Наукові знання та суспільна свідомість

Не менш істотний критерій такого підходу — принцип ідеалізації. Адже наука досліджує явища, так  би мовити, в чистому вигляді, відсторонюючись від дрібниць та всього того, що заважає виявити типові, істотні, принципові ознаки чи риси закономірного перебігу процесів. Граматика, наприклад, вивчає синтаксис фрази не на зразках тих речень, які у творах Л. Толстого чи М. Пруста утворюють цілі періоди текстів, а у зручній для логічного структурування формі.

Характерним з цього  погляду є прийом, застосований Анрі Пуанкаре у лекції, з якою він  погодився виступити на першому  паризькому з'їзді модельєрів одягу. Коли стало відомо про лекцію знаменитого математика на тему кроєння, модниці Парижа поспішили на з'їзд модельєрів. Пуанкаре розпочав лекцію так: «Припустімо, що людина має форму кулі». Після цієї фрази жінки залишили лекційну залу, хоча Пуанкаре всього лише вдався до типового наукового прийому – взяти найпростіший випадок і введенням коефіцієнтів поправок дійти до врахування складних форм людського тіла.

Звичайно, такі процедури  призводять до значної несхожості картини  ідеалізованих об'єктів з наочною  дійсністю, яка є предметом чуттєвого споглядання. Щоб переконатись у цьому, досить порівняти зоровий образ блискавки, що освітлює хмари та супроводжується громом, з моделлю цієї блискавки в науковій теорії, де вона зводиться до електричного розряду того ж ґатунку, що й сходження електропотенціалів з предметів домашнього вжитку. Проте ідеалізація дає змогу піднятися над емпірією у світ потенційного, необтяженого чуттєвою конкретністю, і, отже, зафіксувати істотні риси процесів, їхні закономірності.

Складним за проявами дії є такий критеріальний чинник наукового знання, як принцип простоти в тій формі, яку пропонує так звана «бритва Оккама»: «не помножувати сутностей». Ідеться про те, що коли можна пояснити певні явища однією підставою, не слід вводити додаткові сутності. При всій, здавалося б, природності цього критерію, він має серйозне та далекосяжне світоглядне значення. Свого часу «бритва Оккама» була чи не найбільш очевидним аргументом на користь науки в її протистоянні релігії. Адже якщо можна пояснити навколишній світ, виходячи із самої природи, то непотрібно вводити інші сутності на зразок абсолютного Духа чи Бога.

«Бритва Оккама» зберігає своє першорядне значення у боротьбі з паранаукою і дилетантизмом. У  сучасній науці будь-які пояснення  загадкових феноменів діями «прибульців» з космосу чи невідомими біоенергетичними полями завжди залишатимуться на периферії наукових припущень, поки не вичерпано ресурсів пояснення цих феноменів внутрішніми чи знайомими чинниками.

І, нарешті, ідеологічним вираженням відмежування наукового знання від лженауки чи побутового досвіду є істотна самокритичність науки, випробування будь-яких привабливих положень експериментом чи неспростовними фактами. Як вважав видатний американський фізик Р.Фейнман, вищою гідністю вченого є зусилля, спрямовані на те, щоб зробити все для спростування самого себе. І тільки те, що витримує хвилю критики, здатне набути чинності наукового феномена.

Отже, наука конституюється як система знань з неодмінною підсистемою заборон, норм, вимог  щодо свого функціонування.

Висновок

Пізнання світу бере свій початок з часів появи  «людини розумної». А отримані результати цього процесу – знання – узагальнено  і найбільш сконцентровано виражені в міфології, релігії, філософії, мистецтві  і науці як формах суспільної свідомості.

При цьому: міфологія є фантастичним віддзеркаленням навколишнього світу; релігія – вершиною віри; філософія – прагненням до загального знання і пошуків істини; мистецтво – вершиною розкріпачених людських відчуттів; наука – проявом розуму.

До критеріїв, що дозволяють відокремити та розпізнати саме наукові знання серед усієї їх сукупності, головним чином, відносяться критерій осмисленості, об`єктивності, введення причинної матриці пояснення явищ, критерій ідеалізації, простоти та критерій самокритичності.

Слід зазначити, що розглянутий матеріал акцентує на відмінностях наукових знань та їх відокремленості від культурно-історичної системи. Але це не означає про існування відчутного розриву між ними. Розрив між цими двома системами освоєння світу виникає лише під час кризи певних цивілізацій та відповідних їм ідеологій. Поданий матеріал лише свідчить про взаємодію науки та інших утворень культури на внутрішньосистемній основі та про складність їх чіткого розмежування. 

Перелік використаної літератури

1. Кримський С. Наука як феномен цивілізації // Вісник НАН України. – 2003. – №3. – С. 4.
2. Основы научных исследований/ Под ред. проф. Крутова В.И. – М.: «Высшая школа», 1989. – 399 с.
3. Пенкин М.С. Искусство и наука: проблемы, парадоксы, поиски. – М.: «Современник», 1982. – 302 с.
4. Розин В.М. Типы и дискурсы научного мышления. – М.: Эдиториал УРСС, 2000. – 248 с.
5. Степин В.С., Горохов В.Г., Розов М.А. Философия науки и техники. – М.: «Гардарика», 1996. – 409 с.
6. Шашкова Л.О. Гуманітарне пізнання: єдність історії та методології // Філософські проблеми гуманітарних наук. – 2005. – № 4. – С. 68.