Органістична теорія Г. Спенсера

               Органістична теорія Г. Спенсера

Зміст:Вступ 
1.Поняття суспільства як соціального організму. 
2. Головні засади функціонування та розвитку суспільства. 
3. Погляди Герберта Спенсера на політичну сферу суспільства. 
4. Засада гармонії суспільства. 
Висновки 
Список використаних джерел 

Вступ 
  Творчість Герберта Спенсера була і залишається об’єктом вивчення науковцями в різних аспектах. Найбільш ґрунтовно займалися дослідженням його творчої спадщини історики філософії та соціології. 
  Велику увагу приділяли вивченню філософських ідей Спенсера такі українські автори як Андрущенко, Михальченко, Лимаренко, Захарченко, Танчер, Бойченко та ін. Свідченням зацікавленості внеску Герберта Спенсера в розробку філософських проблем є увага авторів словника «Історія філософії». Ось як вони висловлюються з приводу його творчості: «Спенсер першим обґрунтував теорію еволюційного розвитку суспільства, історично узагальнив системний підхід до соціальних процесів. Значним є його внесок в аналіз соціальних інституцій, методологію соціальних досліджень». 
  Проте праці англійського мислителя Герберта Спенсера залишаються недостатньо вивчені, потребують глибшого аналізу під кутом зору соціальної філософії. Адже він висловив ідею гармонізації суспільних відносин розвитку суспільства.

 
1. Поняття суспільства  як соціального організму. 
  Герберт Спенсер цілеспрямовано добирав докази можливості побудови соціологічної науки на підвалинах законів, притаманних природничим наукам. Такі загальні закони для етики, політичної економії та соціології він обґрунтовував організмічними аналогіями. Подібно до класифікації, розробленої Карлом Ліннеєм, живих організмів на види, підвиди тощо, соціальні агрегації також, за вченим, можуть бути класифіковані, виходячи з морфологічних (структурних) і психологічних характеристик. 
  Така класифікація передбачає велику різноманітність типів соціальної організації. Організмічні аналогії стали однією з головних рис спенсеризму. Багато в чому вони були виправдані, і не провина вченого в тому, що досі соціологія не позбулася зайвого біологізму. Герберт Спенсер і сам намагався уникнути прямолінійних організмічних аналогій, зауважуючи, що при розгляді живого організму і суспільства існує дещо більше, ніж просто аналогія. Вижливо лише те, що органічна (тілесна) і суперорганічна (соціальна) організації керуються загальними принципами, мають певну структуру, функції та спрямованість розвитку. 
  У працях Герберта Спенсера неважко віднайти зачатки усіх форм сучасного функціоналізму. Аналізуючи роль різноманітних соціальних інституцій у суспільстві, він щоразу вказував, що всі вони слугують справі підтримки суспільства як цілого. Особливу увагу він приділяв функціям елементів суспільної системи, які мають підтримувати її цілісність та забезпечувати розвиток.

  Виникнення людини із світу природи як процес переходу від органічної до надорганічної еволюції пов'язаний з перетворенням людини як біологічного виду в людину як члена суспільства. Історично суспільство розвивалося від однорідного до різнорідного, оскільки спочатку воно виступало як елемент природи (із сімей утворювалися роди, з родів — племена, з племен — нації і т. д.). Спершу однорідні прості суспільства еволюціонували, як пише Спенсер, від варварського племені, майже однорідного за функціями своїх членів, до «економічної агрегації всього людського роду, все більше урізноріднюючись за різницею функцій, які приймали на себе географічні відділки кожної нації, за відмінністю функцій, які брали на себе численні розряди хазяїв та торговців у кожному місті, і за різницею функцій, які приймали на себе робітники, об'єднані виробництвом окремого товару». 
  В процесі переходу від однорідного простого суспільства до різнорідного, складно організованого величезну роль відігравали інститути регулюючих органів, які здійснювали організацію, контроль за допомогою засобів заохочення, тиску чи безпосереднього примушення (морального або фізичного). Вони як певна система органів розвивалися водночас із прогресом суспільства, в ході еволюції кожен з цих інститутів спеціалізував свої функції, чітко координував свою діяльність з іншими. Це особливо важливо для розуміння методу соціології Спенсера, який не аналізує причин, чому це так відбувалось, а показує генетичний процес, як це мало місце в соціальній еволюції, яким чином розвивалися відповідні явища. 
  Розвиток соціальних інститутів відбувається не з волі чи бажання людей, а являє собою такий же природний процес, як, скажімо, формування кореневої системи чи поява листя на деревах. Проте система соціальних інститутів складає необхідну умову для переходу суспільства і людини зі стану дикунства, варварства та зоологічного індивідуалізму до цивілізованого суспільного стану, до виникнення співробітництва, кооперації діяльності і такого становища індивіда в суспільстві та державі, де на відміну від своїх ранніх форм не перетворюють людей в однорідність, а, навпаки, формують індивіда в суспільну істоту, соціалізують її і де не людина існує заради цілого, а ціле — суспільство, держава — слугує людині. 
  Одними з перших соціальних інститутів суспільства, які здійснюють соціальний контроль, є обрядові, чи церемоніальні інститути. Вони належать до найдавніших і передують політичним інститутам, а за своїм впливом є чи не наймогутнішими у порівнянні з іншими. 
  Обрядові інститути пов'язані з існуванням і розробкою спеціальних систем норм, вимог, заборон (табу) — всього того, що включає процес обрядності (звичаї, традиції, на основі яких відбувається взаємодія між людьми, спілкування, встановлення контактів та регулювання міжлюдських стосунків). Ці нормативи контролюються всім суспільством, спираються на силу громадської думки, чим і пояснюється їх висока ефективність. Мова, символіка, жести, форма одягу тощо визначають соціальний статус людини, її рангове становище щодо інших і т. д. Обрядові інститути виховують почуття субординації, формують відповідне ставлення людей до суспільних явищ і процесів, організацію діяльності у відповідності з існуючими нормами та заборонами. 
  Поряд з «церемоніальними» інституціями важливе місце в регулюванні, соціальному контролі та примушенні належить політичним інститутам, які уособлюють держава, політичні організації, установи та партії. 
  З появою політичних інститутів боротьба між індивідами за своє існування переноситься зсередини суспільства на зовнішні форми конфліктів і війн між ними. Завдяки війнам, як вважав філософ, виникає система рабства коли переможці стають панівним класом, а переможені—рабами чи кріпаками. На думку вченого, виникнення рабства пов'язане насамперед з відділенням «регулятивної» (керуючої) частини суспільства від виробничої. При цьому панівний воєнний клас застосовує примушення щодо виробників. Це — своєрідна форма кооперації, пов'язана з поділом праці, яка базується на силі примушення і характеризує суспільство воєнного типу. На зміну йому в процесі еволюції приходить добровільний тип співпраці, характерний для промислового типу суспільства. 
  Політичне управління являє собою одну з форм соціального контролю, який доповнюють релігійні інститути, покликані закріплювати соціальні ідеї та почуття і цим самим зміцнювати суспільство. 
  Таким чином, завдяки політичним інститутам, передусім державі, суспільство тримається на силі страху перед живими, а завдяки релігійним інститутам (церкві) — на страху перед мертвими. Чітко розподіливши функції регулювання, обрядові, церковні та політичні інститути всебічно здійснюють соціальний контроль над суспільним організмом матеріально і духовно, застосовуючи відповідні санкції щодо порушників. Завдяки такому різноманітному механізмові і технології здійснення соціального контролю людина та суспільство поступово із свого первісного біологізованого стану перетворювалися в цивілізовані об'єкти, що соціалізувались у процесі надорганічної еволюції. 
  В соціології Спенсера система соціальних інститутів немовби з фатальною неминучістю покликана врівноважувати соціальні відносини, збільшувати обсяг і форми спілкування та взаємодії. 
  В науці про суспільство взаємодія між людьми завжди визнавалася необхідною умовою їх існування і розглядалась як неодмінний акт, що передує спілкуванню в його різноманітних формах. Це особливо характерно для епохи пізнього середньовіччя та нового часу, що відобразили концепції суспільного договору та соціальні утопії, які виходили з факту необхідності сумісного існування людей. Проте конкретні механізми, зумовлюючи колективність людського буття, не завжди чітко аналізувались, оскільки виходили із суб'єктивних детермінант. Теоретичне обгрунтування вимагало пошуків принципу, на підставі якого можна було б виводити соціальну спільність як наслідок.

  Зростання чисельності населення вимагає поліпшення організації величезної людської маси, спеціалізації її діяльності, встановлення взаємодії різнорідних диференційованих елементів, які утворювали б соціальний організм. Це зумовлює появу різноманітних типів організації людей, спеціалізованих за видами діяльності, відмінними за формами, функціями і нормами, за допомогою яких кожна «диференційована» й «однорідна» організація регулює, контролює, заохочує чи примушує до відповідних форм взаємодії людей і груп. Ці особливі «органи», чи типи організацій Герберт Спенсер називає соціальними інститутами. Він досить детально їх розглядає, висловлює багато раціональних думок, але не дає чіткого й однозначного визначення соціального інституту.

  У сучасній соціологічній теорії соціальний інститут визначається як «сталі форми організації сумісної діяльності людей», як «форма закріплення і спосіб здійснення спеціалізованої діяльності по забезпеченню стабільного функціонування суспільних відносин», а також «спеціальні установи, системи норм, соціальних ролей, що забезпечують реалізацію функцій, необхідних для існування і розвитку соціальних спільностей чи суспільства в цілому».

  Мислитель у своїй соціологічній системі в тій чи іншій формі аналізує або ставить питання про функції і роль соціальних інститутів, які перегукуються із сучасним їх розумінням. 
  Розвинений соціальний організм у процесі надорганічної еволюції поступово виробляє систему органів, що забезпечують можливості взаємного пристосування, кооперації та взаємодопомоги між людьми, перетворювання несуспільної за своєю внутрішньою природою людини в учасника кооперованої, спільної діяльності, в суб'єкт суспільних відносин. Інакше кажучи, соціальний інститут формується як система забезпечення всіх суспільних форм соціальної діяльності. 
  Герберт Спенсер вводить в ужиток як соціологічний термін «соціальний інститут», але сам спочатку використовує його нечасто і здебільшого паралельно з такими поняттями, як «орган», «організація», «контроль», «регуляція» та ін. Аналіз становлення і розвитку соціальних інститутів здійснюється ним на основі використання величезної маси етнографічного й історичного матеріалу, оскільки він вважав історико-порівняльний і еволюційний методи найефективнішими в дослідженні соціальних явищ. 
  В «Основах соціології» Спенсер виділяє й аналізує шість типів соціальних інститутів: 
-домашні (сім'я, шлюб); 
-обрядові (церемоніальні); 
-політичні; 
-церковні (релігійні); 
-професійні; 
-промислові. 
  Він показує, як історично завдяки розвитку соціальних інститутів у суспільстві відбувалася еволюція відносин між людьми (від первісної людини до сучасної) у зв'язку з еволюцією знання, мови, моралі, мистецтва, зростанням інтелектуального потенціалу суспільства тощо. 
  Згадані вище типи соціальних інститутів класифікуються за їх функціями в суспільному організмі, де кожен з них: включається в певну систему органів. Виділяються три таких системи інститутів: 
1) інститути продовження роду (цю систему утворюють домашні інститути, пов'язані із сімейно-шлюбними відносинами, завдяки яким людство зберігає своє існування як рід); 
2) система виробничих і розподільчих інститутів (включає промислові, професійні інститути і все, що пов'язане з ними,— розподіл людей на соціально-класові групи і зумовлену відповідну соціальну структуру, відповідний суспільний поділ праці в масштабах суспільства та ін.); 
3) система регулюючих органів (складається з обрядових, політичних та церковних інститутів) .

  Третя система інститутів заслуговує детальнішого аналізу, оскільки Герберт Спенсер першим в науці про суспільство зробив плідну спробу дослідити через аналіз регулювальної системи механізми і технологію соціального контролю та їх засоби. З його ім'ям пов'язано введення до наукового вжитку таких соціологічних термінів, як «контроль», «соціальний контроль», «регуляція», «система примушення» в контексті аналізу діяльності соціальних інститутів.

2. Головні засади функціонування  та розвитку суспільства. 
  Герберт Спенсер намагався провести послідовну аналогію між біологічним організмом і суспільством як соціальним організмом, твердив, що безперервне зростання суспільства дозволяє розглядати його як організм.

  Суспільства, як біологічні організми, розвиваються в формі зародків з невеликих мас шляхом збільшення одиниць і розширення спільностей, об'єднання спільностей у великі спільності і їх подальше об'єднання та ін. Первісні суспільні спільності, подібно групам простіших організмів, ніколи не досягають значної величини шляхом простого зростання. Повторні процеси утворення великих суспільств шляхом об'єднання дрібніших приводять до поєднання вторинних утворень в третинні. Отже, Спенсер виділяє типи суспільств за стадією розвитку. Один з важливіших критеріїв типології суспільств — відмінність у формах соціальної регуляції. Для соціального організму, як і для біологічного, характерне не тільки утворення дедалі більшої маси в процесі зростання, але й збільшення поєднання маси з зближенням її частин. Взаємна залежність частин, що перетворює складні спільності в єдине ціле — суспільство, не може існувати без певного розвитку «лінії поєднання і пристосування для спільної дії». Для координації дедалі різноманітних з збільшенням маси соціального організму діяльностей в суспільстві необхідний правовий центр і відповідні засоби сполучення між дедалі віддаленими просторово одна від одної соціальними одиницями. Центр з допомогою засобів сполучення впливає на частини. 
  Основна типологічна відмінність соціальних структур, за Гербертом Спенсером, полягає в тому, чи є співробітництво людей в досягненні спільної мети добровільним чи примусовим. Саме це визначає протилежність суспільств «воєнного» та «промислового» типів. Спенсер, на відміну від своїх попередників, ясно бачить, що «воєнне» суспільство неможна вважати пройденим етапом історії; що саме протиставлення «воєнної» і «промислової» соціальної організації має характер типологічної абстракції, що ізолює окремі фрагменти та тенденції складнішої соціальної реальності.      Еволюційно-історичний підхід поєднується у ГербертаСпенсера з структурно-функціональним та системним. Соціальний організм складається з трьох основних систем: регулятивної, вироблення засобів для життя і розподільчої. Джерелом класових відмінностей вважалося завоювання: переможці утворюють панівний клас, переможені стають підневільними або кріпаками. Відрізняється початкова, м'якша форма «домашнього рабства»; наступна стадія масового використання рабської праці в землеробстві і ремісництві супроводжується різким погіршенням становища підневільних. Рабство зв'язано з розвитком поділу праці, що потім породжує і психологічні стимули збереження існуючого порядку. Спочатку працівник фізично, а часто і розумово поступається тому, хто змушує його працювати. Праця стає ознакою неповноцінності. Потім розвивається почуття гордості, що зміцнює марність. Згодом додається ще третє почуття: боротися з ворогами та дикими звірами вважається єдиним заняттям, гідним чоловіків. Так три стимули поєднуються, щоб утвердити відмінність між правлячим воєнним класом і підлеглим виробничим класом. 
  Аналізуючи «регулятивну систему», Герберт Спенсер звертає певну увагу на механізми «соціального контролю», розглядає власне політичне управління, як один з його видів. За Спенсером весь «соціальний контроль» тримається на «страсі перед живими і мертвими». «Страх перед живими» підтримується державою а «страх перед мертвими» – церквою. Всякий соціальний інститут складався як стійка структура «соціальних дій». Соціальний контроль здійснюється «церемоніальними інститутами», які старші, аніж церква і держава. Церемонії регулюють спілкування, символізуючи «статус» і «ранг» суб'єктів, що вступають у відносини, і культивують «почуття субординації». Герберт Спенсер, на відміну від Огюста Конта, не розглядав соціальну еволюцію як прямолінійний процес. Використовуючи для доводів еволюційної гіпотези аналогію між «живим і політичним» тілами, Спенсер усвідомлював її обмежені можливості для «створення нарису емпіричної соціології» та ін. Багато ідей Г. Спенсера згодом використані і далі розвинуті сучасною західною соціологією, зокрема, структурно-функціональним аналізом Толкотта Парсонса, культурологією і соціальною біологією.

  У назвах окремих розділів його праць можливо також побачити підхід до розробки головних засад, серед них найчастіше він звертається до моральності. Мислитель виділяє також приватну підприємливість як засаду організації економічної сфери, адже дана сфера надзвичайно важлива для політичного життя. Варто зазначити ще одну з засад, яку виділяє Герберт Спенсер – це міра співвідношення держави і суб’єктів господарювання. Також можна виділити співвідношення свободи і регулювання суспільних відносин як одну з головних засад функціонування та розвитку суспільства. Спенсер говорить і про засаду, яка звучить як розвиток знань наук про суспільство.

3. Погляди Герберта Спенсера на політичну сферу суспільства. 
  З політичної точки зору, а цей аспект формування науки про суспільство ніяк не можна скидати з рахунку, Спенсера можна розглядати як одного з провідних теоретиків лібералізму. 
  Лібералізм в перекладі з латинського (liberalis) — що стосується, властивий вільній людині, можна розглядати з двох сторін: 
1) як образ мислення і діяльності, умонастрій, для якого характерні незалежність по відношенню до традицій, звичок, догм, прагнення до активного самовизначення в світі; 
2) як сукупність ідейно-політичних навчань, політичних і економічних програм, які ставили свою за мету ліквідацію або пом'якшення різних форм державного і суспільного примушення по відношенню до індивіда.  
  Ідеологія лібералізму сходить до буржуазно-демократичних революцій XVII—XVIII століть. Широке розповсюдження вона отримала в XIX столітті в Європі, коли виникли ліберальні партії з відповідними програмами. В світоглядному значенні лібералізму відповідає свобода від групових, класових, націоналістичних забобонів, а звідси космополітизм, терпимість, гуманізм, а головне — затвердження самоцінності особи. Лібералізм грунтується на визнанні пріоритету прав людини, розділенні законодавчої і старанної влади, свободі вибору занять і, що особливо характерний для XIX століття, свободі конкуренції — непорушній засаді суспільства.  
  В системі політичних поглядів Герберта Спенсера важливу роль займають його ідеї, пов'язані з теорією держави. Початковою точкою міркування філософа є думка про те, що суспільство створюється одиницями, які його становлять, і що природа суспільства визначається природою останніх, тобто, за Спенсером, який характер індивідів, такий і характер суспільства. 
  Герберт Спенсер був переконаний, що поки маса громадян не виховала в собі вірувань (ідеології), які відповідають соціальній організації (типу державного пристрою), ця організація не може існувати. Він пише: «Ніякі хитро придумані установи не можуть мати сили самі по собі... Важливо тільки одне — характер людей, до яких застосовуються ці установи». Продовжуючи свою думку, він відзначав, що всякий раз, коли не дістає гармонії між характером людей і соціальними установами, скрізь, де ці установи введені насильно: будь то шляхом революції або передчасними реформами, — результатом цього є дезорганізація суспільства. 
  Цікаво, дуже точно і справедливо Спенсер висловився про те, що «помиляються ті, хто думає, що мудрий і добрий правитель може бути вибраний народом, в якому немає ні доброти, ні розуму». 
  Держава, згідно за філософом, існує лише для охорони і задоволення інтересів громадян. Г. Спенсер, як ідеолог лібералізму, застерігав від надмірної віри в силу і справедливість державної влади. А головна його думка — «несправедливо жертвувати добробутом громадян ради уявного блага держави». 
  Він дуже скептично відносився до представників влади, парламенту, державних урядовців. Як він писав, уряд є не що інше, як простий збір людей, серед яких лише «деякі талановиті, більшість же не виходить із звичайного рівня, а багато хто позитивно тупоумний». Внаслідок цього, за мислителем, «розумна меншина в конституційному правлінні вельми часто витісняється бездумною більшістю ...тобто маса посередності завжди панує, і ті нечисленні, що володіють здоровим глуздом, вимушені виказувати погляди, які доступні більшості».