему, політичний терор, тотальне ідеологічне оброблення суспільної думки. Тоталітарні режими найчастіше виникають у надзвичайних умовах: зростаючої нестабільності, глибокої економічної і політичної кризи в суспільстві, необхідності швидкого вирішення стратегічних завдань. Його встановлення розглядається як спосіб подолання зазначених проблем та досягнення визначених цілей.

-авторитаризм. ґрунтується на беззаперечному підпорядкуванні владі, яка прагне будь-якими засобами затвердити й зберегти свій авторитет. І хоч авторитаризм дещо лібералізує суспільне життя, дозволяє обмежений і контрольований плюралізм у політичному мисленні і діях, наявність опозиції, все ж таки чітко розробленої державної ідеології немає. При авторитаризмі керівництво різними сферами суспільного життя не таке всебічне, як при тоталітаризмі, немає тотального контролю над соціальною та економічною інфраструктурою громадянського суспільства, за виробництвом, профспілками, навчальними закладами та засобами масової інформації.

-демократичний.Можна стверджувати, що ідеальних демократичних режимів  немає. Вони досить різноманітні. Однак є такі спільні ознаки, притаманні всім демократіям: 
— вільні вибори правителів, які передбачають щонайменше три умови

— наявність представницьких органів, які формуються на основі загальних  виборів; 
— виконавча влада походить від народу (президентська республіка) чи представницького органу (парламентська республіка); 
— побудова держави за принципом поділу влад на законодавчу, виконавчу й судову; 
— легальна діяльність не тільки урядових, а й опозиційних партій (багатопартійність); 
— визнання і здійснення на практиці принципів конституційності й законності. І влада, і громадяни повинні поважати конституцію, що зобов'язує партії доводити свою прихильність до згоди, а саму владу — підкорятися юрисдикції незалежного органу конституційного контролю; 
— визнання рівноправності громадян, проголошення і здійснення на практиці демократичних прав і свобод; 
— розвинуті сектори економіки, вільні від прямого державного втручання; 
— розвинуте громадянське суспільство

29. Основні підходи  до аналізу сутності і походження  держави.

До визначення поняття «держави»  існує, принаймні, два підходи, які фіксують різні аспекти державності: її публічний, або інституційне значення. У першому випадку «держава» постає як спосіб організованості й згуртованості індивідів навколо спільного, універсально значимого інтересу. Держава тут асоціюється з усім суспільством, від імені якого приймаються владні рішення і виконання яких стосується усього суспільства. За приклад інституціонального визначення держави може правити хоч би дефініція, дана Е. Гіденсом: «Політичний апарат уряду (такі інституції, як парламент або конгрес разом з цивільними службовцями), який керує певною територією, а її повноваження підтримані юридичною системою та здатністю застосувати військову силу для втілення своєї політики». Ці два підходи не є взаємозаперечуваними, оскільки перший вимушений погодитися з необхідністю інститутуалізації суспільного інтересу в системі державних та політичних закладів. Другий же визнає «тілом» своїх інституційних конструювань народ і його політичну волю до підпорядкованого легітимованим інституціям організованого співжиття.

Найкоректнішим способом визначення сутності держави буде схарактеризувати її через сукупність складників або  засад існування державності. Таким мінімальним засадничими елементами держави є триєдність — народ, влада і територія, де кожен з елементів має рівносильну іншим двом, але не самодостатньою вартість. Цей мінімальний засновок потребує доповнення ще, принаймні, двома компонентами: суверенітет і єдина мова та самоназва. Поєднання народу, влади і території може утворити політичну одиницю федеративного статусу і лише ознаки суверенітету свідчитимуть про статус державний. Суверенітет означає право держави (її уряду) бути суддею в останній інстанції свого інтересу й своїх дій на території, чітко окресленьїй своїми кордонами. Спільна мова та самоназва є особливо актуальною вимогою для багатонаціональних держав федеративного устрою.

Єдиного погляду немає також  не існує і щодо проблеми походження держави. З широкого спектру політичних теорій, присвячених цій проблемі, зупинимося на основних: патріархальна, органічна, конвенційна (угодова), теорія насильства, сакральна (магічна), психологічна, географічного детермінізму.

Патріархальна теорія, що веде свій відлік від тверджень Арістотеля про природу держави, вважає шлях простого фізичного розростання сім'ї схемою виникнення держави. Держава є кінцевою ланкою розвитку сім'ї у рід і плем'я. Відповідно природною формою політичної влади є монархія як аналог батьківської влади в сім'ї.

Органічну теорію найширше розробив Спенсер. Суть її полягає в проведенні аналогії між тілом держави та живим організмом. «Суспільства, як і живі тіла, починаються як зародки — виникають із мас, дуже малих порівняно з масами, яких вони у підсумку досягають» (Спенсер). А з розвитком суспільств його частини стають несхожими, і відбувається нарощення структур за рахунок зростаючої диференціації суспільних та професійних ролей і функцій.

Конвенційна (угодова) теорія має найчисленнішу аудиторію розробників та апологетів. Держава виникає в наслідок укладеної між людьми угоди, на яку вони пристають з міркувань власної безпеки, прагнучи подолати стан «війни всіх проти всіх» (Т. Гобс), чи з міркувань втілення розумної форми суспільного устрою, що відбивав би досконалу людську природу (Ж.-Ж. Руссо).

Теорії насильства (Л. Гумплович) пояснюють походження держави необхідністю вироблення таких політичних інституцій (апарату примусу), які дозволяли б утримувати переможцям владу над переможеними племенами. Класову теорію походження держави (Ф. Енгельс) можна розглядати як одну із версій теорії насильства. Держава розвивається як організація правлячого класу, що для захисту своїх «приватно класових» інтересів використовує монополію на фізичне насильство.

У державі, як у певний спосіб упорядкованому суспільстві, є значна кількість обов'язків і щодо окремого громадянина, і щодо суспільства в цілому. Ці обов'язки упорядковуються відповідно до функціонально-ролевого розподілу. Функції держави поділяють на внутрішні та зовнішні. Внутрішні функції мають три широкі напрями: законодавчий, адміністративний (виконавчий) та судовий. Не менш важливі також і політична (ідеологічна), культурно-освітня, соціально-економічна та полі-ційна функції, які не вписуються в межі одного з напрямів, а швидше є зв'язковою мережею поміж ними. Зовнішні функції зосереджуються в налагодженні міждержавних відносин, забезпеченні системи захисту державних кордонів, суверенітету та цілісності держави.

30. Механізми функціонування, проблеми збереження та забезпечення  стабільності політичних систем.

Поняття «політична система» за змістом дуже об'ємне. Політичну систему можна визначити як сукупність політичних інститутів, громадських структур, норм і цінностей, а також їх взаємодію, в якій реалізується політична влада і здійснюється політичний вплив. Тому в політичну систему включають не тільки політичні інститути, які бузпосередньо й активно беруть участь у політиці (держава, партії, лідери і т. д.), а й економічні, соціальні, культурні інститути, традиції, цінності, норми, які мають політичне значення і впливають на політичний процес. Призначення всіх цих політичних і громадсько-політичних інститутів полягає в тому, щоб розподіляти ресурси (економічні, валютні, матеріальні, технологічні і т. п.) і спонукати населення до прийняття цього розподілу як обов'язкового для всіх.