Автор работы: Пользователь скрыл имя, 19 Января 2014 в 20:17, реферат
Об'єктивною основою зародження ораторського мистецтва як соціального явища стала нагальна необхідність публічного обговорення і вирішення питань, що мали суспільну значимість. Історія свідчить, що найважливішою умовою прояву і розвитку ораторського мистецтва, вільного обміну думками з життєво важливих проблем, рушійною силою критичної думки є демократичні форми правління, активну участь вільних громадян у політичному житті країни.
Вступ
Риторика - одна з найдавніших наук. У різні часи вона займала більше чи менше місце у розвитку суспільства, цінувалася вище або нижче, але ніколи не зникала.
Об'єктивною основою зародження ораторського мистецтва як соціального явища стала нагальна необхідність публічного обговорення і вирішення питань, що мали суспільну значимість. Історія свідчить, що найважливішою умовою прояву і розвитку ораторського мистецтва, вільного обміну думками з життєво важливих проблем, рушійною силою критичної думки є демократичні форми правління, активну участь вільних громадян у політичному житті країни.
Риторика як систематична дисципліна склала
Розділ 1. Риторика в Стародавній Греції.
Видатний філософ Арістотель (IV ст. до н. е.) приписував винахід риторики піфагорейцеві Емпедоклу, який жив на о. Сицилія (що належав Греції) у V ст. до н. е. Громадський діяч, філософ, лікар-чудотворець, який, за легендою, покінчив життя, кинувшись у кратер вулкана Етна. Він був типово "античною" людиною, яка жила немов "напоказ", демонструючи свою ерудицію та обдарованість. Твори Емпедокла не збереглися, тому про його роль у розвитку риторики мало що відомо. Збереглися лише повідомлення, що він писав політичні та медичні трактати, які можна класифікувати як риторику.
Для того щоб зрозуміти, чим був викликаний та як підтримувався такий інтенсивний і пишний розвиток риторики в Давній Греції, треба звернути увагу на кілька передумов. Однією з них є змагальність, яку фахівці з античності називають фундаментальним принципом грецької культури, настільки вона пронизувала грецький менталітет. Намагаючись довести свої переваги, давні греки змагались у всьому навіть з богами (це відображено в міфології, літературі й мистецтві).
Другою передумовою зародження й успішного розвитку риторики можна вважати те, що риторика виникла не на порожньому місці. До риторики вже існувала усна традиція ліричної та епічної поезії. Про це свідчить і текст "Іліади" Гомера, де подано виступи царів перед воїнами, й інші зразки ораторської прози, зокрема оповіді про злочини й убивства в родині, які потім використовувалися в судових промовах.
Отже, головною передумовою розвитку риторики був демократичний устрій Давньої Греції: верховний суд, народні збори і рада п'ятисот.
"У житті давнього грека суд мав велике значення, але він відрізнявся від сучасного. Інституту прокурорів не існувало, позивачем міг бути будь-хто. Звинувачений захищався сам: виступаючи перед суддями, він прагнув не стільки переконати їх у своїй невинуватості, скільки зворушити, привернути їхні симпатії на свій бік. З цією метою застосовували найрізноманітніші <...> прийоми. Якщо звинувачений мав велику сім'ю, він приводив своїх дітей, які благали суддів змилуватися над їхнім батьком. Якщо він був воїном — оголяв груди, показуючи рубці від ран, отриманих у боях за вітчизну ... В умовах заплутаного судового права судитися в Давніх Афінах було справою нелегкою, до того ж не всі мали дар слова, щоб прихилити до себе суддів. Тому ті, хто позивався, вдавалися до послуг осіб досвідчених, а головне, тих, хто мав ораторський талант".
Отже, красномовство стало в Давній Греції невід'ємною ознакою політика, судді, державця.
Розділ 2. Найвідоміші оратори Давньої Греції.
Першим з великих ораторів Афін був Перікл. Завдяки своєму хисту красномовства йому вдалося керувати Афінами впродовж 40 років, за що він одержав титул вождя афінської демократії. Його промови відзначалися логікою і впевненістю у правоті. На урочистому похованні захисників Афін, полеглих у Пелопоннеській війні, Перікл виголосив таку "Надгробну промову", що матері юнаків, яких він послав на загибель, на руках пронесли його містом.
Перікл завжди готувався до виступів. Коли з аудиторії лунали заклики до виступу, то він нерідко відмовлявся, посилаючись на те, що не встиг підготуватися. Під час промови Перікл тримався спокійно, вираз його обличчя майже не змінювався, він не жестикулював, ніколи не сміявся і не смішив аудиторію забавними розповідями.
Початок культивування
усного слова було покладено софістами,
які, будучи самі видатними майстрами
красномовства, навчали та інших
цього мистецтва. Вони заснували
школи, де за плату кожен бажаючий
міг дізнатися правила побудови
промови, належної манери її проголошення,
ефектною подачі матеріалу. Софісти були риторами - платними
вчителями філософії та ораторського
мистецтва. Вони належали до ситуації
в Афінах в другій половині V ст. до н.е.
школі філософів-просвітителів, створили
небачений культ слова та риторики. Софісти майстерно во
Однак згодом софістична риторика виродилася в свого роду словесне фехтування, ціллю її став не пошук й обґрунтування істини, а досягнення перемоги в словесному змаганні за будь-яку ціну. Для цієї мети використовувалися будь-які прийоми й засоби, починаючи від навмисного порушення законів і правил логіки, що одержали згодом назву логічних софізмів, і закінчуючи різними психологічними вивертами і неприпустимими з моральної точки зору методами ведення полеміки. Приваблива мета – вийти переможцем у кожній суперечці – залучала в численні школи риторики велику кількість учнів, що давало змогу організаторам і вчителям школи заробляти великі гроші.
Слід зазначити, що ставлення до софістиці і до софістів було подвійним і суперечливим, що відбилося навіть у розумінні слова «софіст»: спочатку воно позначало мудреця, людину талановиту, здатного, досвідченого в будь-якому мистецтві, потім, поступово, безпринципність софістів, їх віртуозність при захисті прямо протилежних точок зору призвело до того, щослово «софіст» придбало негативне забарвлення і стало розумітися як лжемудрец, шарлатан, хитрун
Оскільки судові справи були дуже поширені, почали з'являтися логографи, які писали промови для клієнтів суду, а ті, в свою чергу, мусили вивчати написане логографом напам'ять. Це були переважно апології — промови на захист себе (адвокатів на той час не було). Логографи були знавцями юриспруденції й стали засновниками судового красномовства на Сицилії у V—VI ст. до н. е. Вони не прагнули істини, а просто намагалися відробити свої гроші, хитро викладаючи справу клієнта. Саме тому поняття софістика набуло негативного значення (мораль тогочасного суду в Греції характеризує сценка з твору афінського комедіографа Арістофана: старі убогі люди сидять на сходах суду, чекаючи, щоб їх хтось запросив за лжесвідків).
Першими
сицилійськими риторами-
Лісій (приблизно 459-380 рр. до н. е.) був змушений стати оратором через життєві негаразди. Свою першу промову він виголосив, коли йому вже йшов шостий десяток. Внаслідок олігархічного перевороту (404 р. до н. е.) Лісій розорився і був змушений виступити як обвинувач на процесі проти винуватця загибелі свого брата. Це була єдина промова Лісія, яку він виголосив сам. Останні він складав як логограф. Серед переваг Лісія слід відмітити його здатність готувати матеріал у досить невеликі строки, що встановлювались афінським судом. Його промови відрізнялись стислістю й чіткістю думки. Це забезпечувалось прагненням використовувати слова в їх власному значенні, уникати сміливих метафор, поетичних виразів тощо. Пізніше стиль Лісія був визнаний зразком аттикізму і став прикладом для наслідування.
За Горгієм, який не без іронії ставився до своїх занять, суть риторики визначав як "облукання", що, "переконуючи, обдурює душу"; це — "чарівництво", "заклинання". Він прагнув використати прийоми народного магічного заклинання — метафори, антитези, словесні повтори, римування тощо (так звані горгієві фігури). Водночас Горгій щиро захоплювався можливостями слова: "... слово — найбільший володар: з виду мале й непримітне, а справи вершить чудові — може страх припинити і печаль відвернути, викликати радість, підсилити жаль".
Софісти вплинули на великого філософа Сократа (V— IV ст. до н. е.), який, хоч і різко засуджував їхню байдужість до істини (див. діалог Платона "Горгій"), але використав софістичну техніку розуміння. Сократ практикував метод евристичної бесіди: він нічого не заперечував у словах співрозмовника, лише просив пояснити незрозумілі місця його тверджень. Поступово він так заплутував співрозмовника, що той мусив визнати власні твердження помилковими. Але на відміну від софістів, що ловили людей, "мов рибу на гачок", Сократ шукав саме правди: "Справжнього мистецтва промови...не можна досягти без пізнання істини..."2.
Цікава також думка Сократа про те, що "до складної душі слід звертатися зі складними, різноманітними словами, а до простої душі — з простими"3.
Великий філософ Платон (V—IV ст. до н. е.) був блискучим учнем Сократа,
заснував вчення про світ ідей як основу буття (матерія, за Платоном, є лише відблиском божественних ідей). Платон остаточно розвінчав софістику як "мистецтво облукання", оскільки вірив у точне знання. З його точки зору, софісти-логографи спекулювали на можливостях розуму, а вмів думати по-справжньому тільки Сократ. Платон виділяв два види здібностей, властивих ораторові:
1) здатність звести все до єдиної ідеї;
2) здатність проаналізувати, розкласти явище на його складові частини, мов живу істоту, що має голову, ноги та ін. (аналіз і синтез).
Справжнім реформатором риторики став учень Платона Арістотеяь (IV ст. до н. е.), який написав спеціальний твір "Риторика" (у трьох книгах) — перше наукове обгрунтування всіх попередніх висновків і спостережень. За Аріс-тотелем, риторика — це "здатність знаходити можливі способи переконання відносно кожного даного предмета"1.
У цій праці знайшли своє обгрунтування:
— загальні принципи риторики (ритор має твердо знати, хвалить чи ганить він якісь речі);
— особистість оратора, специфіка його аудиторії (молодь, літні люди тощо);
— техніка, спосіб висловлювання думки ритора (пафос промовця, гумор);
— правдоподібність як основна умова викладу подій.
Арістотель вперше відокремив поетику від риторики, встановивши відмінність між поетично-образним словом і словом риторичним. Він стверджував, що кожна людина мусить уміти красномовно захистити себе й допомогти справедливості.
Після Сократа, Платона й Арістотеля риторика перестала бути просто прикладною дисципліною, ремеслом. Вона стала частиною філології, науки про мову й способи мовлення, засобом філософського пошуку істини.
Крім теоретиків в античності важливу роль грали оратори-практики, які не писали теоретичних робіт з риторики, але зразкові мови яких активно використовувались у навчанні. Найбільш знаменитим і цікавим оратором бувДемосфен (бл. 384-322 до н.е.).
Його постать, зокрема, засвідчує, що для успіху оратора природні задатки не є головними. Головним є постійне тренування як думки, так і слова. Демосфен із самого дитинства був кволим і хворобливим. Одного разу він побачив виступ відомого оратора Калістрата і, захоплений силою слова, присвятив увесь свій час вправам із красномовства, щоб з часом і самому стати оратором та ці недоліки, а також нерішучість, з якою він тримався перед публікою, призвели до провалу перших його виступів. Однак він був дуже наполегливою людиною: свої фізичні недоліки він долав постійними вправами.
Демосфен улаштував собі в підземеллі кімнату для занять, де вчився акторської гри й зміцнював голос, а часто усамітнювався на два-три місяці, поголивши собі половину голови, щоб із сорому неможливо було вийти надвір, навіть якщо дуже захочеться. Неясну, шепеляву вимову він виправив, вкладаючи до рота камінці й читаючи напам'ять уривки з поезій, а голос укріплював бігом, розмовою на крутосхилах і тим, що, не переводячи дихання, промовляв декілька віршів або довгі фрази. Щоб позбутися від мимовільного посмикування плечей, він вішав над собою гострий спис, що заподіювало йому біль при будь-якому необережному русі.
Відомий оратор вважав, що переконливості словам надають тон і манера виголошення. У зв'язку з цим Плутарх у біографії Демосфена згадує такий випадок. Одного разу до Демосфена звернувся грек з проханням виступити в суді й захистити його, бо його побили:
"Але ти не постраждав від цього!" - сказав йому оратор. "Нічого собі не постраждав!" - вигукнув грек у весь голос. "Ось тепер, - відповів Демосфен, - я дійсно чую людину, яка постраждала".
Крім цього, Демосфен ретельно вивчав промови, які чув і по пам'яті намагався відновити хід міркувань. До власних слів або слів інших людей вигадував можливі поправки та способи виразити ті самі думки іншими словами. Він ніколи не виступав без попередньої підготовки. Сам Демосфен визнавав, що хоча й не пише всієї промови повністю, однак зовсім без попередніх начерків не виступає. При цьому він говорив, що той, хто готує промову наперед, по-справжньому відданий народу, що в цьому і полягає служіння йому.
Наполегливість і енергія