Органістична теорія Г. Спенсера

  Як не парадоксально, але багато хто вважав Герберт Спенсера реакціонером і супротивником лібералів. У нього були свої причини виступати проти лібералів. Ось що він писав: «Я не хочу бути зарахований до тих, кого зараз називають лібералами. Тоді, коли це слово увійшло у вжиток, лібералами називали тих, хто стояв за розширення свободи особи по відношенню до держави. Тоді як зараз ліберали послідовно розширюють владу держави і обмежують свободу особи». А це, згідно за Гербертом Спенсером, неминуче веде назад до військового (тоталітарному, кажучи сучасною мовою) типу суспільства. На його думку, це відбувається в наслідок відсутності у парламентаріїв елементарних знань з соціальних питань і їх абсолютної віри через закони, які можуть з'явитися причиною багатьох бід для народу, що приймаються.

  За Спенсером, великим марновірством нашого часу є віра в божественне право парламентів і їх законів. Це показано їм зі всією переконливістю в роботі «Особа проти держави». Його висновок в аналіз законодавчої практики англійського парламенту вважається надзвичайно вагомим. Один з нарисів книги так і називається — «Гріхи законодавців», де він пише «некомпетентний законодавець постійно збільшує людські страждання, намагаючись їх зменшити». Урядові установи по його в'їдливому і образному зауваженню нагадують перевернений фільтр: «ви заливаєте чисту воду, а звідти біжить брудна». Як вважає філософ, закони, часом, перетворюються на ідолів, і при авторитарному правлінні завжди існує небезпека для особи у разі неуважного вислову про політичний закон. 
  Герберт Спенсер був непримиренним супротивником соціалізму. Він заперечував його як з погляду справедливості, так і з погляду користі. 
В своїй праці «Від свободи до рабства» (1891 р.) він писав, що «ніщо, окрім повільного вдосконалення людської природи за допомогою організації соціального життя, не може провести сприятливої зміни. А моє заперечення соціалізму грунтується на переконанні, що соціалізм зупинить розвиток високорозвинутої держави і поверне назад розвиток менш розвинутого». 
  Г. Спенсер був переконаний, що соціалізм в будь-якій формі має на увазі рабство. Характерною межею рабства він рахував працю з примусу. Ступінь рабства залежить від того, скільки рабинь повинен віддати і скільки він може залишити собі, а хто його пан — особа або суспільство, принципового значення не має. Якщо людина повинна віддавати всю свою працю суспільству і одержувати із загального надбання лише ту частину, яку суспільство йому призначить, він раб суспільства. Саме в книзі «Особа проти держави» мислитель намагається застерегти людство від небезпеки, що всім загрожує. Аналізуючи соціально-політичну ситуацію кінця XIX століття, Спенсер з гіркотою і відчуттям власного безсилля визнає, що «соціалізм неминучий, але буде найбільшим нещастям, яке коли-небудь переживав мир, оскільки закінчить він найрізкішою формою деспотизму».

  Герберт Спенсер стверджував, що «людство може піти прямо, тільки вичерпавши всі можливі криві шляхи». Цей похмурий погляд проте не поколивав віру мислителя в остаточне торжество соціального прогресу людства. Він був переконаний, що соціалістичний переворот пройде, і людство продовжить свій шлях на основі принципів рівної свободи для всіх. Книга, вірніше, чотири нариси, з'єднані під загальним заголовком «Особа проти держави», виступала своєрідним застереженням і протестом проти «майбутнього рабства», яке він називав комунізмом. В ті роки лише небагатьом вдалося до кінця зрозуміти значення його постаті, а його невелику за об'ємом книгу порахували антикомуністичною. Більше того, серед багатьох людей, які вважали себе прихильниками лібералізму, були такі, які визначали погляди Герберта Спенсера реакційними, оскільки він виступав і проти лібералів, яких назвав уявними захисниками інтересів простих людей.

4. Засада гармонії суспільства. 
  Огюст Конт вперше в історії соціології привернув увагу дослідників до проблеми соціального консенсусу як умови сумісного проживання людей. Герберт Спенсер сприйняв цю ідею і на основі органістичного принципу взаємодії частини й цілого та спеціалізації функцій біологічного та соціального організмів доходить висновку про наявність консенсусу між ними. Сам механізм появи консенсусу він розкриває через принцип рівноваги. В даному випадку принцип рівноваги логічно пов'язаний з еволюційним «законом скерованого руху», внаслідок якого все намагається розвиватися без протидії й опору.  
  Суспільне життя в цілому тяжіє до рівноваги, до збереження консенсусу та гармонії між частиною і цілим, між спеціалізованими функціями суспільних органів, де кожен інститут, наприклад, виконуючи властиві йому функції, не може брати на себе виконання функцій інших установ та інститутів, не ризикуючи порушити рівновагу цілісної системи. Більше того, діяльність соціальних інститутів спрямована передусім на збереження сталості соціального організму, на врівноваження взаємодії між його структурними елементами. 
  Г. Спенсер розглядає рівновагу і як принцип, котрий допомагає зрозуміти причину сталості будь-якої органічної чи надорганічної системи й умов її існування, і як онтологічну даність, завдяки якій конкретний біологічний чи соціальний організм існує в нормальних умовах без порушення співвідношення між його складовими частинами, зберігаючи відповідний «баланс». Існуючі полярності чи суперечності намагаються врівноважити одна одну, оскільки ми «усюди відкриваємо потяг до рівноваги». Приклади такого наближення до рівноваги можна спостерігати на співвідношенні, чисельності населення із виробництвом засобів існування, між прогресивними та консервативними силами, між полярними ідеями тощо. 
  Енциклопедична діяльність Герберт Сненсера привертала до себе увагу сучасників. Його наукові праці з філософії, соціології, біології, психології, етики видавалися в багатьох країнах; вони містили багато цікавих фактів з різних галузей науки, були зрозумілі для непрофесійного читача; в них була відчутна віра в торжество й могутність наукового знання. Але з появою нових наукових досягнень, з революцією в природознавстві на рубежі XIX—XX ст., з подальшим розвитком соціологічного та соціально-психологічного знання, критикою позитивізму, прихильником і теоретиком якого був Спенсер, популярність і авторитет спенсеріанства зменшуються. 
  У великому й різноманітному творчому доробку Герберта Спенсера було багато неправильних положень, елементів механіцизму, вульгарного натуралізму і навіть містицизму. До такого висновку прийшли деякі дослідники. Досить згадати фаталістичність його еволюційної теорії. Все це не могло не вплинути на критичне ставлення до творчості Спенсера. 
  «На початку XX століття,— зазначає А. Босков,— ніхто не міг передбачити, що Герберт Спенсер, плідний англійський проповідник нової соціальної науки, перетвориться в інтелектуальний курйоз, про якого згадують, але якого не читають». Така оцінка хоча й правильна, але не зовсім справедлива, оскільки чимало понять саме цією школою було взято із соціологічної системи Спенсера, а тому не можна, без почуття сумнуватого гумору в тій же самій роботі читати про звинувачення філософа в тому, що його «соціологія насичена термінологією сучасного функціоналізму», хоч і «побудована на зовсім іншій методології». Це нагадує оповідь С. Руданського про народження сина раніше за свого батька. 
  При всіх недоліках соціологічного вчення Герберта Спенсера його великою заслугою в галузі соціології є те, що він поставив і обгрунтував необхідність розробки теорії і практики дослідження соціальної системи і соціальної структури, взаємодії системних елементів, започаткував дослідження соціальних інститутів та установ як істотних знарядь соціального контролю, розкрив механізми їх діяльності, проаналізував багато елементів, які ввійшли в соціологічну класику.

  Людство ще не осмислило в повній мірі значення еволюційного вчення британського мислителя стосовно надорганічної еволюції. Відкриті ним механізми й закономірності можна заперечувати і критикувати, бо наука не стоїть на місці, але ж стосовно ідеї еволюційного розвитку суспільства поза кривавими насильницькими революціями, які, хоч і були локомотивами історії, але штовхали її назад, нічого доброго не приносили ні так званим народним масам, крім даремно загублених тисяч і мільйонів людських життів, ні їх ініціаторам, то тут варто замислитись над вибором шляхів перетворення суспільства. Та й взагалі виникає питання, чи може суспільство в масштабах усього людства як величезна і складна система за короткий час революційним шляхом кривавого насильства, руйнації продуктивних сил і виробничих відносин змінити свій природний соціальний зміст, що складався тисячоліттями? Інакше кажучи, чи може культура як спосіб існування суспільства радикально змінити власну сутність? Адже всі соціальні революції минулого, кількість яких значно перебільшена марксизмом, не знищували старі виробничі відносини, а лише закріплювали нові, що вже склалися в колишній системі. 
  Гіпотетична одночасна пролетарська революція Маркса означала б одночасне знищення старих виробничих відносин і так само або ще в більшій мірі паралізувала б суспільний прогрес у багатьох країнах, як це сталося з перемогою соціалістичної революції в одній, окремо взятій країні, відкинутій внаслідок безплідного соціального експерименту щодо реалізації соціальної утопії на десятиліття назад.

  Соціальна революція може змінювати суб'єкти влади, форми державного устрою, правління, політичні режими тощо, але вона нездатна штучно ввести історично не апробовані форми економічних відносин шляхом повної руйнації історично перевірених форм, що передують експериментальним. Без соціальної еволюції, як показує історичний досвід, їх виникнення неможливе і штучне впровадження теж. Інакше це будуть дорогою ціною оплачені соціальні експерименти, що закінчуються крахом. 
  Людство поступово пізнає закони власної діяльності і здатне передбачати в історично обмежених параметрах простору і часу їх можливі наслідки. Людина може активно втручатись і керувати суспільними відносинами, в тому числі і виробничими, на основі знання їх закономірностей, а не всупереч їм. Проте таке регулювання неможливе одночасно в масштабах усього суспільства як людства: не кожен народ вибирає ризиковані експерименти в умовах свободи. Насильство ж у побудові нових відносин виявляється не повитухою, а трунарем. Суспільство не має головних і другорядних елементів, їх не можна звести до двох-трьох визначальних, решту — до похідних, другорядних. Це чітко простежується тоді, коли суспільство не зводять до діалектики продуктивних сил і виробничих відносин, базису і надбудови та класової боротьби, а розуміють його як специфічну форму суспільного буття — як культуру, що відрізняє світ людини від світу природи. Як у культурі неможливо виділити визначальні головні й другорядні елементи, так і в суспільстві не можна виокремити лише декілька факторів, ігноруючи решту, оскільки всі вони як частини цілого, в своєму взаємозв'язку і взаємодії утворюють те, що ми називаємо со-ціальним організмом — суспільством. І тут еволюціоніст Герберт Спенсер має більші переваги в розумінні суспільства, ніж Карл Маркс і Володимир Ленін зі своїми діалектичними революційними стрибками у прірву невідомого, один з яких закінчився крахом системи «загальнонародної власності». «Антинаукові, консервативні» ідеї соціології спенсеріанства виявилися ближчими до істини, ніж всеперемагаюче вчення. 
  Органістична орієнтація Герберта Спенсера в розумінні суспільства, а також тогочасні досягнення біології зумовили поширення цього напряму в соціології XIX ст. Серед найвідоміших представників органіцизму були П. Ф. Лілієнфельд, О. І. Стронін, А. Шеффлє, Р. Вормс, А. Еспінас, А. Фулльє та ін.

Висновоки 
  Аналіз творчості Герберта Спенсера дає підставу зробити висновок про його концептуальний підхід розгляду суспільства. 
  Таким чином, Спенсер зробив вагомий внесок у розвиток соціальної філософії. Ним залишена величезна наукова спадщина. Загальновизнана заслуга Герберта Спенсера полягає у застосуванні принципу еволюції як методологічної основи будь-якого знання, що дало змогу розглядати суспільство з точки зору поступальності його розвитку. 
  Соціальною еволюцією за Спенсером є прогресивний розвиток суспільства шляхом ускладнення і вдосконалення діяльності соціальних інститутів. 
  У теоретичному аспекті заслуга Г. Спенсера полягає у спробі сформулювати структурно-функціональний підхід до вивчення суспільства як соціального явища своєю концепцією структурної диференціації, розуміння суспільства як саморегульованої системи, аналізом взаємозв’язку соціальної функції зі структурою суспільства. 
  Спенсер передбачав багато положень структурного функціоналізму в соціології та етнології. Він першим почав систематично використовувати у суспільних науках поняття «система», «функція», «структура», «інститут». Варто відзначити, що Гербертом Спенсером були уточнені, поглиблені і розвинуті ідеї Огюста Конта. Його праця «Основи соціології» (1877 р.) була однією з перших спроб побудови цілісної соціологічної системи на етнографічному матеріалі. Г. Спенсер, за аналогією між суспільством і організмом твердив, що розподіл функцій між органами є спільною ознакою як суспільства, так і живого організму. Відносини суспільства з довкіллям, на його думку, регулюються принципом рівнодії енергії. Це регулювання виявляється в боротьбі за існування між суспільством і навколишнім середовищем, між різними типами суспільства, між індивідами. На думку Герберта Спенсера, кожне розвинуте суспільство має виробничу, розподільну і регулятивну системи органів. 
  Розмірковуючи про державу, Г. Спенсер визначав її як вільну організацію, що охороняє вільних індивідів. Вона не повинна займатися комерційним законодавством, керувати релігійними установами, благодійними товариствами. Головне її завдання – здійснення правосуддя і забезпечення дотримання закону «рівної свободи». 
  Отже, наукова діяльність Герберта Спенсера включає надзвичайно важливі положення про становлення, функціонування, розвиток суспільства, його структуру, головними компонентами якої вважав соціальні інститути. 
  Герберт Спенсер не розглядав соціальну еволюцію як прямолінійний процес. Використовуючи для доводів еволюційної гіпотези аналогію між «живим і політичним» тілами, мислитель усвідомлював її обмежені можливості для «створення нарису емпіричної соціології». 
  Багато ідей філософа згодом використані і далі розвинуті сучасною західною філософією та соціологією, зокрема, структурно-функціональним аналізом, культурологією і соціальною біологією. 
  Герберт Спенсер поставив проблему ціннісних вимірів відносин у суспільстві. Він гадав, що суспільство існує для блага своїх членів, а не члени його існують заради суспільства.

Список використаної літератури: 
1. Волович В. І., Головченко Г. Т. Соціологія. — Х.: Видавничий будинок "Фактор", 2006. — 767 с.

2. Городяненко В. Г., Гілюн О. В., Демічева А. В., Легеза С. В., Липовська Н. А. Соціологія. — К.: Видавничий центр "Академія", 2005. — 560 с.

3. Жоль К. К. Соціологія. — К.: Либідь, 2005. — 440 с.

4. Захарченко М.В., Погорілий О.І. Історія соціології (від античності  до

початку XX ст.) — К.: 1993.

5. Лукашевич М. П., Туленков М. В. Соціологія: Загальний курс: Підруч. — К.: Каравела, 2006. — 407 с.

6. Радугин А.А., Радугин Р.А. Социология: Курс лекций. — М.: 1995.

7. Ручка А.О., Танчер В.В. Курс  історії теоретичної соціології.. — К.:

1992.

8. Сірий Є. В. Соціологія: загальна теорія, історія розвитку, спеціальні та галузеві теорії. — К.: Атіка, 2004. — 480 с.

9. Соціологія: Матеріали до лекційного курсу (Піча В., Семашко О., Черниш

Н.) - К.: 1996.

10. Соціологія / І. Д. Єрьоміна. — Суми: Довкілля, 2005. — 284 с.

11. Соціологія: Конспект лекцій для студентів гуманітарних вузів. - К.:

1992.