Теорії походження релігії

Теорії походження релігії. Соціальні, гносеологічні, онтологічні  та психологічні

 чинники релігії. Релігія як явище духовного життя суспільства виникла внаслідок дії різних чинників у складних умовах становлення людства. За своєю природою вона є соціальним явищем, тісно пов'язана із соціальним життям та розвитком суспільства.

Наші далекі предки жили в умовах елементарного виробництва матеріальних благ. Знаряддя праці були недосконалими, вироби і виробничі технології — найпростішими, продуктивність праці — низькою. Вони цілковито залежали не тільки від природи, а й від незрозумілих для них сил суспільного життя, яке весь час ускладнювалося: зростала сила традицій та звичаїв, посилювалася залежність від суспільства. Це породжувало відчуття безсилля, зумовлювало пошуки його причин. У цьому складному соціальному контексті поставали як реальні, так і фантастичні уявлення про світ, зокрема релігійні уявлення про  надприродне. У релігієзнавстві все це називають соціальними чинниками релігії.

Отже, релігійна  свідомість стала притаманною лише "людині розумній", хоч у первісному стаді "людей умілих"(пітекантропів, синантропів) рівень розвитку виробництва був ще нижчим, залежність від природи ще сильнішою. Причина — в особливостях сприйняття людиною навколишнього світу. Пітекантроп лише починав мислити, свідомість його мала стадний характер, ґрунтувалася на усвідомленому інстинкті. Мислення було вкрай обмеженим, а мозок нерозвинутим, йому були недоступні абстракції. Первісна людина мислила логічними категоріями, але в межах конкретних понять. У неандертальця і кроманьйонця почали формуватися абстрактні поняття, що дало їм змогу відірватися від конкретності, продукувати уявлення, які їй не відповідали. Однак це не послабило пізнання, оскільки помилки також допомагають вивірити істинне знання. Саме помилки породили перекручені, фантастичні уявлення. Так складалися умови для виникнення релігії, які мали гносеологічний (теоретико-пізнавальний) характер — її гносеологічні чинники.

Інтереси первісної  людини, очевидно, не виходили за межі потреб у їжі, теплі, продовженні  роду. Вона відчувала та пізнавала світ в його складності, гармонії та суперечностях, намагалася знайти відповідь на питання, пов'язані з її існуванням.

У первісному суспільстві  філософів не було, суспільна свідомість не мала філософського аспекту, однак  уже в аморфній міфологічній свідомості наявні були зародки майбутньої свідомості цивілізованого суспільства. Онтологічні чинники (вчення про буття) також зароджувалися в міфологічній свідомості. Релігійна свідомість стала задовольняти і цю духовну потребу людства.

Величезний вплив  на формування релігійної картини дійсності  у первісної людини справили обставини  психологічного характеру. Безсилля людей перед силами природи і суспільства спричиняли постійне психологічне напруження. Головною емоцією був страх, він загострював увагу, мобілізовував організм. Постійні життєві труднощі та небезпеки призводили до того, що життя первісної людини майже цілком складалося з афектів, під час яких втрачався контроль над діями і думками. Тому фантастичне починає панувати над реальним. Так сформувалися психологічні чинники релігії.

Усі зазначені чинники походження релігії (соціальні, гносеологічні, онтологічні, психологічні) взаємодіяли та взаємо посилювали один одного, набуваючи  особливої ваги за різних обставин.

Структура релігії. Особливості релігійної віри.

Структура релігії  — складові, безяких неможливе  існування релігії, які усвоїй єдності становлять релігію. 

 

Проблема структури  релігії має кілька аспектів. Перший з них пов'язаний з релігійною свідомістю — особливістю поглядів, уявлень, почуттів та переживань віруючих; другий — з культовою діяльністю; третій — з релігійними організаціями.

Більшість релігієзнавців вважає, що сутність релігії слід шукати у сфері релігійної свідомості, пов'язуючи релігію з вірою, оскільки в широкому обігу слово "віруючий" ототожнюється з поняттям "релігійна людина".

Будь-яка віра має  свій предмет. Людина не просто вірить, а вірить у щось. Це "щось" не може бути предметом віри незалежно від усвідомлення об'єктивної дійсності. Не можна вірити в об'єкт як такий. А можна вірити тільки в певні уявлення про цей об'єкт (що він існує і наділений певними властивостями). 

 

Віра — елемент  людської свідомості, особливістю якої є бездоказове визнання істинності релігійного вчення, існування надприродних сил, абсолюту. 

 

Предметом віри є  гіпотетичні уявлення, образи, поняття, теорії, надприродне, яке за твердженням віруючих, не підпорядковане законам навколишнього світу. Релігійна людина вірує у винятковий характер надприродних істот або сил, не застосовуючи до них звичайні критерії емпіричної вірогідності. Але не всі гіпотези стають предметом віри. Активне емоційне та оціночне особисте ставлення до нього охоплює вольовий процес, виявляється у поведінці особистості.

Віра як складова акту вольового вибору відображає стверджувальну силу духу. Вона служить людині в  мобілізації її духовних та фізичних сил у проблематичних ситуаціях: за браком інформації, відсутності  логічних доказів, через сумніви.

Віра в надприродне  є суттєвою ознакою будь-якої релігії. Для представників богословсько-теологічної  думки монотеїстичних релігій —  це віра в єдиного Бога. Поширена у ранніх формах релігії віра у духів, богів, дияволів та інші потойбічні сили, на їх думку, — це лише підготовча стадія до істинної віри в Бога.

Віру в надприродне  та можливість установлення з ним  певного зв'язку, яка є істотною характеристикою релігії, визнає й  чимало світських релігієзнавців. Такий  підхід до дослідження релігії зветься  преформізмом. 

 

Преформізм —  учення, яке стверджує, що всі вищі форми, яких досягають явища у процесі свого розвитку, зароджуються та містять свої потенції у нижчих формах. 

 

Деякі вчені тлумачать  релігійну віру переважно як інтелектуальний феномен, акцентуючи на змістовому характері релігійних уявлень. Релігія, на їх погляд, є переважно міфологічною системою, а формування релігійної свідомості починається із зародження релігійних уявлень, які постають у чуттєво-зорових образах, їх джерелом є природа, суспільство, людина. Наоснові цих образів формуються розумові конструкції: поняття, судження, висновки.

Розходження у поглядах релігієзнавців починаються з тлумачення джерела цих почуттів (любов, страх). Богословсько-теологічна думка в релігієзнавстві пов'язує ці почуття з надприродним джерелом, "із зустріччю віруючого з божеством, священним". Представники психології релігії вважають, що питання про природне та надприродне джерело релігійних переживань не підлягає науковим методам пізнання. Прихильники атеїстичної течії стверджують, що

людські почуття  можуть стати релігійними, якщо вони спрямовані на фантастичні істоти, зв'язки та відношення.

Проблема пріоритету раціональних та емоційних аспектів релігійної свідомості набуває нового звучання при розгляді взаємодії різноманітних рівнів цієї свідомості. Релігійна свідомість на концептуальному рівні існує у формі систематизованого віровчення, зміст якого розкривається й обґрунтовується у спеціальній галузі релігійних , знань — богослов'ї (теології). Воно є набором теоретичних та практичних дисциплін — апологетики, догматики, пастирського богослов'я та ін. Основне для теології — формування ортодоксальних релігійних уявлень, інтерпретація основних положень віровчення згідно з інтересами церкви, боротьба з єретиками та різноманітними відхиленнями у поглядах.

Представники богословсько-теологічної  думки наполягають на безумовному пріоритеті догматичного аспекту релігійної свідомості. А прихильники наукового релігієзнавства вважають, що богословсько-теологічний аспект у будь-яких його формах є вторинним. Тому в розвинутих формах релігії головне не пріоритети будь-якого із рівнів релігійної свідомості, а їх взаємодія та взаємовплив.

Як і всі явища  духовного життя, релігія є результатом  психічної діяльності людини — розуму, почуття, волі. Складовими цієї діяльності є уявлення, світорозуміння, світовідчуття  і ставлення до світу, які визначають основні структурні елементи релігії: релігійну свідомість, культ, організації.  

 

релігійна свідомість (ідеї, уявлення, почуття)

Вона становить  концептуальний аспект релігії, все  те, що можна сказати про неї  й що вона стверджує про себе. Сюди належать міфи, концепції, ідеї, теорії, уявлення про надприродне, а також  догмати, зміст священних книг, легенд, молитов тощо.

Релігійні почуття  є індикатором щирості релігійних вірувань. Особливих релігійних почуттів не існує, це звичайні людські почуття, занурені в специфічну релігійну сферу, пов'язані з вірою в нереальний світ надприродного. У житті віруючий пізнає широку гаму звичайних людських почуттів, домінуючим серед яких є почуття страху, потім — розчулення, катарсису (очищення).

Однак наявність  у людській свідомості релігійних ідей, уявлень та почуттів ще не є свідченням існування релігії. Надприродні  істоти можуть фігурувати у творах мистецтва як художні образи, людина може ґрунтовно знати релігійне  вчення і не бути віруючою. Річ у  тім, що надприродне релігією сприймається як справді існуюче, з ним віруючий прагне встановити зв'язок як з реальним об'єктом. 

 

релігійний   культ

Це — основний елемент релігії, що відрізняє її від інших форм суспільної свідомості, соціальних інститутів. Його специфіка  виявляється не в особливих характерах, предметах, об'єктах вірування, а  в тому, що релігійні уявлення, образи, що належать до культової системи, набувають у ній символічного змісту і функціонують у соціальній взаємодії. 

 

Релігійний культ  — реалізація віри у діях груп, людей, індивідів. 

 

Культова система  є сукупністю певних обрядів, які  виражають особливості релігійного культу.  

 

Обряд — сукупність символічних індивідуальних або  ко-лективних дій, зумовлених звичаями, традиціями соціальної спільноти, що символізують певні ідеї,  норми, ідеали та уявлення  і спрямовані на  встановлення  певних взаємовідносин людини з надприродними об'єктами. 

 

Важливою ознакою  обряду є його символічний характер, головні елементи якого — знак (рухи, які мають певне смислове навантаження) і символ (умовне позначення змісту предмета, явища). Знак і символ мають аналогічну структуру, яка передбачає: матеріальну форму; заповнений (позначений) предмет; певне значення або зміст. Знак — штучне утворення, яке не відтворює об'єкт, а лише його позначає. Таке позначення має зовнішній формальний характер, є зовнішнім процесом вияву оформленого змісту. А символізація значною мірою має змістовий характер, оскільки є здатністю свідомості за допомогою цілісних чуттєво сприйнятих об'єктів образно відтворювати інші об'єкти або явища дійсності. Обряд теж можна розглядати як різновид символу. Мета його полягає не у самих діях, а в ідеальному змісті, втіленому в ньому.

Еволюція релігійних обрядів відбувалася шляхом їх спіритуалізації (одухотворення), завершившись появою молитви. Як вербальний (словесний) компонент, вона

спершу входила  до обряду жертвопринесення. Згодом відокремилася  від нього, ставши важливим компонентом  культу багатьох релігій. 

 

Молитва — вербальне (словесне) звертання людини до об'єкта своєї віри. 

 

Молитви бувають  колективні та індивідуальні. Відправлення їх здійснюється під час богослужіння у храмах, молитовних будинках, на цвинтарях. Богослужіння супроводжуються читанням священних книг, хоровим співом, проповідями. Значну роль у культовій системі відіграє естетичний чинник. За допомогою культових дій у свідомості віруючих відтворюються релігійні образи, внаслідок чого негативні емоції трансформуються в позитивні.

РЕЛІГІЙНІ ОРГАНІЗАЦІЇ  

 

Релігійні організації  — об'єднання людей, груп на основі спільних вірувань та інтересів щодо відправлення релігійних культових дій.  

 

Культові дії  не можуть відбуватися спонтанно, потребують упорядкованості, організованості. На їх базі формується релігія як соціальний інститут, виникають релігійні організації. Першою їх ланкою є релігійна група. У давні часи в культових діях брали однакову участь всі члени первісної спільноти. Згодом в релігійних групах виокремилися спеціалісти з проведення культових дій: чаклуни, шамани, утворивши своєрідну професійну групу, зайняту організацією та здійсненням обрядів.

Важливою метою  релігійних організацій є вплив  на їх членів, формування у них відповідних  мети, цінностей, ідеалів. Реалізація цілей  досягається виробленням систематизованого віровчення, формуванням системи його захисту та виправдання, здійсненням та керівництвом культовою діяльністю, контролем та здійсненням санкцій щодо виконання релігійних норм, підтримкою зв'язків із світськими організаціями, державним апаратом.

Формування релігійних організацій зумовлене розвитком процесу інституціоналізації, посиленням системних якостей релігії, виокремленням стійкої соціальної верстви — служителів культу. Вони очолили релігійні інститути, зосередили у своїх руках діяльність щодо генерування, трансформації релігійної свідомості та регуляції поведінки віруючих.

Релігійна організація  є складним соціальним інститутом. Відомо чотири основні типи релігійних організацій: церква, секта, харизматичний  культ та деномінація.

Церква — релігійна  організація зі складною, суворо централізованою та ієрархізованою системою взаємодії священнослужителів і віруючих.

Основні її функції: вироблення, збереження та передача релігійної інформації, організація, координація релігійної діяльності, контроль за поведінкою людей.

Секта — течії, об'єднання  віруючих, опозиційні щодо певних релігій.

Виникає вона внаслідок  відокремлення від церкви частини віруючих та священнослужителів, їй притаманне специфічне тлумачення традиційних догматів пануючого або найпоширенішого віровчення, відмова від деяких традиційних обрядів, проповідь винятковості своєї релігійної доктрини (істинного шляху до спасіння).