Етнічні конфлікти в Україні

Складність  етнополітичної ситуації в Україні  полягає насамперед в об'єктивних умовах, що склалися через багаторічну  імперську політику, примусову депортацію народів, а також русифікацію  під гаслами "єдиної, неділимої" або пролетарського інтернаціоналізму. Розпад тоталітарного режиму викликав нечуване піднесення національної свідомості й призвів до пошуків нових форм національної самоорганізації, щонайперше у сфері державотворення, відродження культури, релігії та ін. 
Державна політика України у сфері регулювання міжетнічних відносин загалом орієнтована на підтримку мови, культури, традицій, вірувань національних меншин. 
Під етнічним конфліктом сучасна політологія розуміє конфлікт з певним рівнем організованої політичної дії суспільних рухів, масових безпорядків, сепаратистських виступів — аж до громадянської війни, де протистояння відбувається на межі етнічної спільноти. Етноконфлікти — різні за видом, змістом і проявом. Етноконфлікти бувають гострими й латентними, їх можна структурувати також за часом протікання — короткотермінові й тривалі. Як правило, короткотермінові — гострі етноконфлікти, тоді як латентні — триваліші. 
Водночас поняття "етнічні конфлікти" — умовне, бо інколи його можна вважати етнічними чинниками. Ними можуть виступати відмінності між етнічними й державними кордонами, відмінності в державному та правовому статусі народів, етнічних груп, різне співвідношення чисельності етнічних груп в одному регіоні та нерівноправне ставлення до них титульного етносу. 
Мотивом, що сприяє конфлікту, може бути страх утрати національної самобутності, асиміляція меншого етносу в межах чисельнішого. 
Однією з граней кризи, яку переживає Україна, є недостатня національна самоідентифікація. Український соціум поки що доконечно не усвідомлює себе українським, а тому національна незалежність України для частини її жителів не є пріоритетною цінністю. Колективне "я" нації надто слабке, щоб утворити духовно цілісну спільноту; темпи формування політичної нації надто повільні. Це теж серйозна проблема для міжнаціональної злагоди. 
В ідеалі ж національна ідентичність є для людини джерелом гордості, бо усвідомлення належності до певної нації створює відчуття захищеності, є джерелом патріотизму та утвердження громадянської позиції. Значна частина населення перебуває в стані своєрідної етно-маргінальності. Двокультурна ідентичність із переважною орієнтацією на російську систему цінностей особливо дається взнаки в містах сходу й півдня України. Кризу самоідентифікації можна подолати лише через певний час, залежно від того, наскільки впевнено просуватиметься країна шляхом формування демократії та динамічного громадянського суспільства. 
Міжетнічні конфлікти досить трагічні, причини появи їх різні. Вони можуть виникнути тоді, коли долаються перешкоди, котрі певні сили ставлять на шляху розвитку нації. Часом національних форм набирають проблеми, що виникають на економічному, політичному, ідеологічному чи релігійному підґрунті. Трапляються випадки виникнення міжнаціональних конфліктів через політичні спекуляції окремих політиків. Але незважаючи на те, що форми прояву конфліктних ситуацій різні, їх треба своєчасно спрогнозувати з метою запобігання. 
Українська національна держава будується усіма політичним силами: націоналістами, соціалістами, комуністами, але кожна з них під національною проблемою розуміє своє, тому перед народом України стоїть проблема облаштування етнополітичних потреб етносів, спрямування їхніх потенцій на розв'язання не тільки соціально-економічних проблем, які є і будуть у суспільстві, а й стежити за своєчасним задоволенням потреб культурно-духовного розвитку національних меншин. 
Ще 1977 року група американських учених попереджала політиків, що "етнічні відмінності — єдине найважливіше джерело великомасштабного конфлікту всередині держави". 
За прогнозами західних учених, черговий цикл етнонаціонально-го вибуху відбудеться вже на початку XXI століття.

Сьогодні майже кожний етнос намагається побудувати свою власну державу, забезпечити собі участь на найвищому державному рівні, аби  створити найкращі умови для власного існування. Справжня безпека власної етнічності може бути досягнута лише завдяки пошукові консенсусу та гарантування безпеки кожній з етнічних спільнот, які проживають у поліетнічній державі, що зрештою має забезпечити стабільність у країні, регіоні й світі. 
Забезпечення етнополітичної стабільності максимально можливе завдяки врахуванню й задоволенню інтересів етнічних спільнот, досягненню їхнього балансу з інтересами інших етносів, а також із загальнонаціональними та загальнодержавними інтересами. 
Міжетнічні конфлікти, в основі яких лежить рефлекс міжплемінної ворожнечі, охопили весь посткомуністичний простір від хорватського Дубровника до російських Курил, певною мірою однаково виявляючи себе серед етносів, різних за географією та культурно-історичною традицією. "Розгорнувся процес етнічної солідаризації та конфронтації за принципом "свій — чужий". Племінна ознака "свійськості" згуртовує соціум сильніше за будь-яку ідеологію". 
Хвиля міжетнічних конфліктів, що прокотилася Радянським Союзом протягом останніх десяти років його існування (грудень 1986 — Алма-Ата, 1988—початок карабахського конфлікту, 1989 — Тбілісі, 1988-1990 — Прибалтика, 1990 — Таджикистан, 1989-1991 — Молдавія-Придністров'я), продемонструвала, що рушійною силою розвитку конфліктів були інтереси національних еліт. Ці інтереси мали етнополітичний характер. 
Ситуацію, що склалася на теренах колишнього СРСР у сфері міжетнічних відносин, можна визначити як наслідок грубого втручання колишніх політичних режимів у природний процес етногенезу і не цілком адекватної етнополітики новітніх незалежних держав. 
Розпад СРСР відкрив широкі можливості для культурного та політичного самовизначення етносів. Проте виявилася певна дисгармонія між етнічною самобутністю й інтеграцією. їхня внутрішня 
структура, родоплемінні, конфесійні уподобання тяжіли над етнона-ціональною самоідентифікацією. Загрозливою стала деетнізація. Внаслідок державного розмежування розірваною виявилася тканина багатьох етнічних спільнот. 
Держави, що утворилися при розпаді СРСР, не мали традицій демократичного здійснення етнополітики, не змогли в перші дні забезпечити належний регулюючий вплив на перебіг етносоціальних та етнокультурних процесів, а в окремих випадках відходили від демократичних принципів їх здійснення. 
На теренах пострадянського простору почали спалахувати або загострюватися міжетнічні конфлікти. 
Міжнаціональна напруженість в Україні загострюється за рахунок втручань світових та "діаспорних" політико-громадських інституцій. Зрозуміло, що міжнародні демократичні принципи й стандарти повинні бути до певної міри мірилом, але не цілком. 
Характерною ознакою суспільного розвитку нині є актуалізація щонайменше трьох аспектів життя — етнічного, релігійного та міграційного. 
В Україні, як і в більшості інших країн, серцевиною цього взаємозв'язку є державна політика міжетнічних відносин. Ця проблема є надзвичайно важливою в державотворчому процесі. Вона може стати або цементуючим фактором суспільних відносин, або навпаки — призвести до тяжких соціальних потрясінь і навіть розпаду (колишня Югославія). Стан міжетнічних стосунків здебільшого впливає і на розвиток міждержавних відносин. 
Що ж до українських етноконфліктогенних проблем, то можна згадати про конфліктний потенціал певної частини української інтелектуальної еліти, орієнтованої на традиційні етнополітичні та національно-культурні цінності. Серед них — самостійність і державна незалежність, націокультурне відродження й розвиток. А з другого боку — представники російськомовної радянської еліти, яка бачила українську перспективу по-своєму. Слід мати на увазі, що ця проблемна ситуація носить латентний характер і має своє історичне підґрунтя. Хоча якщо оцінювати громадську думку, то переважає російськомовна проблема. 
Дискримінації щодо росіян зустрічаються рідко, і про це свідчать дані вивчення громадської думки.

До того ж вищим є  показник не завжди толерантного ставлення  до українців в Україні, ніж до 
інших етносів. Це норма, титульна нація має інколи поступатися за-ради миру і злагоди. 
На запитання: “Чи доводилося Вам протягом останнього року стикатися з випадками дискримінації (порушення прав та інтересів) щодо росіян?” тільки 10 % респондентів відповіли “так” (табл. 1) . 
На запитання: “Чи доводилося Вам протягом останнього року стикатися з випадками дискримінації (порушення прав та інтересів) щодо українців?” — було одержано такі відповіді (табл. 2) . 
Існують залишки колишніх проблемних ситуацій між українцями та євреями. 
За радянських часів вони мали здебільшого латентний характер у вигляді побутового антисемітизму. У середині 60-х — наприкінці 80-х років з’являється антисемітизм офіційного ґатунку, що спровокував масовий від’їзд євреїв за кордон. Тому якщо на побутовому рівні цей конфлікт мав швидше характер “конфлікту етностереотипів”, то на офіційному — це був конфлікт влади й етнічної громади, що відчувала дискримінацію за етнічною ознакою. 
Сьогодні українсько-єврейські етнічні відносини змінилися на краще. Антисемітизму не спостерігається не тільки в діях влади, а й на побутовому рівні, хоча певні винятки зустрічаються. 
Про це неодноразово заявляли й самі лідери Єврейського національного конгресу та міжнародних єврейських організацій в Україні. 
Якщо звернутися до громадської думки, то в процесі відстеження цієї проблеми (1994–2001 рр.) 93,4 % респондентів заявили про те, що дискримінації євреїв не відчувається (табл. 3). 
Спостерігаються проблемні ситуації всередині титульного етносу, що має теж здебільшого латентний характер і пов’язано з мовно-культурною та етноконфесійною ідентичністю, а також проблемні ситуації між регіонами (Галицький, а тепер Кримський). 
Одним із чинників конфліктності є проблема Закарпаття, пов’язана з частиною еліти закарпатських русинів та владою, через те що русини вимагають визнати за ними офіційний етнонім “русин” та надання права національно-культурної автономії. Сучасні етнологічні, психолінгвістичні та історичні дослідження не підтверджують цього. 
Що ж до проблемних ситуацій конфліктологічного спрямування, то вони не мають суттєвого змісту. 
На запитання: “Чи доводилося Вам за останній рік стикатися з випадками дискримінації (порушення прав та інтересів) стосовно інших національностей?” — було одержано такі відповіді (табл. 4). 
Основні чинники консолідації українського суспільства* 
Важливим фактором консолідації суспільства є загальновизнаний авторитет лідера.* 
Єдина державна ідеологія — “суспільна ідеологія”. Її поки що немає.* 
Нова єдина ідеологічна концепція повинна відображати інтереси всіх верств нашого суспільства. Серйозним підґрунтям такої 
ідеї може бути концепція "багатої нації". Вона сьогодні може поєднати національний і соціальний чинники і бути перспективною в часі.* 
Консолідуючий чинник — релігія, церква, єдиний патріарх, єдина православна помісна Церква України.* 
Приватизація приведе до остаточного визнання громадянства, змусить задуматися, де його справжня батьківщина. Люди будуть об'єднані не тільки ідеями, а й матеріальними чинниками.* 
Загальновизнані герої нації.* 
Добрі сусіди та розумне ставлення до них.* 
Спільна історична пам'ять та її осмислення.* 
Консолідуючий чинник — державна мова і толерантне ставлення до інших мов.* 
Єдина структура громадянського суспільства тощо. Насправді етнічні чинники розділяють людей сильніше, ніж економічні, соціальні та ідеологічні. Людина може змінити свій світогляд, свій економічний, соціальний статус, проте свою етнічну належність не міняє. Саме коли ця відмінність накладається на проблеми статусу, економічні та інші проблеми, утворюється сильний заряд соціального напруження. 
Досить складними у системі державної етнополітики є конфлікти на міграційному ґрунті. Вчені такі конфлікти вважають як деконс-труктивними, так і деструктивними. Якщо ж конфлікт розв'язує перспективні, еволюційні проблеми, то їх вважають рушійною силою еволюційного розвитку.

Суспільне буття  в жодному разі без проблем  розвиватися не може. 
У царині етнічних і соціальних конфліктів закладено умови для боротьби за життєвий простір, культурні та соціальні надбання. Конфронтація на ґрунті "моє" і "твоє", біовиживання — це одвічна природна та соціальна проблема. Конфліктогенність у природі та соціумі — універсальне біокомунікативне явище, яке забезпечує збалансованість зв'язків, відносин, обміну ресурсами, протистоянь, міграції, закономірної селекції й циркуляції між закритими екосистемами. Конфлікт існує як в макро-, так і мікробутті, наповнює земний світ конкурентними формами співжиття. 
Порушення прав людини та міжетнічні конфлікти дедалі частіше стають причиною як масових міграційних процесів, так і переміщення населення всередині країни. 
Нинішні потоки біженців все частіше набувають форми масової втечі під тиском воєнних, політичних, релігійних, морально-психологічних обставин із місць їхнього традиційного мешкання в інші місця чи держави з метою врятування від етноциду. Захист від етноциду є основним мотивом, внаслідок якого етнічна група перетворюється на етнічних біженців. Як правило, етнічні біженці є жертвами політики державного шовінізму, або ксенофобії, а приводом до цього слугують кризові явища в суспільстві. 
Цілеспрямоване впорядкування міграційних потоків, подолання негативних наслідків і неконтрольованих процесів міграції, забезпечення умов реалізації прав мігрантів, захисту шукачів притулку, біженців. 
У системі сучасних етнополітичних проблем набуває свого суттєвого осмислення конфлікт, під яким розуміють невідповідність інтересів певних етносів між собою або між етносами й державою, або між державами. 
Нескінченний процес зародження та розвитку етнополітичних конфліктів потребує врахування їхньої невідкладності й здатності легітимізувати чи делегітимізувати політичну систему та політичний режим поліетнічного суспільства. Слід мати на увазі й те, що від розвитку етнополітичних конфліктів залежить стабільність і безпека окремих поліетнічних держав, регіонів (Косово). 
Стосовно України, то нескінченний процес зародження і розвитку етнополітичних проблем впливає на стабільність і безпеку українського поліетнічного суспільства, а також на хід усіх реформ і перетворень. Можна твердити, що етнополітичні конфлікти виступають і рушійною силою суспільного розвитку, тому важливо оволодівати мистецтвом їх управління та врегулювання. Тож і з'явилася наука — етнополітична конфліктелогія, мета якої — дослідження етнічних конфліктів, розробка понятійного апарату, аналіз причин конфліктності в етнополітичній сфері, пошуки ефективних шляхів і методів прогнозування, контролю й керування конфліктами тощо. 
Етнополітичні конфлікти виникають між політизованими етносами в процесі їх виходу на арену політичного життя, протистояння та боротьби між собою за збереження чи зміну статусу, за контроль над територією, ресурсами, за вплив на органи влади тощо. 
Отже, етнополітичні конфлікти завжди мають соціальну природу, виникають у суспільстві, серед людей і їхніх спільнот. Тому перерахувати всі ймовірні причини, детермінанти, чинники, передумови виникнення етнополітичних конфліктів практично неможливо. Але в суспільному житті вони завжди існуватимуть. Суспільні науки та соціальна політика повинні мати певний теоретичний та практичний досвід і потенціал для нейтралізації негативних явищ. На превеликий жаль, поки що в Україні ґрунтовних наукових розробок щодо використання різноманітних суспільних механізмів у практичній діяльності немає. 
Однак у загальному вигляді для запобігання етнічним конфліктам важлива роль має належати національному законодавству. 
Виходячи з того, що людство — динамічна, сам о організуюча система, історична практика вчить, що суспільство не може нехтувати симптоми назріваючих конфліктних ситуацій, а повинна запобігати їм. Корисний є досвід національної політики інших держав, де досягнуто взаєморозуміння і злагоди. 
Для вивчення передумов, причин, розвитку, наслідків етнополітичних конфліктів застосовуються різні методи соціологічних і психологічних досліджень — залежно від їх мети та завдань.

Найчастіше  соціологи використовують метод  опитування, насамперед таку його форму, як анкетування. За допомогою його можна  з'ясувати думку різних соціальних груп, спільнот, окремих індивідів стосовно етнополітичних проблем у суспільстві, виявити найгостріші проблеми в етнічному середовищі, що можуть стати причиною непорозумінь у майбутньому. 
Поряд із методом опитування застосовують спостереження, особливістю якого є безпосередній зв'язок з об'єктом. Перевага — оперативність інформації, конкретність даних тощо. Досить ефективно дослідники використовують контент-аналіз із метою вивчення періодичних видань. Психологи використовують відповідно метод тестів. 
Для попередження та вирішення етнополітичних конфліктів необхідна наявність відповідного механізму, важливим компонентом якого є функціонування сильної правової держави. Така держава виступає гарантом цивілізованого суспільства, забезпечуючи права особи, етносу, нації. 
Кожен суспільний механізм має свою специфіку, тісно пов'язану з особистістю й суспільством, тому бажано нейтралізувати негативний вплив один на одного. 
Запобігання міжетнічним конфліктам — складова дієвої етнополітики в державі 
Найважливішими діями можуть бути:* 
вироблення програми (заходів) щодо прогнозування та запобігання конфліктним ситуаціям;* 
забезпечення національним меншинам доступу до політичного впливу в усіх сферах суспільного життя;* 
утвердити справедливе представництво етносів у виборчій системі;* 
сформувати правові відносини, зорієнтовані на забезпечення рівності прав усіх громадян;* 
використання системи економічних пільг (регіональні інвестиції, субсидії, регіональні програми);* 
забезпечення облаштування та соціальної адаптації осіб, що повертаються з місць депортацій;* 
розв'язання нагальних соціальних проблем біженців і мігрантів;* 
періодична модернізація механізму державного регулювання етнонаціональних процесів на різних рівнях;* 
створення інформаційної системи етносоціального і етнодемок-ратичного моніторингу прогнозування й оцінка розвитку етно-політичних та міжетнічних проблем, розробка інструментарію їх завчасного попередження та ін.;* 
уникнення вирішення міжетнічних суперечностей за допомогою військових формувань. 
Міжетнічні проблеми на сучасному етапі набули характеру феномену перехідного періоду. Науковий підхід до їх вивчення потребує розробки певної методології. 
Така методологія повинна визначати шляхи і форми вивчення цієї проблеми, а також ставлення дослідників і політиків до цього феномену. Від цього залежить розуміння законів конфліктогенного процесу, вибір шляхів регулювання конфліктної поведінки та вирішення конфліктних суперечностей. 
У вирішенні міжетнічних, міжнаціональних проблемних ситуацій в Україні важливе місце повинно належати утвердженню стабільності, прийняттю правових актів, досягненню консенсусу та злагоди. 
Задля миру й спокою в суверенній Україні, злагоди в міжетнічних відносинах, нормалізації етнополітичної ситуації важливе місце в країні має належати розробці ефективної технології управління сферою 
міжетнічних процесів, створенню надійного дієвого механізму попередження негативних явищ, прогнозування етнополітичних процесів.