Основні етапи розвитку соціології

В результаті політичних змін кінця 80—початку 90-х років були створені принципово нові умови для розвитку соціологічної науки в Україні, а саме:

а) виникло соціальне замовлення на об'єктивну соціологічну інформацію. Органи влади почали орієнтуватися  на пошук реальних проблем суспільного розвитку, що неможливо без соціального діагнозу, нагромадження та аналізу соціальної інформації;

б) в ідейно-теоретичних процесах утворилися умови для методологічного  плюралізму, існування різних підходів, орієнтацій у соціальних дослідженнях;

в) суспільні науки стали «відкритими» для взаємного обміну зі світовою наукою.

Створення цих умов привело до принципово нової ситуації у самій соціологічній  науці. В ній розпочався процес всебічної  інституціоналізації як галузі загальнолюдського  гуманітарного знання. Такий процес характерний для всіх районів колишнього СРСР. В Україні він супроводжується повільним, але досить очевидним набуттям українською соціологічною школою рис національної школи. Це виявляється не стільки у проблематиці досліджень скільки в акцентах на традиції соціально-гуманітарних досліджень, української культури в цілому.

Уповільнений розвиток вітчизняної  соціології відбувався на тлі бурхливого розвитку західної соціології. Уже  в повоєнний період у результаті інтенсивної спеціалізації та професіоналізації соціологія посіла одне з чільних місць у системі суспільних наук. ЇЇ вивчали в більшості розвинутих країн світу, вона включала кілька десятків спеціалізованих галузей.

Поряд з нагромадженням соціальної інформації та її аналізом соціологічна наука виконувала важливі соціально-управлінські функції — прогнозування, соціальної інженерії тощо. В середині століття визначилися основні теоретико-методологічні орієнтації. Розглянемо основні з них.

Найвпливовішим протягом кількох десятиліть був структурний функціоналізм (Парсонс, Мертон), який робить акцент на принципі цілісності та інтеграції соціальної системи. В основі пояснення всіх соціальних явищ і процесів лежить принцип функціоналізму, тобто залежності від тих функцій, що виконуються при деяких явищах у межах системи. В межах структурного функціоналізму було створено досить продуктивну в теоретичних і прикладних дослідженнях систему категорій, яка використовується в усіх галузях соціологічної науки (соціальна система, функція, роль, структура тощо).

Інтеракціонізм (Дж. Хоманс, Е. Гофман) акцентував увагу на процесах взаємодії індивідів та груп, під час яких створюються стійкі соціальні структури та інститути. Виходячи з такого розуміння вивчаються міжособові відносини.

Феноменологічна соціологія розглядає суспільство як результат духовної взаємодії людей. Існує кілька концепцій феноменологічної соціології: соціологія знання Лукмана, етнометодологія Гарфінкеля, структурна соціологія Тіріак'яна та ін. Феноменологи намагаються вивчати суспільне життя у його суто людських проявах — через уявлення, мотиви, цінності практично діючих людей. У зв'язку з цим центр уваги переноситься у сферу психології, лінгвістики, етнології, а сама феноменологічна школа дедалі більше інтегрується в традиційні галузеві соціологічні теорії.

Досить значне місце в західній соціології посідає неопозитивізм. Його основні постулати стосуються природи наукового пізнання, визначаючи, що істинність наукових даних можна оцінити лише на основі емпіричної перевірки. Важливе значення має теза про те, що всі суспільні явища можуть бути (і навіть мають бути) описані та виражені в кількісній формі, а сама наука має звільнитися від ідеології, різних форм ціннісного підходу. В останні роки неопозитивізм дещо зміцнив свої позиції у межах прикладних досліджень, попит на які зростає.

Неофрейдизм продовжує традиції психоаналізу З.Фрейда і має значний вплив на сучасну соціологію та психологію. Центр уваги переноситься з внутрішніх психічних процесів на міжособову взаємодію: психічні норми трактуються як форма адаптації особи до суспільного середовища, а всілякі порушення соціальної ідентифікації визначаються як соціальна патологія.

Перелік концепцій не буде повним, якщо не згадати про вплив марксизму  на створення неомарксистських теорій. Для західної соціології характерна постійна конфронтація з тим «варіантом марксизму», що набув характеру офіційної доктрини в соціалістичному таборі. Поряд з цим деякі важливі положення марксизму через неомарксизм увійшли до методологічного базису західної соціології. Це було особливо очевидно при вивченні соціальної структури, соціального конфлікту, економічного розвитку та ряду інших питань.

Наявність конкуруючих соціологічних  парадигм стимулює пошуки сучасних соціологів у напрямі створення інтегративних теоретичних підходів, які б знімали односторонність теорій. Такі інтегративні теорії почали з'являтися у 80-х роках. Серед значущих слід відзначити такі: а) теорія структурації Е. Гідденса (основна теза: кожне дослідження у соціальних науках має справу з поєднанням дії та структури); б) теорія «соціальної дії та соціальних систем» Ю. Хабермаса (основні положення: слід диференціювати «життєвий світ» і соціальні системи, оскільки останні можуть поглинути власне соціальну дію); в) теорія «багатовимірності соціології» Дж. Александера (основна проблема: виникнення порядку з хаосу соціальних дій); г) теорія «радикальної соціології» Д. Коллінза (основний предмет досліджень — «ритуальні ланцюги», тобто виникнення певної системи індивідуальних інтеракційних досвідів).

Існують і інші варіанти «інтегративної соціології», які разом з сучасними  варіаціями класичних теорій утворюють  надзвичайно багатий спектр сучасної соціології. Підсумовуючи тенденції  розвитку соціологічної теорії, російський соціолог В. О. Ядов зазначав, що найпродуктивнішим шляхом подолання методологічної кризи є, по-перше, «методологічний відступ» — використання сукупності різних теоретичних підходів до аналізу соціальної реальності (поліпарадигмальність), перехід від позитивістськи орієнтованих кількісних методів до методів якісного дослідження; по-друге, «теоретичний наступ» — створення нових глобальних теорій (мета теорій), що здатні поєднати нове бачення соціуму (його тотальність, глобалізм) з визнанням вирішальної ролі активності соціального суб'єкта у процесі суспільних змін.

Сучасне становище західної соціології не можна вичерпно охарактеризувати лише на основі теоретико-пізнавальної функції. Важливим виміром її стану  стає виконання прикладних функцій. Соціологічні методи проникають практично в усі галузі людської діяльності. Сучасне західне суспільство неможливо уявити без їх широкого використання. Характерною рисою стає поширення міждисциплінарних праць, коли соціологічні методи інтегровані в інші прикладні науки (дисципліни) — соціоінженерію, маркетинг тощо.

Таким чином, у розвитку сучасної західної соціології виділяють  два процеси: з одного боку, спроби виходу з кризи у сфері теоретичної  соціології шляхом відмови від традиційних  теоретичних орієнтацій, створення  нової, постмодерністської методології, з другого — широкий розвиток прикладної соціології, яка дедалі більше орієнтується на вузькі проблеми та стає менш залежною від «великих теорій».