Основні концепції психічного розвитку дитини

 

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Дитяча психологія»

на  тему: «Основні концепції психічного розвитку дитини»

 

 

 

ЗМІСТ:

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Актуальність теми. Науці відомі різні теоретичні підходи до пояснення складних процесів психічного розвитку людини, формування її свідомості, становлення її як особистості, пояснення складної форми її поведінки. На сьогоднішні сформувалося декілька напрямів, кожен з яких дав свої моделі тлумачення важливих проблем психічного розвитку: біогенетична теорія (З. Фрейд, С. Холл), біхевіористична (Е. Толмен, Е. Торндайк, Д. Уотсон), теорія конвергенції (Г. Ремплейн, В. Штерн), соціогенетична (К. Левін), когнітивно-генетична теорія (А. Валлон, Ж. Шаже), теорія трьох ступенів розвитку дитини (К. Бюлер), система діагностики психічного розвитку дитини від народження до юнацького віку (А. Гезелл), теорія розвитку вищих психічних функцій (Л. Виготський), теорія поетапного формування розумових дій (П. Гальперін), теорія ігрової діяльності та її впливу на психічний та особистісний розвиток дитини (Д. Ельконін, А. Усова).

У нашій країні розуміння психічного розвитку розвивалося на основі культурно-історичної концепції Л. С. Виготського у 30-ті роки ХХ ст., теоретичний та практичний потенціал якої далеко не вичерпаний. Основні ідеї цієї концепції підхоплені та розроблені далі його учнями та послідовниками: Л. І. Божович, Л. А. Венгером, В. В. Давидовим, Д. Б. Ельконіним, О. В. Запорожцем, О. М. Леонтьєвим та ін.

В Україні ідеї Л. С. Виготського  були провідними в наукових пошуках П. І. Зінченко, Г. С. Костюка, О. М. Раєвського, П. Р. Чамати. Плідно розвиваються вони і нині в дослідженнях А. К. Дусавицького, О. І. Кондратюка, С. Д. Максименко, Н. А. Побірченко, О. В. Скріпченко, Т. М. Титаренко та ін.

Наукові підходи сходяться  на тому, що психічний розвиток слід розглядати як багатовимірний процес: він здійснюється на основі дозрівання фізіологічної системи, засвоєння культури в певних видах діяльності та власної творчості як намагання дитини стати суб’єктом власного життя, реалізувати себе як особистість.

Метою даної роботи являється дослідження основних концепцій психічного розвитку.

Висунута мета дозволили  визначити наступні завдання дослідження:

• Розглянути підходи до поняття психічного розвитку дитини;
• Охарактеризувати ранній вік як важливий період розвитку;
• Розглянути теоретичні погляди вітчизняних і зарубіжних вчених на проблеми розвитку дитини дошкільного віку;
• Дослідити психоаналітичну теорію З. Фрейда та епігенетичну концепцію Е. Еріксона;
• Проаналізувати концепції розвитку дитини, висунуті Л. С. Виготським і Д.Б. Ельконіним;
• Дослідити концепцію розвитку інтелекту Ж. Піаже.

Організація та методи дослідження. Використано аналіз психологічної літератури з психічного розвитку особистості.

Об'єкт дослідження психічний розвиток дитини.

Предмет дослідження концептуальні підходи до психічного розвитку дитини.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ПСИХІЧНОГО РОЗВИТКУ ДИТИНИ

1.1 Підходи до поняття психічного розвитку дитини

 

Сучасна психологічна наука відстоює дві точки зору на психічний розвиток індивіда та формування особистості – це є біологічно і соціально зумовленим процесом, тобто у психологічних теоріях можна виокремити два напрями, які по-різному розглядають джерела психічного розвитку дитини, – біологічний і соціальний. Ідея єдності і складної динамічної взаємодії органічних та соціальних чинників в онтогенетичному розвитку особистості є ключовою ідеєю багатьох наукових досліджень¹,²,³,⁴.

Наявність цих двох детермінант  визначила й два протилежних погляди на фактори розвитку особистості. Представники першого погляду вважали, що онтогенез психіки людини детермінується лише біологічним фактором, біологічною спадковістю. Згідно з іншою думкою, психічний розвиток індивіда визначається не природою, а соціальними умовами його життя.

Представник першого –  біологічного – напряму (який уважав, що провідним є спадкове, яке наперед визначає всі особливості розвитку особистості), видатний американський учений Е. Торндайк стверджував, що всі духовні якості особистості, її свідомість – це такі самі дари природи, як і очі, вуха, пальці та інші органи тіла. Усе це спадково дається людині й механічно втілюється в ній після її зачаття та народження. Американський педагог Д. Дьюї вважав, що людина народжується навіть з готовими моральними якостями, почуттями, духовними потребами.

Представники теорії, відомої  під назвою «біогенетичний закон» (Д.Болдуїн, С. Холл та ін.), уважають, що дитина, народившись, у своєму розвитку поступово відтворює всі етапи історичного розвитку людини: період скотарства, хліборобський, торговельно-промисловий. Лише після цього вона залучається до сучасного життя. Проходячи певний період, дитина живе життям того історичного періоду. Це проявляється в її здібностях, інтересах, прагненнях і діях. Прихильники теорії «біогенетичного закону» відстоювали вільне виховання дітей, бо, на їхню думку, лише за такого виховання вони можуть повноцінно розвиватися і залучатися до життя того суспільства, в якому живуть.

Другий напрям розвитку особистості репрезентований соціогенетичною концепцією. Згідно із соціогенетичними теоріями, розвиток дитини визначається соціальними умовами: в якому середовищі народилася та виховується дитина, у такому напрямі й відбувається її розвиток. Представники цього напряму, як і біогенетики, недооцінювали внутрішню активність особистості як свідомого суб’єкта діяльності, її природжені особливості.

На початку XX сторіччя виникла  методологічна концепція розвитку особистості. Педологія дотримувалася теорії двох факторів розвитку: біологічного, або спадкового, та соціального, уважаючи, що ці фактори конвергують, тобто взаємодія не завжди знаходить у теорії належне обґрунтування, залишаючи певною мірою відкритим питання про рушійні сили психічного розвитку.

Розглянемо основні положення проблеми психічного розвитку дитини у світлі ідей концепції Л. С. Виготського та у працях його учнів і послідовників. Основними показниками їх психічного розвитку є закономірні зміни психіки у часі, які проявляються в кількісних, якісних та структурних перетвореннях. Закономірні зміни – це суттєві, змістовні, внутрішні відношення між властивостями психіки й тенденціями розвитку. Закономірності реалізуються за певних умов. Вивчити закономірності розвитку – це одночасно вивчити умови, за яких відбуваються певні зміни.

Д. Б. Ельконін, О. В. Запорожець, Г. С. Костюк надають особливого значення розрізненню цих двох ознак психічного розвитку⁵,⁶,⁷,⁸.

За Л. С. Виготським існує  різноманітність типів розвитку. Тому важливо правильно віднайти те місце, яке серед них посідає психічний розвиток дитини, тобто визначити специфіку психічного розвитку серед інших процесів розвитку⁹. Учений розрізняв преформований і непреформований типи розвитку.

Теоретичний аналіз досліджень Г. С. Костюка доводить, що онтогенез людського організму визначається біологічною спадковістю, онтогенез особистості – соціальною спадковістю. Ці дві детермінанти тісно пов’язані у процесі розвитку дитини. Біологічна спадковість має своїм джерелом генетичний апарат людини, що сформувався у процесі біологічної еволюції і визначає розвиток її організму. Соціальна спадковість подана сукупністю культурних досягнень людства, накопичених у процесі його історичного і суспільного розвитку¹⁰,¹¹.

Отже, теоретичні концепції  передбачають, що психічний розвиток відбувається шляхом засвоєння (присвоєння) культури як продукту праці людей у певний історичний період. У суспільстві, її культурі закладена програма психічного розвитку, яка існує в ідеальній формі ще до народження дитини. Таким чином, ні одна психологічна риса особистості людини не є безпосередньо обумовленою біологічно. Вирішальне значення у формуванні, розвитку вищих психічних функцій дитини, становленні її як особистості має середовище.

О. В. Запорожець надавав особливого значення розумінню психічного розвитку, розділив такі поняття, як функціональний розвиток та віковий розвиток. Учений зазначав, що функціональний розвиток полягає у часткових змінах окремих психічних властивостей та функцій. Ці прогресивні зміни пов’язані з оволодінням дитиною окремими знаннями та засобами дій на певному етапі розвитку. Функціональний розвиток створює потенційний резерв для подальших якісних змін, готує перехід на новий рівень стадіального розвитку. Таким чином, кількісні зміни спричиняють якісні утворення, які відбуваються шляхом диференціації цілого, ускладнення окремих психологічних функцій, нової їх інтеграції, що приводить до утворення нових структур психіки¹².

Психологи харківської школи (П. Я. Гальперін, О. В. Запорожець, П. І. Зінченко, А. Н. Леонтьєв та інші) відзначили, що в основі психічного розвитку лежить не спілкування мовного типу, а безпосередня практична діяльність дитини. Дослідження О. В. Запорожця (у глухих дітей узагальнення формуються в результаті практичної діяльності), В. І. Асніна (те саме у нормальних дітей)¹³,¹⁴, П. Я. Гальперіна (розходження у використанні допоміжних засобів у тварин і знарядь у людини) дали змогу по-різному розглянути уявлення про те, що реально є рушійною силою психічного розвитку, дозволили сформулювати тезу про значення діяльності у психічному розвитку дитини.

Відповідь на питання про  те, чи залишається діяльність однією і тією самою протягом дитячого розвитку, дав А. Н. Леонтьєв, який розробив ідею Л. С. Виготського про провідний вид діяльності¹⁵. Провідна діяльність стала розглядатися як критерій періодизації психічного розвитку, як показник психологічного віку дитини. Було виявлено, що зміст і форма провідної діяльності залежать від конкретно-історичних умов, у яких протікає розвиток дитини. Монографії, присвячені аналізу основних, провідних типів діяльності в онтогенезі, особливо книги В. В. Давидова, Д. Б. Ельконина, М. І. Лисіної та інших, стали надбанням світової науки.

Психічний розвиток відбувається нерівномірно, стрибкоподібно, зміни мають неоднорідний характер, відбуваються в різних сферах особистості, є неоднозначними. Саме тому в дитячій психології розрізняють фази, стадії, періоди та епохи розвитку. Фаза характеризується більш кількісною динамікою, зміни мають локальний характер. Стадія визначає розвиток, який охоплює кілька рівнів психічної організації, але із нерівномірними змінами в різних сферах. У періоді відбуваються і кількісні, і якісні зміни, які охоплюють усі сфери особистості, усі рівні психічної організації, в епосі – докорінні зміни у всіх системах організму. Принципи вікової періодизації психічного розвитку дитини дозволяють визначити критерії (ознаки, показники), на основі яких можна скласти психологічну характеристику (своєрідну оцінку) кожного періоду розвитку.

Отже, психічний розвиток у цілому є позитивно спрямованим процесом, хоча є й психологічні втрати та механізми їх компенсування. Психічний розвиток – низка внутрішньопов’язаних послідовних і прогресивних змін, які характеризують рух людської істоти від нижчих до вищих рівнів її життєдіяльності на основі кількісних та якісних змін і перетворень. Це дискретний процес, який відбувається нерівномірно, стрибкоподібно.

З погляду сучасної науки, в онтогенезі психіки людини існує єдність біологічних і соціальних умов. Останнє слово у розвитку особистості належить соціальним умовам, але цей розвиток неможливий без біологічних передумов.

Теорія психічного розвитку особистості у вітчизняній психології базується на визнанні того, що рушійні сили виявляються у суперечностях між потребами, які постійно змінюються у діяльності людини, та реальними (такими, що не відповідають новим вимогам) можливостями їх задоволення.

 

1.2 Ранній вік як важливий період розвитку

 

Одним із перших психологів, який поставив у центр своїх досліджень аналіз розвитку особистості дитини, був В. Штерн. Його теорія отримала назву теорії конвергенції. Психічний розвиток в уявленні Штерна – це саморозгортання наявних у людини задатків, які направляються і визначаються тим середовищем, в якому живе дитина. Так, в ігровій діяльності він виділяв форму незмінну і пов’язану з вродженими інстинктами, яка сприяє соціалізації дітей.

За визначенням Г.Крейга, розвиток – це зміни, що з часом  відбуваються у будові тіла, психіці та поведінці людини в результаті біологічних процесів в організмі та впливу оточуючого середовища¹⁶ .

Основними формами розвитку є філогенез та онтогенез. Психічний розвиток в філогенезі здійснюється шляхом становлення психічних структур в ході біологічної еволюції виду або соціокультурної історії людства у цілому. В ході онтогенезу відбувається формування психічних структур протягом життя індивіда, онтогенез – це процес індивідуального розвитку людини.

Розвиток відбувається у  трьох сферах: фізичній, когнітивній  та психосоціальній. Фізична сфера розвитку включає зріст та зміни тіла, як зовнішні (зміна зросту та ваги), так і внутрішні (зміна кісток, м’язів, мозку). До цієї сфери належить і фізичне здоров’я та рухові навички (ходіння, повзання, вміння писати). Когнітивна сфера розвитку включає психічні процеси, що пов’язані з мисленням та вирішенням проблем. До цієї сфери належать зміни, що відбуваються у пам’яті, сприйнятті, мисленні, творчій уяві та мові. Психосоціальна сфера включає у себе розвиток особистості та міжособистісних стосунків, зміни в Я-концепції, емоцій, почуттів; формування соціальних навичок та моделей поведінки. Якісний зміст виділених складових вказує і на їх носіїв. Структура індивіда – це психофізичні властивості людини. Носієм психосоціальних властивостей – є особистість, а когнітивних – суб’єкт діяльності.

Ранній період життя людини є основою для формування фізичного, психічного, соціального здоров’я на всіх наступних етапах життя.

Основні особливості раннього періоду життя:

• У перші 3 роки життя мозок людини формується на 75% (Г.Крейг).
• Перші роки життя дитини відіграють важливу роль у розвитку особистості, її інтелектуальних здібностей і соціальної поведінки.
• Діти народжуються з фізичними, соціальними, психологічними задатками. Якщо не сприяти їхньому розвитку, вони зникають.
• Діти, які знаходяться під впливом стресу перші роки життя, частіше зазнають труднощів у навчанні, мають проблеми в поведінці та емоційному стані.
• Діти, які виховуються у доброзичливій атмосфері, краще їдять і рідше хворіють, ніж ті, які не отримують відповідної уваги та опіки.
• Позитивний, сповнений любові, емоційно насичений зв’язок між мамою та немовлям протягом перших років життя впливає на вміння любити взагалі.
• Нехтування емоційним благополуччям дитини може обернутися у майбутньому як зниженням психічного розвитку дитини, так і відчуженням дитини від батьків.
• Головні передумови гармонійного розвитку дитини – життя в сім’ї, виховання, що його здійснюють люблячі дорослі, розвиваюче середовище, яке вони створюють, діяльність, до якої залучають дитину від самого народження (Братусь І.В.)¹⁷.